Напевне, нормально, як усі діти, не жив я ніколи – уже б тому, що ніколи не знав свого батька. Та поки жив з мамою, дідусем і бабусею, життя іще можна було, бодай з натяжкою, вважати нормальним. Далі ж моє життя, а з ним усі мої думки й уявлення закружляли, наче листя в час буревію: мати поїхала здобувати другу освіту в Німеччину, бабуся квапливо розлучалась з дідусем, бо у нього виявилась інша сім’я на боці. Згодом і бабуся вискочила заміж (на зло дідусеві!), правда, заміжжя було недовгим – на час «пізніх весіль» мама забрала мене в Німеччину, де я потрапив в обійми вітчима, що був старшим за мого дідуся... У столиці Баварії – Мюнхені, я з мамою й вітчимом прожив п’ять років, та раптом мене знову відправляють до Львова, до бабусі, – щось там, бач, не склалось у суді, де вона всеньке життя пропрацювала, й мусила терміново піти на пенсію. Купила прегарний будинок на «Полі чудес» й тепер їй нудно й боязко самій у великому будинку. Із нічних шепотінь мами з вітчимом почув ще й іншу версію: «Аби старій в голові не закрутило, й вона знову заміж не вискочила (минуле бабусине женихання коштувало їй квартири в центрі міста), нині на кону триповерхова вілла...». Виходило, бабуся мала пильнувати мене, я ж її...
Коли гадаєте, що, переселившись із Мюнхена на Львівську околицю, поміняв шило на мило, значить, ви ніколи не були у Львові й не тямите, що таке «Поле чудес»! Це - най-най елітніша дільниця, посеред пречудового соснового лісу. Єдине місце, куди на екскурсію приїздять самі-таки львів’яни помилуватись витворами сучасного архітектурного мистецтва, пооглядати дорогі «маубахи», «порше карерра», «буґатті» та «ламборджині», високе мистецтво ландшафтної архітектури й, звичайно ж, подихати цілющим повітрям, настояним на випарах смерекової живиці. Хоча мені, щиро кажучи, усі ці красоти по цимбалах, як і чванькуваті дітваки наших сусідів, та й власне «родиннне гніздо» теж... Дружбу я завів з сімейством Дурісів - тими, на кому місцеве панство навіть погляду не зупиняє. Велика їх сім’я поселились тут бозна-коли, коли той, хто проектував «Поле чудес», іще й не родився. Довгі роки бовваніла їхня хатина неподалік від дороги самотиною, й, можливо, та стара родура наштовхнула на думку новітнє панство звести тут елітний район.
Обшарпана часом хатина, що ніколи не знала ремонту, без натяку на якісь там архітектурні прибамбаси, на фоні мистецьки огорожених, прикрашених ковкою вілл, а то й справжніх замків усе ж видавалась витвором митця, що працює на контрастах. На лисому, почварному подвір’ї були розкидані частини розпатрошених холодильників, електричних генераторів, залізних пічок, залишки двох-трьох автомобілів, що віджили свій вік. Цей двір так густо був зарослий диким зіллям, що, здавалося, тут інакша земля, а може, й свій мікроклімат. Бур’ян пер із землі з навальною, всепоглинаючою силою, він покривав невеличкого городця, заглушуючи ницу морквочку й кабачки, яким ніколи так і не вдавалось побачити сонячного проміння. Парканчик був так густо заплетений хмелем, а сама хата диким виноградом, що годі й вгадати, чи що й було під тією зеленню... Двір заставлений старими колодами, дошками й найрізноманітнішим залізяччям. Скручені шматки дроту висіли навіть на віттях дерев, як дивні іржаві плоди. Усе то був варстат голови великого сімейства – «залізного Томця». Хоча металолом і автозапчастини були побічним промислом пана Дуріса. В основному ж він вкупі з дружиною приторговував самогоном. Довший час я собі мислив, що Римунда, чи Римундиско, як найчастіше звертався до дружини «залізний Томцьо», – то ім’я пані Дурісової. Лише коли сам звернувся до неї «пані Римундиско» й та позеленіла обличчям і вхопила дрючка, аби мене віддухопелити, зрозумів, що це не поштиве польське ім’я. Як пояснила бабуся, львівською ґварою це означало - «зла жінка». Так само «калакуньо», і «кочкодан» , яким найчастіше пані Дурісова зверталась до чоловіка, – теж цілком не пестливі слова...
Сам пан Томаш, жилавий, надзвичайної активності чоловічок із завше стиснутими зубами, похмурим самозаглибленим виразом обличчя, був схильний до спалахів несамовитої люті. Окрім того, він вирізнявся непомірною любов’ю до лайки. Причому лаявся з насолодою, що була близькою до того хворобливо солодкавого почуття осягання порочності, розбещеності, яке сповнювало мене, коли тихцем залазив на порносайти. Лайка його була мені на диво смачною, ще й тому, що подібні слова в домі бабусі були під строгою забороною. Я, вихований у мало не стерильних умовах католицької школи, потаємно вправлявся у їх вимовлянні, від чого отримував майже еротичне збудження.
