Гуртожиток майже вгомонився, коли Андрій зайшов до кімнати. Вже здалеку було видно, що він п’яний, однак не такий веселий, як звичайно. Я ще не спав, знайомлячись при світлі бра з архітектурою стародавнього Єгипту, позаяк був першокурсником архітектурного факультету Київського художнього інституту. Андрій був уже на останньому курсі графічного факультету, куди поступив-таки з третьої спроби.
Стояла холодна пізня осінь. Пронизливий вітер бряжчав шибками, а надірвана смужка паперу, яким я позаклеював чималі шпари, скімлила покинутим цуценям. Одне слово, бажалося чогось гарячого!
– Не спиш? – згодом поцікавився Андрій, незграбно скидаючи взуття.
– Так, не хочу, – погодився я, заклавши сторінку підручника, і вистромив ноги з-під ватяної ковдри, яку загодя прихопив із дому: досвід – корисна річ, на відміну від холодних радіаторів. Хутко натяг спортивні штани і вступив у капці.
– Каву? Чай? – спитав його, відчиняючи шафу.
– Абсолютно конгруентно, – почув у відповідь звичний для нього дотеп і, труснувши коробкою, перевіряючи наявність у ній сірників, вийшов на кухню поставити чайника.
Я все частіше став помічати: коли Андрій напідпитку, душа його прагне сповіді, і він невідкладно намагається вигребти назовні все, що нагромадилось на серці, відкриваючись у найсокровеннішому будь-кому, нехай навіть приблудному котові з нашого поверху, – лише б вислухав. Я теж не раз надавав йому таку можливість, прекрасно розуміючи його стан. А іноді, бувало, й сам не стримувався і розповідав про наболіле: відвертість викликала на відвертість. У такі хвилини він питав ради щодо одруження (хоча добре знав, що я розуміюсь на тому далеко гірше нього), проклинав усі свої походеньки і тут же клявся знайти порядну дівчину, одну на все життя, яка була б гарною дружиною і турботливою матір’ю. Він так часто про це нагадував, що я губився в догадках, вишукуючи ту загадкову причину, яка заважала йому зробити цей остаточний крок.
Поклавши до склянок по чайній ложці темно-коричневої суміші, я навідався до чайника й обережно налив окропу.
– Тоді заснеш? – вистукуючи пальцями об стіл, моргнув Андрій на паруючу каву.
– Навпаки, мене після неї чомусь на сон хилить, – признався я, обачливо сьорбаючи гарячий напій.
Запанувала хвилина мовчанки, по якій без зайвих припущень можна було здогадатися, про що він поведе мову. І я не помилився.
– Треба женитись, – підперши кулаком голову, міркував він уголос. – Візьму таку, щоб мала тяму зварити борщу, випрасувати сорочку і ладно приголубити. Слава Богу, двадцять восьмий стукнув. Правду радить знайомий: шукай, каже, таку, щоб конче вміла смачно готувати, – бо жінка згодом набридне, зате хоча щось у житті залишиться приємне. Жартую, звичайно!
Він довго тицяв рукою в порожнечу, аж доки потрапив до кишені. Видобувши з пачки цигарку, затер сірника. Загасивши його розмашними рухами, з прицмоком затягнувся.
– Знаєш, чого я по-справжньому боюся? – підсуваючи до себе попільничку, прошепотів він. – До подробиць пізнати дівчину, котра мені подобається.
– А то ж чому? – здивувався я, зчудовано ковзнувши поглядом по його очах. – Невже це так страшно?
– Чому? – перепитав він. – Лише тому, що після цього можу в ній зневіритись.
Відтак продовжив:
– Як це не прикро, але саме з цієї причини й мусив сьогодні покинути дівчину, з якою зустрічався майже рік.
Я не знаходив, що відповісти.
– Вона не виправдала моїх сподівань, – незворушно вів Андрій далі, – хоча, без сумніву, була гарною та милою дівчинкою. Мене приваблювала її безпосередність, та подальші стосунки не обіцяли нічого серйозного.
Він потупився у склянку і, ніби звертаючись до неї, запитав:
– Невже доцільно поєднати своє життя з кимось випадковим, здатним тебе розуміти лише в межах обопільних пристрастей?
Не дочекавшися відповіді, дав її сам:
– У такому разі сімейні проблеми неминуче знебарвили б усе те, про що так солодко мріялось, коли стосунки між ним і нею були всього лиш побаченнями, а над їхнім коханням ще не тяжіло ярмо взаємних обов’язків.
