Він уже давно став чимось середнім між совою і жайворонком. Як всі звичайні люди, вранці біжить на роботу. І як ті, кому «пощастило» мати «не ту» роботу, з нетерпінням чекає на завершення чергового робочого дня.
Ось тоді починається справжнє, повноцінне життя. Чашка гарячої кави, скрипуче крісло і сліпуче світло монітору. І нехай у звичайному, повсякденному житті він простий політолог, зате тут його територія, тут він всемогутній.
Ось і улюблений літературний сайт. Він уже давно забув свій пароль і логін. Вони записані десь на перших сторінках його старого обдертого блокноту. Йому вони і не потрібні. Комп’ютер відразу впізнає користувача на ім’я «Микола Семенов». Він тут ветеран, бо навряд чи знайдеться ще хтось, зареєстрований на цьому сайті аж десять років. Він буває тут щодня і більшість користувачів знають його як «облупленого».
Миколу Семенова можна назвати чемпіоном ще й з кількості написаних ним рецензій. П’ятдесят-сімдесят в місяць, це вам не жарт. Звичайно, адже він має неабияких досвід і відносить себе до визнаних профі в цій галузі. Його статті три роки друкувалися в одній із місцевих газет, він має дві видані книжки. Правда, це сталося випадково, але то вже зовсім інша історія.
Можливо, на великій землі він і маленька людина, а тут – цар і Бог. Він не просто дає рецензії, він вершить долі. Принаймні, йому б хотілося в це вірити. То кому ж, як не йому оцінювати твори літературних «новачків»? А оцінював він їй ой як прискіпливо. Від його пильного ока не сховається жодна помилка, жодна неточність. Інколи він навіть ловить себе на думці, що отримує задоволення, знаходячи чужі помилки. Та потім вирішує, що в цьому немає нічого поганого. Хіба він винен, що теперішні молоді літератори пишуть на такому низькому рівні?
Інше діло він. Адже віддає себе літературі повністю, досконало вивчив граматику, щодня поповнює свій словниковий запас. На літературний сайт його дописи потрапляють лише після тисячного редагування, так би мовити, «вилизані і причесані». Йому не соромно за жодне зі своїх творінь, він отримує за них гарні відгуки і тому не розуміє, чому в літературу пруться ті, кому краще гнути горба на заводі.
Особливо діставалося від Миколи Семенова молодій письменниці, яка зареєструвалася на сайті під ніком «Кет». Її твори здавалися йому дивними, не схожими ні на що з того, що він читав і чим захоплювався. Вони були надто вже яскравими і різнобарвними. (Барви – це добре, але ж не в такій кількості!) А, в додаток до всього, ще й малограмотними.
Він не сумнівався в тому, що ця людина ніколи не матиме літературного майбутнього, тому, пишучи рецензії на чергові твори Кет, намагався доступно пояснити, що їй не варто надто покладатися на свої творчі здібності. При тому він мало переймався тим, що інколи його відгуки більше скидалися на бульдозер, призваний розчавити чужу мрію в зародку.
Читаючи такі рецензії, Кет сильно засмучувалась, а іноді навіть плакала. Вона часто лишала на них свої відгуки, в яких інколи виправдовувалась, а інколи і відсварювалась.
Та рецензії Миколи Семенова робили свою справу. В голову Кет закрадалися думки про те, що вона справді нічого не варта. В такі моменти хотілося плюнути на все і зайнятися чимось іншим. Руки опускалися і проти волі вона починала ставитись до свого захоплення з легкою іронією.
А потім все минало і у підсвідомості знову з’являвся легкий творчий вітерець, який, наче тліючий вогник, з новою силою роздмухував її бажання писати.
Отримавши у відповідь на свою нову мініатюру чергове «фе» від Миколи Семенова, Кет вирішила дізнатися, хто він, цей великий «критик». Зайшовши в його автобіографічні дані, вона побачила фото сивоволосого бородатого дідугана. Лисіючого і, можливо, зовсім самотнього. А остання його книжка побачила світ ще в бозна-якому році. «Певно, один із тих не визнаних геніїв, чиї твори безнадійно устаріли і сильно відстали від сучасних реалій», - вирішила вона і відразу охрестила Миколу Семенова «Миколою Семеновичем».
«Так, твори у нього цікаві, майстерно написані, в дечому навіть повчальні. Але і я не цілковита бездарність».
Перечитавши ще раз один із творів Семенова, Кет здалося, що все-таки чогось в ньому не вистачає. Може, справжнього життя з його нерафінованими пристрастями і почуттями?
«Все одно я стану відомою письменницею», - того ж вечора написала вона Семенову. Прочитавши це повідомлення, Микола довго сміявся. Ну який з неї письменник, якщо навіть твори такого майстра, як він, ніхто не хоче друкувати?
Він не сумнівався в своїй правоті, але…Очевидно, дівчина прийняла цей виклик. Через два роки Микола Семенов отримав поштою бандероль від невідомого адресата. В середині великого конверту лежала книжка, перев’язана червоною стрічкою. Ім’я автора, Катерини Висоцької, йому нічого не говорило. Лише розгорнувши роман, він помітив на форзаці напис: «А у мене вийшло». І підпис: «Дорогому Миколі Семеновичу від Кет».
Він тихо вилаявся, згадуючи колишню опонентку по літсайту, яка зникла звідти більше року тому. Микола думав, що вона покинула писати, а та, бач, подалася у велику літературу.
Микола Семенов дістав із верхньої кишені сорочки окуляри і, увімкнувши нічник, прийнявся читати. До ранку книжка в 350 сторінок була подолана і навіть проаналізована. На свою радість, він відшукав в ній 23 помилки, рахуючи лінгвістичні та навіть стилістичні.
Інколи час починає бігти повільніше і ми звертаємо увагу на те, чого раніше не бачили. Користувачі літсайту почали помічати, що критичних відгуків на їхні твори поменшало. Хотілося вірити, що причина була в тому, що народ почав писати набагато краще. Можливо і так, але в цьому випадку все було набагато простіше. Просто «ретельний» Микола Семенов став бувати на літсайті все рідше і рідше.
Пояснити це явище не так вже і важко. Справа в тому, що у гуру літер і орфограм тепер з’явилося ще одне важливе заняття. Доки на його столі росте стопка із книг Катерини Висоцької, наш майстер слова теж не гає часу даремно. Він розсилає свої рукописи у всі відомі йому видавництва, особисто зустрічається з редакторами, не минає жодного літературного конкурсу. А на тимчасові невдачі намагається дивитися чисто по-філософськи. Нічого страшного. Його теж друкуватимуть. Він же пише набагато краще за цю Кет.
Великі тиражі і численні прихильники її творчості - для нього не показник. У всьому винна низька культура населення, яке не може відрізнити гарної літератури від «цього».
Розгортаючи новий роман Висоцької, надісланий йому, як завжди, поштою, радісно сплескує в долоні. Є помилка! Одразу на першій сторінці.
Ні, це речення нікуди не годиться. «Він похапцем відчиняє пляшку шампанського». «Правильно «не відчиняє», а «відкорковує»», - бурмоче Микола, човгаючи своїми розношеними капцями по підлозі.
«П’ята книжка Висоцької, - кілька секунд він уважно дивиться на яскраву обкладинку. – То й що? У мене є сім готових рукописів. І завтра я понесу їх в «Укр-промо-друк». Вони нізащо мені не відмовлять. Там вміють цінувати справжню літературу…»