Одначе в якому б жахливо застрашливому вигляді не поставав перед рідними пан Томцьо, було мені зовсім не лячно, дуже швидко пізнався на тім, що він пустий горлопан, насправді ж дуже м’яка і добра людина. Як, до речі, й пані Дурісова цілком не «римундиско», що лиш нужда й безліч клопотів примушують її робити «страшний вираз обличчя» - така собі ламаїстська маска, аби відігнати лихе, якого чимало випало на її долю.
Ох, і любив же я цих Дурісів! Забігати до них намагався якомога частіше і з насолодою занурювався у цей первозданний хаос, з певністю через повну відсутність у них тих буржуазних устремлінь і претензій, які панували в моїй хаті і які чомусь мені зовсім не подобались. Заздрив просто тому, в якій кількості це сімейство розплодилось – дітей у них було семеро, а собацюр, кішок, хом’яків, черепах і не злічити. Кожен міг собі завести друга, якого лиш забажав, за це батько Томаш лаяв жорстоко, та, ніколи нікого з подвір’я не викидав.
Найбільше ж приваблювала мене в їхньому обійсті дванадцятилітня фавнолика особа*, до якої навіть батько звертався не інакше, як «Зосенька, скарб’є злоти». Її скороспілі груди і випуклий задок викликали тривожну сверблячку не усвідомленого іще бажання, хоча на голос своїх симпатій ніколи не висловив, й не тому, що побоювався її старших братчиків. Боявся нарватись на різке слово, бо Зося була дикункою. З такою ліпше не зачіпатись.
В обійсті жила іще одна істота, до якої довго не насмілювався наближатись – «ойчулько Франек». Хоча й величали його «ойчульком» , був пану Томашу дідусем. В ясні сонячні дні викочував на подвір’я свій старенький візочок й освітлював усіх присутніх несамовитою посмішкою. Чому несамовитою? Можливо, тому, що такої радості життя не спостерігав на обличчі жодної людини. Сміялось все обличчя, оголювалися фіолетові ясна та жовті пеньки двох зубів і вологий непосидючий язик. Довгий час він нічого не говорив, тільки задоволено посміхався. В ті миті я аж затамовував дихання, вражений його старістю, яка, тут і слів немає, була незбагненною. Він виглядав старішим за усіх старозавітних патріархів, чиїми іменами наводнили мою пам’ять викладачі християнського ліцею в Німеччині. Ламех, Ной, Енох і навіть Мафусаїл виглядали б його дітьми або ж молодшими братами. Старий, з усією вірогідністю, був сліпим, або майже сліпим – обидва ока було затягнуте молочною муттю катаракти, роговиця тонула в слизі. Усе ж щось він та й бачив, бо реагував на моє наближення: окрім незмінної посмішки, на обличчі проступало мудре пізнавання.
- Честь праци, Максимчик! – вишамротував він, з чого був надзвичайно задоволений. Увесь його вигляд залишався тривожно-біблійним, й мимоволі я відчував до нього майже побожне притягання, гейби був то сам пророк Ілля.
- Чим займаєшся? – запитував з неймовірною цікавістю, так само й відповіді чекав, з увагою, ніби від неї мало залежати чиєсь життя.
- Пробую писати, – відповів я, бо акурат тримав балончик з аерозолем.
- І що ти пишеш?
- Своє ім’я, - виголосив гордо. Й тут же продемонстрував, викаліграфувавши на дверцятах іржавого автомобіля свої ініціали. Його треба було бачити – мій почерк – плавний, округлий, гнучкий. Старенький таки розгледів – букви ж були немаленькі, з півметра кожна...
-Бардзо ладнє! Тераз то юж твоє авто!**
- Як то моє?
- Хіба нє знаш? Підписом засвідчуєш свою власність. Коли на початку віку люди дали назви усім предметам, що їх оточували, усім звірам, рибам, птаству – вони привласнили їх собі. З того часу усе живе підвладне людині. Якщо ти ставиш на чомусь свій підпис, засвідчуєш, що воно твоє і баста! А зміг би’сь намальоваць «крацокуф»?
- А що воно таке? – запитав тепер уже я й отримав розлогу відповідь.
- В «Срюдпосцє» в Польщі існувала традиція – малювати на будинках неодружених панн танець голих чоловічків. Щоправда, це суперечило приписам Католицької Церкви й було заборонено, але «шац хлопаки» ніц собі з того не робили, - витлумачив мені ламаною українською, - і «крацокуфи» на воротях малювали.
