Всі казали: «Очкарик». І поблажливо посміхалися. Так, ніби виправдовували його худі, гоструваті плечі. «Наш очкарик», - казали тихенько у нього за спиною. Так, щоб не почули його лапаті вуха. І скрушно хитали головою. Ніби шкодуючи його – кволого, безпомічного у такому жорстокому житті. А коли він прийшов на роботу без окулярів, і з подряпиною на скроні, всі дивувалися: «Що це з тобою? Ти впав?». Всі перешіптувалися: «Хто ж це побив його бідолашного?». А він все відмахувався рукою і бурмотів: «Нічого страшного…». А у вечірніх новинах розказували щось про маленьку дівчинку. І якогось нападника. І, здається, рятівник був худий і незграбний. Очкарик…
