Тільки не називайте її феєю, добре? Чомусь Тітуся-мудрусі зовсім не подобається таке звертання. Вона перестає посміхатися, згадує про якусь невідкладну справу і, підхопивши свого чарівного кошика, безслідно щезає.
А потім, вдома, скаржиться товаришу Зайцю:
- Дивні оті люди! Вони вірять у фей, коли всім відомо: оті крилаті панянки мешкають далеко-далеко - у казковому краї - і ніколи не порушують його кордони. А я – ось вона! Зовсім поруч!
Заєць співчутливо перебирає вухами і киває. Але мовчить, бо не вміє розмовляти. Хоча, може й уміє, а просто соромиться зайвий раз розкривати рота. Важко сказати напевне, бо це – дуже дивний Заєць.
По-перше, він - не сірий чи навіть білий, а яскраво-жовтий. А ще, він не їсть моркви чи капусти. Бо це – не звичайний зайчик, а Сонячний.
Але й серед Сонячних зайців не часто зустрінеш тих, хто обрав за житло старий синій кавник із трохи надбитою ручкою. Саме такий стояв на кухні у Тітусі-мудрусі. Й одного ранку, коли вона вирішила випити кави, то побачила, що там затишно розташувався Сонячний Заєць.
Може, тому, що кавник трохи нагадував своїм кольором весняне небо, а може тому, що на кухні нашої Тітусі інколи траплялися ще не такі дива.
Тітуся-мудруся дуже вихована особа, тож відразу зрозуміла: не ввічливо заварювати каву в чиємусь будиночку. То й довелося їй тепер щоранку запивати булочки чаєм.
І втішатися тим, що Заєць міг би оселитися в її зручних капцях, то їй би довелося ходити босоніж, чи всі дні б проводив, розташувавшись на її окулярах. А це, погодьтеся, було б ще гірше.
До того ж, Заєць інколи намагався допомогти їй по господарству. Не те, щоб у нього все виходило як слід. Але ж варто зважати, що сонячних зайчиків ніхто й ніколи не вчить наводити лад у приміщенні. А старанність теж багато значить.
А каву можна випити і в когось із знайомих. Ой, ви навіть не уявляєте, скільки у Тітоньки-мудрусі тих знайомих!
Цілком можливо, що ви теж її добре знаєте, тільки трішки підзабули. А вона давно не заходила до вас на гостину, бо надто заклопотана. А щоб ви зрозуміли, наскільки Тітуся зайнята, я зараз розповім, чим вона займалася протягом минулого тижня.
Понеділок
Буркотлива Парасоля і камінець-мрійник
Тітуся-мудруся допивала свій чай і стиха буркотіла.
Не те, щоб вона вважала понеділок важким днем. Так кажуть лише ті, хто не любить свою роботу, а в нашої тітусі була дуже цікава й важлива професія. Просто вона вважала, ніби мусить інколи трохи буркотіти. Інакше Заєць та інші знайомі зовсім її не слухатимуться.
Буркотіти їй швидко набридло. Тож, побажавши Зайцеві гарного дня, і попрямувала до передпокою. Там, біля дверей, на неї нетерпляче чекали стара Парасоля і її кошик.
Парасоля була навіть старшою за саму тітусю-мудрусю, тож вважала, що має право капризувати. Наприклад, коли йшов дощ, вона навідріз відмовлялася розкриватися і мокнути,. Бо в неї ж від сирості починала боліти ручка. А це - дуже неприємно, запевняла вона Тітусю.
Але мати таку незвичайну Парасолю теж дуже корисно: щоразу, коли вона просилася взяти її на прогулянку, можна бути впевненим – сьогодні буде чудова погода.
Тому Тітуся-мудруся із задоволенням прихопила її та кошик і вийшла на вулицю. До речі, кошик був ще більш незвичайним, ніж інші цікаві предмети в її квартирці.
Справа в тому, що в ньому зберігалися не речі, а казки і дивні історії. Щоразу, як чиясь мама чи бабуся вигадувала цікаву оповідь, щоб потішити дитину, кошик зовсім трішки важчав. Але Тітуся-мудруся лише раділа цьому: вона була сильною, значно сильнішою, ніж видавалася незнайомим людям. А казки й історії бувають дуже потрібними.
От, скажімо, буває так, що хлопчик заслаб, лежить. А мама, хоч і хвилюється дуже через ту капосну хворобу, але мусить поратися і по господарству. Ой, як же сумно лежати в ліжку і чекати на одужання!
Аж раптом ліжечко перетворюється на пліт, на якому можна пливти Килимовим океаном. Забута пластмасова рибка в кутку кімнати – на акулу, але зовсім не страшну, бо вона із рідкісної породи акул-ласунок, що найбільше полюбляють шоколад. А квіти у вазонах на вікні – на пальми далеких островів.
У хвороби аж голова обертом йде від таких перетворень, тож вона і поспішає щезнути далеко-далеко. Хлопчик, захопившись грою, весело сміється. Його мама, зазирнувши до кімнати, полегшено зітхає й посміхається і собі.
