Він любив буряки. На невеличкому присадибному клаптику – дбайливо обкопаному та поскородженому – завжди садив їх. День за днем ходив на город, виглядав. Чекав, коли з’являться перші паростки. Проріджував їх густі ряди, підливав студеною водицею з криниці. Любив тягнути їх за лапаті зелені чуби – що є сили – з родючого чорного ґрунту на світ Божий. А буряки пручалися. Вкорінювалися вглиб сильніше. Хапалися за підземне життя. Протистояли йому. А він їх любив. Обтесував гострим ножем рясну гичку, обчищав коренеплоди від землі. Завжди бережно тримав їх у своїх порепаних, спрацьованих долонях. Вдихав їх земляний запах. Тішився ними, як дітьми. Яких в нього ніколи не було...
