"Спи мій маленький,
Спи мій синок,
Я розкажу тобі безліч казок…"
Тихо лунає якась колискова. Соковиті звуки журливо-елегійного піаніно в'юнко переплітаються зі східними акордами гітарного переливу. Душа наповнюється легким аерозольним почуттям. У теплій затишній хаті пахне свіжими млинцями і домашньою сметаною. Впевнена рука щось чітко вписує до кольорово-динного блокнота. Так, я слухаю колискові і дивлюсь на місяць. Тепер він уже не такий, як був тоді. Нині він після повні. Спроквола кидає на землю кавунові теплі варіації. Він великий, наче той млинець, що так смачно духмяніє чимось домашнім. Віти обліпихи, що здалеку нагадують статую свободи в Ріо-де-Жанейро, виділяються чітким силуетом на фоні буденної сірості центрального пейзажу. Від місячного сяйва стає так добре і літяно, мовби сідаєш десь у куточку біля м'якого тепла грубки, загортаєшся в картату ковдру і схиляєш голову у приємному мріянні.
Стою по коліна у снігу. Ет, воно не варте уваги. На верхівці сніжного пагорба,що поодалік, вимальовується розмите зображення тварини. Це просто я дихнула на окуляри і вони посивіли від тепла. Насправді ж контур виразний і добре видно, що той звір – сусідський собака Дік. Дивно. Він теж спостерігає за місяцем. Може, Діку ще далеко до тих полярних морозолюбних вовків, яких описував Ніколя Ваньє. Але він же ось: справжній, не намальований, а реальний, як веснянки на носі і подряпини на руках. Собака сидить граційно, поважно, тому мені зовсім схожий на вовка.
За хмарою, що порушила місяцевий спокій,невпинно женеться холоднючий північно-східний річковий вітер. Он там, у небі, високо-високо, ні-ні, і тридцяти драбин не вистачить – шугнула зірка і впала десь за лісом. А я не встигла загадати бажання… Там, у нічній колисці, ще летить літак,певне що десь до Франції, абощо. Підстрибую у снігу,наскільки це дозволяють природні умови, і кричу щось нерозбірливе й незрозуміле для себе самої. Лише через три хвилини згадую, що нас розділяють кілометри та ще Ніч і її сестра Темрява. Лише місяць бореться за владу над цією півкулею; він-бо знає, що за витрішки тут гроші не платять…
Що робиться з моєю душею? Вона наче поснула і навіть не борсається. Померла?.. Невже в ній залишився минулорічний сніг чи мороз? Це просто таке відчуття, ніби кладеш до рота заморожені ягоди чорниці. Вони "камінчиками" потрапляють туди, але згодом розтають. Очевидно, моя душа морозилась в 30-градусному морозі і перебуває в пасивній стадії розвитку, бо ще не відчуваю, що вона відтає навіть по краях. Ніколи б не подумала, що одне-єдине слово може перевернути тиждень життя. Ось воно, моя оса, моя кобра,мій ятаган – "спокійненько". Здавалося б, власними руками роздушила б це словечко, потовкла б на крихти. На порох. Викинула б з лексикону назавжди. Просто страшенно не люблю чути від когось оце слівце. Краще скажіть мені, що я егоїстка, грубо себе поводжу, але лише без " спокійненько"! То найзліший мій, найлютіший ворог, який заморозив мої думки, мою душу. Хтось почує – посміється, але хай, хай, тільки не оте противне, слизьке, як слимак, слово! Здавалося б, чого так переживати, проте ж ні…
Знову цей кавуновий полиск. Він виводить мене з якогось дивного металічного трансу. Це норд-ост прогнав набридливу хмаринку. О, Діка вже нема. Лише легкі сліди від лап. Добре! Він не провалюється по коліна в кучугури, і місяць не провалюється. Тому його не можна запросити покупатися в річці – він же просто купається там сам. Робить доріжку у проталинах і плаває. Він мій друг, бо я можу довірити всі секрети цьому супутнику, адже він не розкаже їх десь там, у Австралії.
Раптом я відчула непереборне бажання спробувати мороженої обліпихи. Не знаю, що зо мною стало, але всі самопереконання про безглуздість цієї ідеї ні до чого не привели. Я лізла по махровому снігу, вгрузала в ньому, де по коліна, а де й ледве не до пояса, але таки добралася до дерева. Маленькі, колись оранжеві, а тепер побіліло-жовтаві, ягоди світилися мовби ізсередини. У місячному світінні кожен плід мав свій золотавий ореол. Я зірвала одну ягідку і поклала до рота. Ніби камінчик. Вона довго не танула, з останніх сил конкуруючи з моєю душею. А коли примерзлі краї почали розмерзатися, я відчула цей зимовий смак: кислий, наче найкисліший лимон, оскомистий, як молодюсінькі недозрілі зелені яблука. А ще такий собі терпкуватий. Незабутній. Його я ніколи не забуду. Ні, краще просто буду його пам'ятати. Віднині для мене зима пахнутиме ще й мороженою обліпихою.
В спогадці знову спливла колисанка:
"Як тебе не любити,
Як тобі не радіти…" А я люблю. Радію. Спокій…но…
