Вона подзвонила. Питає, чому не телефоную. А я пояснюю, що все дуже просто. Тому що не гідний, не вартий такої жінки, як вона. А потім ще заводжу старий замусолений трек про те, що я немолодий, хворий і скоро якщо не вріжу дуба, то обов’язково склею ласти. А вона ще молода, в неї все попереду. Їй потрібний не старий дід, а ровесник: молодий-палкий. І щоб діток не лише завести, а й у люди вивести. Переконую, що вважаю неможливим займати занадто багато місця в її житті. А вона: «Перестань, не мели дурниць. Ти прекрасна, чудова людина, я не хочу тебе втрачати». А я про їй про те, що «прекрасність» є лише ефектним-ефективним акторським прийомом. Що чого тільки не розкажуть хижі до інтиму мужчини аби нещасну наївну жінку вкласти до ліжка. А потім, вклавши, поставивши ще одну зарубку на віртуальному одвірку, намалювавши чергову уявну зірочку фюзеляжі уявного винищувача, йдуть далі до нових перемог. Насправді я деспот, мудак і стовідсотково такий же, як усі інші мужики.
І отакі от теревені: «а я їй», «а вона мені». Домовилися про зустріч наступного тижня.
А може ризикнути? Посваритися з Ніною. От і буде підтвердження моєї неідеальності. А чим Ніна завинила? Тим, що їй хочеться простого жіночого щастя. До речі. «Просте жіноче щастя» - що це означає? А чи існує «просте чоловіче щастя»? Якісь думки кострубаті. Перескакують з одного на інше. Ніна чи Світлана. Світлана чи Ніна. Звісно, можна деякий час одночасно. А може, по черзі. По парних одна, по непарних інша. Або втрьох шведську сім’ю організувати. Цікаааааааво було би. Але все то фантазії. Такий старий, а такий дурний. Сиджу собі і думкою багатію. Оці моменти розриву з жінками то одна з найнеприємніших речей чоловічого життя. Коли починаєш всіляко провокувати, різними способами «давати зрозуміти», що ти хочеш припинити стосунки. Можливо, це усього лиш міф, те що жінки легше переживають розрив, коли вони самі про той розрив оголошують. І завдання справжнього мужчини добитися його від жінки. Який гуманізм одначе! Яка турбота про жіноцтво.
Чим мене не влаштовує Ніна? Які їй придумати недоліки? Та жінка, як жінка. Як наші футболісти. Постійно старається, але так само постійно їй не щастить. Ніна це рух, якщо одним словом. Купа справ, купа якихось клопотів. Син, батьки її, батьки чоловіка, робота. Фізично вона з тобою, а подумки вже на три ходи попереду.Конкретніше це виглядає так: щоб усе встигнути, будильник наводиться на п’яту ранку, а може й о пів на п’яту. Це замість того, щоб як усі люди виспатися, вона вважає життєво необхіднішим зранку наліпити і наварити мені пельменів, щоб морозилка не була порожньою. Морозилка має бути набита замороженими варениками та пельменями. Гасло непогане. Але чи всі вдома у жінки, яка прокидається о пів на п’яту щоб вам догодити. Кажу ж їй – я ж можу купити в магазині тих напівфабрикатів. «Ні, в магазині – хімія, магазинні - несмачні». Так, хімія. Так несмачні. Але ж якщо тих пельменів у супермаркеті сто тисяч піццот сортів, значить народ то їсть, піпл хаває. Хоч і хімія, хоч і несмачні. Але, що безумовно «плюс», наваривши тих пельменовареників, попрасувавши мені штани й сорочку (хоча я й сам преспокійно можу їх попрасувати), вона ще встигає на мою ранкову ерекцію. Отаку жінку я хочу відштовхнути. Мудак? Мудак.
А якщо одним словом про Світлану. Банально, але Світлана – це світло. Яскраве світло. При чому іноді складається враження, що те світло її саму і засліплює. І мене, схоже теж … засліпило. Питання тільки в тому як жити з тим світлом. Це ж приємно з ним посидіти в ресторані. Потанцювати повільний танець. Послухати теревені про поезію та літературу. Як краса врятує світ. Хоча брехня то, на мою думку. Краси в нас як гною, а світ ще досі не врятований. Але ж їй того не скажеш. Тому підтакуєш. Плетеш усілякі нісенітниці. Стараєшся видобути з глибин пам’яті якісь поетичні цитати. Але, врешті, знову лише дебільно посміхаєшся, проганяючи з думок «мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом», «рученьки терпнуть, злипаються віченьки», «хай чабан усі гукнули за отамана буде». Але ж це все не те, що можна говорити Світлові. Чому в голові не відклалося якогось вітчизняного аналога «я помню чудноє мгновєньє, пєрєдо мной явілась ти, как мімольотноє відєньє, как гєній чістой красоти». Це згадується миттєво. А з нашого саме тільки «лупайте сю скалу, не хай ні жар ні холод не спинять вас».
Та все ж, що я хотів сказати. Залишається загадкою – яке воно побутове життя зі Світлом. Що буде коли спорожніє морозилка після Ніни-руху. Поки не спробую – доти не дізнаюся.
Може й справді життя не така погана штука, якщо в мої глибоко за сорок життя дарує мені таких чудових жінок: Ніну-Рух і Світло-Світлану. Може й справді – я не така вже й свиня і хоч трохи їх усе ж вартую?
