Вона часто прокидається серед ночі, тихо йде на кухню і ставить на вогонь закіптюжений чайник. Останнім часом їй чомусь постійно холодно. І тільки чай іноді зігріває… Стара стала… Як та зозуля у настінному годиннику. Як той чайник, що кипить-закипає, голосно висвистує. Немов гудок сирени серед ночі сусідів будить. І вони знову бурчать щось про «навіжену стару – несповна розуму». Що колись таки спалить їх усіх, або затопить. Що місце їй не серед нормальних людей, а там, де «таких» тримають. А вона лиш винувато усміхається. Гріє самотню душу гарячим чаєм. І часто прокидається вночі. Аби рахувати разом із зозулею дні до смерті…