А тітуся-мудруся задоволено киває головою у кутку кімнати, підкликає розумницю-казку, аби та не барилася. Та й квапиться до іншого місця, де потрібна її допомога, бо хтось засумував чи ніяк не може відшукати під подушкою цікавий сон.
Самі бачите: справ у тітусі-мудрусі вистачає. Тож дарма вона потім докоряла собі за неуважність і за те, що не звернула увагу на той камінчик край дороги.
Справа в тому, що на вигляд це був звичайнісінький дрібний камінець. Однак він сам був переконаний, що він – зовсім-зовсім інакший:
- Колись я був невеличким птахом, у мене були крила і я вмів літати, - любив повторювати він. А що ніхто не хотів йому вірити: надто вже камінці не схожі на пташок, він поспіхом додавав: - Мене перетворила на камінь зла чаклунка. Але ж мене можна й розчаклувати, правда?
Насправді, камінець все це вигадував: він ніколи не був пташеням і жодна чаклунка не звертала на нього уваги. Просто він був мрійником і сам повірив у свої розповіді.
Інколи йому хотілося привернути до себе увагу тітусі-мудрусі: та, хто має отакий диво-кошик, повнісінький казок, обов’язково має знати, як когось розчаклувати. Але камінчик не знав, як це зробити.
Хоч інколи він аж підстрибував від нетерпіння, коли бачив, що тітуся-мудруся з’являється на його вулиці. Тому й привернув до себе увагу якогось шибеника, що тільки-но змайстрував рогатку.
Ох, як же камінці бояться отих рогаток! І боляче, і не зрозуміло, куди ж полетиш, та й капосне те заняття, зв’язуватися з шибайголовами.
Але наш камінчик аж зрадів: нарешті всі-всі побачать, що й він вміє літати! А раптом там, у повітрі, в нього з’являться справжні крила і йому не доведеться падати на землю!
На жаль, камінець помилявся: крила у нього не з’явилися. А вже у повітрі він збагнув, що ним вистрілили не просто так, аби подивитися, чи гарно б’є рогатка. Він летів просто на жовтодзьобе пташеня, що здивовано визирало із гніздечка. Воно було ще таким малим, що не збагнуло: треба спробувати відскочити вбік.
Але наш камінець аж ніяк не хотів влучати в птаху! Тож із жаху стріпнувся в повітрі й… змінив курс. Звісно, таке трапляється дуже рідко, майже ніколи. Але навколо тітусі-мудрусі коїться чимало див.
І це чудово! Бо згодом із малого жовто дзьобика виріс великий співочий птах і перехожі, почувши його пісеньку, аж на мить призупинялися послухати і стиха посміхалися.
Але це трапилося вже потім. А зараз камінець хоч і летів трохи в інший бік, але міг накоїти не меншої біди: просто на його шляху був чарівний кошик, повнісінький казок.
А ви ж знаєте, що із казками треба поводитися дуже обережно. А то ще образяться та й пощезають. Ой, як же сумно буде тоді без них!
Знав це і камінчик, тому аж очі заплющив від жаху, хоч до цього навіть не здогадувався, що в нього ті очі є. Нащо він тільки мріяв про політ?! Бідний камінчик зовсім розгубився.
А от буркотлива Парасоля, що на своєму довгому віку чого тільки не бачила, не втратила й крихти мужності. Вона сама по собі рішуче розгорнулася а зустріч камінцю, прикриваючи чарівний кошик.
«Бац! Ой!» - то камінчик пробив бідолаху наскрізь – звісно, тут почнеш ойкати. Але виявилося, що боліло Парасолі недаремно: він загальмував об міцну тканину і хоч впав таки у кошик, але не наробив там великої шкоди.
Тітуся-мудруся, звісно, сполошилася: їй було шкода і Парасолю, і казок, і самого камінчика, що міг забитися.
Але виявилося, що хвилювалася вона даремно: казки, хай і зовсім крихітні на зріст, майже невидимі, але досить меткі. Тож і встигли відскочити в інший бік кошика, де їм нічого не загрожувало.
Для щиро засмученого і таки добре наляканого камінця все теж закінчилося добре: одній казці стало його шкода. А що мова у ній ішла про чарівного кам’яного птаха, що вночі кружляв над містом, вона запитала камінець, чи не хоче він стати частинкою маленького кам’яного пера?
Той із радістю погодився: жити в казці для камінчика-мрійника значно краще, ніж нудитися а вкритому пилом узбіччі.
А на Парасолю, що вчинила, сам про це не здогадуючись, дуже мужній вчинок, поставили латку. Вона довго й прискіпливо вибирала разом із тітусею-мудрусею, клаптик тканини для тої латки.
Потім стиха зойкала, коли його пришивали від кожного штрикання голки, хоч, сказати по правді, їй не дуже і боліло. А потім кілька днів відмовлялася виходити із дому, бо, мовляв, та латка дуже боліла.
Але потім їй набридло стояти у своєму кутку й у перший же погожий день вона вже супроводжувала свою господиню у якихось важливих справах.
А що інколи продовжувала буркотіти, то на це ніхто не зважав: усі ж бо знали, що насправді – то дуже мужня і, головне, добра Парасолька.
(Далі буде)