Як не благав, змалювати того «крацокуфа» старенький не зміг, зате я зобразив з його слів, і рисунок мій «патріарх» схвалив. Таким чином отримавши патріарше благословення, набрався відваги й першого «крацокуфа» зі своїм іменем на додачу вмістив на приватному магазинчику, де скуповувались мешканці нашого елітного району. Варто додати, що «Поле чудес» мало свій фірмовий знак – латинське S, та не з двома паралельними лініями, як на символі долара, а з хрестом – мовляв, смерть кожному, хто сюди поткнеться. Забавлялись так місцеві хлопчаки чи молоді охоронці багатих вілл – не відаю, тільки жодним іншим символом околиці ніхто не знакував. І ось – гордий «крацокуф» з каліграфічним «Макс» розквітнув у самому центрі «Поля чудес». Про мій подвиг донесла «патріархові» Зосєнька. Старий розцвів посмішкою.
- Помилилися, скурчебикі! Не все тут їхнє! Молодець, що їм про це сказав!
Натхненний похвалою, я вирішив розгорнути нову для себе райтерську діяльність. З масштабами Джефа Аерозоля, про якого знав із нету, звісно, мені не зрівнятись. Зате кожен мій штрих ніс у собі неабиякий заряд адреналіну – мало не біля кожної кам’яниці камери спостереження, та й охорона теж...Тож мої «крацокуфи» з’являлися в місцях, де пильного ока відеокамер чи охорони взагалі не було: на тенісному корті, перукарні… Ці об’єкти, згідно з теорією «патріарха ойчулька», ніби отримали нового власника.
Чи Зосенька, чи й сам Ойчулько розповів Залізному Томцьові про мої подвиги, та голова родини зустрів мене одного дня оскаженілими від люті очима. Я підсміхнувся, бо видавалось, знаю його лагідну душу. А далі він вихлюпнув фонтан добірної лайки, тільки зараз вона мені чогось не смакувала, навпаки, у роті відчував неприємний залізний присмак.
- Що ж ти твориш, скурчий бику?!
- Крацокуф малюю. Мене Ойчулько навчив, – прикликав у поміч авторитет «патріарха».
- Чого ж ти його зараз малюєш, лайдаку остатній?! Хіба Ойчулько не казав тобі, що крацокуф малювали тільки у день срюдпосця, і тільки на воротах незаміжніх панночок? Ти ж як пес – біля кожного стовпа, так?
Я принишк й, опустивши голову, почвалав з подвір’я, мов побитий пес.
- Сварився Томек? – запитав співчутливо Ойчулько. Я мовчки й зажурено кивнув головою.
- Не гризися! Відійде! Най по тому! – махнув граціозно худющою рукою, мов диригентською паличкою черкнув.
Коли вранці бабуся відвозила мене на нашому скромному «порше» до школи, в мене очі полізли на лоба – довкола мого імені на паркані тенісного корту красувалось велике червоне серце, за якусь мить вздрів Зосеньку, що, виставивши свій випуклий задок, домальовувала біля мого «крацокуфа» свої каракулі. Попросив пригальмувати й миттю виплигнув з автівки. Обурений до безтями порушенням моїх авторських прав, аж запінився з люті.
- Хто тобі дозволив? – у відповідь лиш бісики стрельнули з її оченят, та за якусь мить ущерть, по самі вінця, ті очі наповнились слізьми.
- Думала, що тобі потрібне моє серце! Як нє, то нє, лайдаку!
Я справді ідіот… У такий спосіб Зося засвідчувала свою прихильність до мене! Дуже захотілось обняти її, напевно, в моїх долонях назбиралося забагато бажань, та здійснити задумане не стало часу – до нас, щось вигукуючи, наближався охоронець. Я схопив Зосеньку за руку, і за мить ми вже сиділи у нашому «порше». Я був щасливий. Бабуся з хитринкою глипнула на нас у дзеркало й так різко повернула, що Зосенька, руки якої були зайняті фарбою й квачем, завалилась на мене й я торкнувся вустами її волосся, наче занурився у живі грона розквітлого пахучого бузку.
Бабуся поспішала в місто, тому нас висадила на автобусній зупинці, аби ми далі добирались до школи автобусом. Маршрутка не забарилась, та Зося, а тим більше я, ані гадки не мали стати її пасажирами. Взявшись за руки, ми перетнули шосе і вузькою доріжкою попрямували до лісу. Що глибше заходили до зеленої гущавини, то міцнішим ставав потиск наших долонь, наші пальці стискалися, а подих частішав.
* Мається на увазі що
а/.Була лукава, бешкетлива спокусниця, дівчинка з ріжками. За своє довгеньке життя (фавн одне з найдавніших божеств римської міфілогії пережив багато втілень. Його жіночим відповідником була Фавна чи Фатуя. Детальніше можете довідатись в "Хроніках Нарнії" Клайва С. Льюіса.
б/. Засмагла як цинамон. Фавн (fawn) в перекладі з англійської – оленятко (мається на увазі окрас – нагадує колір шерсті молодого оленятка)
**Дуже гарно! Тепер це вже твоє авто. (пол.)
----------------------
Словник рідковживаних слів.
Варстат – майстерня
Калакуньо – телепень, кочкодан – неприємна особа.
Ойчулько (пол.) - Батечко
«Срюдпосцє» (пол) - середина Великого посту
