- Кролиця здохла, - заупокійним голосом прояньчала у трубку прабабця Ганя.
- О Боже!! Ні!! Тільки не це!!
***
Яринка вчора навідалася до прабабці у гості. Остання, глянувши на правнучку утаємничено, похвалилася, що в неї в хліві є нова живність.
- А що там у тебе? Нутрії? – поцікавилася Яринка.
- А от і ні! А от і ні! – по-дитячому задражнилася зі нею прабабця і, підморгнувши, спитала, - хочеш, покажу?
- Звичайно хочу!
Перш ніж запустити дівчину до хліва, бабуся вичитала її коротеньку анти-забобонну лекцію. Про те, як треба зайти до хліва і одразу ж глянути догори, на стелю. При цьому плюнути по три рази за кожне плече, приказуючи «ай, яке паршиве!.. ай яке негарне!» і аж тільки тоді дивитися на животинку. Ярина добросовісно засвоїла лекцію, повторила схематику дій, і лише після цього її бабуся прочинила перед нею двері і впустила її до хліва.
- Що ж там у неї таке? – роїлося в голові дівчини від нагнаної інтриги.
Підійшовши до глибокої клітки, що стояла одразу біля стіни, Яринка витягнула шию і зазирнула усередину. Прямо посеред сіна необ’ємним сірим кашалотом сиділа величезна кролиця! Таких гігантських вона ще не бачила з роду-віку.
- Ого!! Нічого собі, яка здоровенна! – вирвалося в неї мимоволі.
І-і-і-і—і-і!! Ти що!? А ну плюй та дивись угору!! – нашикала на неї прабабуся. І не заспокоїлася, доки вони з правнучкою не обплювали півхліва разом із кролицею взятих, прицмакали разів десять «ай, яка ж паршива!», задерши при цьому голову до стелі.
***
Це було вчора. А сьогодні прабабця сидить і плаче крокодилячими слізьми за передчасно згинувшою від правнуччиного лихого ока кролицею…
***
Так вже історично склалося, що забобонами повниться білий світ. Вони були, є і будуть, доки еволюціонує людська спостережливість і фантазія, доки культивується побутовий народний фольклор.
От взяти, скажімо, Василя. Хлопцеві повноцінних 28 років. У нього свій власний бізнес на локальному ринку, оранжевий бус, і щомісячні відсотки, прибутки, дивіденди, тощо. Проте у дорослого Василя є маленький бзік. Він дуже не любить цифру 13. Навіть більше того – він панічно її боїться, а відтак, уникає фатальної комбінації цих арабських цифрових знаків, як тільки може. Не купує улюблений журнал під номером тринадцять, не перебуває у групах з кількістю людей – рівно тринадцять, не купує тринадцять яблук, тощо. Якось запросивши друзів до себе додому на груповий вечірній перегляд музичної телепередачі «Шанс», яку, до слова, Василь обожнює в міру того, як обожнює будь-що музичне, хлопець вперше відкрито продемонстрував свій прихований страх. Коли його вірний товариш узяв до рук пульт управління телевізором, і оперуючи ним, як джойстиком, почав обома руками збільшувати звук, Василь, сторожко позираючи на синій екран, добряче занервував і неспокійно зайорзав на дивані. Помітивши таку раптову переміну на обличчі Васі – тут він з замилуванням вслухався у ліричні голосові переливи Віталика Козловського, а тут – спохмурнів, закусив нижню губу і почав йорзати – друзі підозріло глянули на нього питальними знаками в очах. Вася не подав виду, і на провокації друзів та питальних знаків не піддався, проте і далі зиркав з-під лоба на екран. Нарешті, не витримавши власної напруги, Вася емоційно видер пульт управління з чіпких рук вірного товариша і зі швидкістю світла збільшив амплітуду звуку від поділки 13 до поділки 15. За тим з полегшенням видихнув, поклав пульт збоку і заспокоївся. Єхидний коментар друзів про «ти що, боїшся цифри тринадцять?» і товариські висміювання на кшталт «ну, ти, Вася, дав!» ніяк на Василя не вплинули. Він твердо підвів риску: або поділка звуку стоїть на цифрі 12 або на будь якій цифрі вище, але не на чортовій дюжині!!
А от, приміром, Зоя експромтом крутить дулі і таємно ховає їх у кишені, мисленнєво посилаючи гіпотетичному енергетичному вампіру злісну установку: «Сіль тобі в очі, сіль тобі в очі!». Цим дівчина нібито ставить собі захист від усього лихого. У разі ж справжнісінької небезпеки, Зоя готова вдатися до більш екстремальних методів захисту і відкрито тикати дулями потенційній лихій відьмі чи то пак упиреві – в зону третього ока, приказуючи при цьому: «Ізійди, нечистий! Цур тобі, пек!».
Інна ж, до слова, навперейми біжить дорогою, високо закидаючи гомілки, до усіх тітоньок, бабць, дідусів, котрі перетинають їй шлях з відрами. Тому що, як відра порожні, то – до біди, і їх треба затримати, бо не буде талану сім років. А як відра повні, то треба мчати ще дужче, бо то на щастя, яке може несвідомо прямо з-під Іниного носа перехопити будь-який інший перехожий. А так не годиться!
Марина ходить у перукарню тільки на Новий Місяць у небі, а Владислава носить у сумочці заячу лапку на удачу. Марійка щоразу на нове побачення одягає своє «Щасливе» фіолетове плаття. Колись, убравшись у нього, вона здала усний екзамен з української мови на тверду п’ятірку і тепер вірить, що плаття принесе їй удачу і в амурних справах, а не лише літературних. Бабця Ніна свариться з онучкою, щоб та не мугикала пісеньок, як пакує на дві гулі смажену картоплю, бо майбутній чоловік дурний буде. Коля не свистить у хаті, бо хоче бути багатим, а Гриша з таких самих меркантильних міркувань завжди ставить віник догори дригом.
Усі вони живуть поряд з нами – люди і їх забобони. Вони були, є і будуть. Доки ходять світом чорні коти, бабусі з відрами та енергетичні упирі, доки в календарі є сторінка під фатальним для когось номером … Цур тобі, пек!