– Це так, – погодився я. – Але ж ти прагнеш вигаданого ідеалу, якого насправді не існує. Це фантом, створений тобою. До нього ти можеш підходить усе ближче й ближче, але ніколи не зможеш його досягти. Зваж: хіба саме життя не є той шлях до ідеалу, досягши якого, воно втратило б усякий смисл?
– Я дуже добре це розумію, – ледь усміхнувся він. – Але мені здається повсякчас, що я вже був досяг того ідеалу, до якого наближався, і лише завдяки випадковому непорозумінню залишився живий. Хіба тільки для того, щоб так безнадійно плекати те, що вже ніколи не повториться, але буде переслідувати завжди? Ти, звісно, не подумай, що я верзу якісь дурниці сп’яну. Проте затіяв цю розмову для того, щоб розповісти історію свого першого кохання, яке в моїй пам’яті залишиться назавжди як щось надреальне, чисте і світле. І я до сих пір дякую Богові – і буду дякувати! – за те, що це трапилося саме зі мною.
Він загасив недопалок і через хвилю продовжив.
– Перше кохання приходить неждано-негадано, захоплює непідготовлене серце зненацька, а потім змушує безнастанно думати про себе, чекаючи втрачену дійсність. Так от і мене знайшло це почуття, як порив вітру, що раптово налетів, осипаючи з акацій пахучий цвіт, і стих.
Мені було п’ятнадцять років.
Вона стояла в сутінках біля телефонної будки, чекаючи на трамвай, і я замилувався нею, мов соловей трояндою, стоячи на протилежному боці вулиці. Але якось несподівано її оточили троє підлітків мого віку і розв’язно стали з нею потішатись. Вона відбивалась од них, як загнана пташка, та поблизу не було нікого. З дитинства не переносячи насильства, я кинувся їй на поміч. Сили були нерівні (щоправда, й битись я добре не вмів), тому вони швидко звалили мене з ніг.
На щастя, в цю мить підійшов трамвай, і вона гукнула на допомогу. Двоє втекло, а третій, сховавши в долонях обличчя, лежав ниць на моєму місці, і я несамовито стусав його ногами, відчуваючи в цьому хмільну насолоду помсти. Мене силоміць відтягли до телефонної будки, і лише там я заволодів собою.
У мене була розбита губа і страшенно пекло око, ніби його обдали окропом. Вона сказала, що нізащо не відпустить мене від себе, аж доки не загоїть усі мої синці і не відрекомендує матусі як свого рятівника. Я відмовлявся, але вона була невблаганна.
Не пам’ятав, як ми добиралися (відверто кажучи, було не до того), бо отямився лише після зойку її матусі.
Того вечора я сповна скуштував меду слави, що навіть інколи ставало незручно від їхніх люб’язностей. Коли ж нарешті опам’яталися, було за північ. На ту пору я гостював у родичів, і мої поривання додому такої пізньої години сприйняли як безум, а відтак я вимушений був зателефонувати схвильованій тітці і попередити, що буцімто заночую в товариша.
Мені постелили в окремій кімнаті, але я ніяк не міг заснути. Вона теж, либонь, не могла залишатися сама й хвилини, бо серед ночі я почув тихе ляпотіння її босих ніг. Вона стояла переді мною в одній сорочці. Несміливо лягла поруч і обережно притулилася до мене всім тілом. Воно тремтіло, як осиковий листок, і я добре це відчував, бо незабаром тремтіння передалося й мені. Я не тямив, що воно означає, але точно знав, що то не від холоду... Таємне почуття ще більше охопило мою душу, коли усвідомив, що ніколи так близько не торкався жіночого тіла. Я то провалювався, то виринав, щоб знову летіть у тому блаженному падінні між гучними ударами серця…
Решту ночі ми спали дуже міцно, бо геть незчулись, як нас розбудила її матуся. Вона не спитала, чого ми разом: певне, здогадалася й сама.
Викликане таксі так швидко снувало павутиною вулиць, що я, на жаль, не встиг зорієнтуватися в одноманітності кварталів чужого для мене міста.
Після того більше не бачив нікого з них.
Та ще довго, як несповна розуму, щодня годинами вичікував на тому місці, де бачив її вперше, щоб у цілковитій розпуці щоразу йти геть. Вона зникла, мов поцілунок, залишивши по собі щемливу пам’ять, чисту й тремтливу, як наші тіла.
І відтоді, проходячи повз телефонну будку, кожен раз ловлю себе на думці, що навіть не зміг запам’ятати її чудне ім’я...
Він схилив голову на руки і заплющив очі, ніби намагався пригадати щось надзвичайно важливе. Я довго дивився на нього, з нетерпінням чекаючи продовження розповіді, та вже згодом зрозумів, що він спав.
