До моїх долонь чіплялась мряка. Липка, тягуча - вона була схожа на павутиння. Павутиння "бабиного літа". Так, от тільки зараз пізня-пізня осінь. Небо сіріє свинцем, дрібний дощ з снігом гидко хляпає по бруківці, а я йду. Куди? Без поняття. Навіщо? Спитайте в когось іншого. Нічого не чуючи і не бачачи перед собою, я кудись прямую. Відчуття таке, ніби я вийшла на вулицю з жаром у 40 градусів. Але я здорова. Голова трохи важка, очі закриваються, але все гаразд. Звідкись потягло пронизливим вітром. Вітер морозний. Я ховаю руки в кишені. Дивно, що я замерзла саме в руки - вони ж в рукавичках. Думаю, варто нарешті почати носити шалик - вітер добрався до обличчя й шиї. Чому ж в цьому світі так холодно?!
- Зима, от і холодно.
Я що, сказала це вголос? Напевно. Тільки тепер починаю розуміти, що довкола сновигають люди. Такі ж, як і я, замерзлі, - вони все ще сподіваються на тепло.
_Тепла не буде! - кричу я в імлу, але мені ніхто не відповідає. Що ж. Може так буде краще. Не хочу ні з ким говорити. Ловлю себе на тому, що поглядом шукаю знайому каварню. Або й незнайому. Хоча б якусь - аби там була кава і глінтвейн. Неохоче переходжу дорогу. Сьогодні мало машин - констатує мозок. Так, і людей теж...
Врешті знаходжу затишну забігайлівку. Вільний столик в кутку.
- Чашку кави і глінтвейн.
- Кави немає.
Ну чому мені сьогодні не щастить? Виходжу на вулицю. Треба знайти свою каварню. Тільки там є кава, найкраща кава у цьому сутінковому місті. До неї зовсім недалеко - всього лиш кілька хвилин, і я вдома. Вдихаю аромат кави, прилаштовуюсь в улюблений фотель. Роблю замовлення. Кельнер дивиться зі співчуттям. Приносить каву. П"ю повільними маленькими ковтками, поки гаряча. За нею так само розправляюсь з глінтвейном. Беру з полички позад себе книгу і поринаю в інший світ. Повернусь завтра. Або ніколи...
