Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2539
Творів: 45878
Рецензій: 89741

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Камізелька для Попелюшки (закінчення)

© Галина Михайловська, 24-02-2012
Waldstraße, 14 -  адресу Люба дізналася від однієї з німок, що залишилися на заводі після приходу американців.  Колишні бранки, звільнені союзниками, теж працювали на своїх робочих місцях, війна ж бо ще не скінчилася. Тільки тепер не дванадцять, а вісім годин на добу, і перемістили їх до інших помешкань. Це теж був табір, під вартою американських військовиків, але годували дівчат значно краще, і можна було після роботи вільно ходити містом.

...Останні місяці перед звільненням видалися для остарбайтерів чи не найтяжчими. Десь напередодні Різдва союзна авіація вщент розбомбила їхні бараки, і відтоді дівчатам довелося не тільки працювати, а й спати під землею. Здавалося, безпросвітна ніч запанувала у світі.
Але Люба майже кожен день бачилася з Рудольфом, коли хвилину, а коли й дві, то їй було байдуже.
Руді знаходив привід зазирнути до цеху. Може, старий Фогель і розумів, чого він сюди вчащає, але свої міркування тримав при собі. Американці та англійці вийшли до Рейну, а росіяни просувалися Верхньою Сілезією, і це багатьох, хоч не хоч, а протвережувало.
Рудольф зупинявся у дівчини за спиною, мовчки, але вона вмить відчувала його присутність. Поверталася впівоберта, не полишаючи верстата. Спочатку уникала його погляду, дивилася долу, кудись йому на чоботи. Він совав їй до рук ретельно загорнутий пакуночок, вона, не підводячи очей, шелестіла «Данке». Усе.
Пакуночок містив бутерброд - дві скибки сірого хліба, а між ними тонесенький шар маргарину чи мармеладу. Коли Руді йшов, Люба ділилася бутербродом із землячкою  Фросею - та працювала за сусіднім верстатом і дивилися на Любу голодними очима. До того ж, коли Фросю час від часу навідувала старша сестра, що працювала неподалік, у бауера, і приносила кілька яблук чи варених картоплин, Фрося теж розділялася з Любою.
Чи то мізерний додаток калорій так діяв, чи весна, яка незбагненним чином відчувалася й під землею, а скоріш на те була інша причина, але Люба наче розсвітилася зсередини. Наче свічечку запалили в її виснаженому, але юному тілі, і ніжне сяйво йшло від її прозорого обличчя, струменіло з карих очей.
- Meine liebe Luba... , - чи вимовив він одного разу, чи її бажання почути це  зматеріалізувалося в слова?  І вони пролунали - подихом, шепотом, самим порухом губ.
Вона підвела очі, аби розгледіти ці жадані слова на його вустах.
Відтоді дивилися одне на одного. Хвилину, а інколи дві - мали вічність, щоб очима сказати все.
А вголос вони більше не розмовляли. Тільки в ту поїздку.

...Чекаючи на потяг, сиділи на пероні. Куций осінній день хилився на вечір, і навкісні проміні низького сонця вже не промикалися крізь вузьку щілину між дашками платформ.
- Холодно... Але ж тобі не звикати, - порушив мовчання Руді. І став згадувати східний фронт, зиму сорок другого. Усе, як у Толстого та Чехова, тільки ще холодніше, ще тоскніше. Хмари на низькому небі прилягають до білого обрію щільно, мов перина до простирадла. Та під цією периною не зігрітися, як удома, у своєму ліжку. Автоматні черги розпорюють перини, і крізь дірки сиплеться не м’який пух, а злий колючий сніг. Сиплеться, сиплеться, засипає заломлені руки дерев, чавить незграбні сірі хижі, намітає кучугури там, де щойно чорніли шанці та вирви від бомб та снарядів.

Люба слухала, як слухають страшну казку. І раптом зрозуміла - він гадає, що вона з тих чужих, жахливих країв. Й не помітила, як стала розказувати про своє.
Слів їй бракувало, але Руді виявився кмітливим слухачем.
- Багато-багато води, -  казала вона. – Немає краю... Вода не як у річці, а солона.  Не знаю, як це називається німецькою...
- Das Meer? – здогадувався Руді.
- Так, море, - погоджувалася Люба. – А біля моря багато-багато трави... не видно краю. Простір зелений...
Die Steppe? – підказував Руді.
- Так, степ,  -  раділа  Люба. І ось уже вільно ллється її оповідка, а якщо затнеться на мить,  на допомогу приходить Руді. Бо він і сам на власні очі бачить ту просторінь безбережну, якою котяться срібні та зелені хвилі, die Wellen, котяться назустріч хвилям блакитним.  Він уже там, іде степом, весняним, квітучим, що червоніє тюльпанами, іде обік із Любою, дивиться в сонячну височінь, заслоняючи очі рукою. І силует, що хрестом чорніє посеред блакиті, то не «Ланкастер»,  зі смертю в череві, а лелека, der Storch. Це слово Люба знала.
Так далеко замандрували звідси, удвох, що не відразу зрозуміли, про який потяг  сповіщає, пробігаючи із прапорцем у руці, залізничник.
Потяг, що мав доправити їх назад до пекла.

Тоді ж, у вагоні, сидячи мовчки, не дивлячись на Руді, Люба почала молитися. Проказувала бабину молитву, щоб привернути Богову увагу, а тоді, без слів, молилася про своє. Вона не вміла порадити Богові, як Йому примудритися все владнати, як розчистити завали лиха та смертей, що захарастили світ. Тому благала про диво для себе, хай яке, на Його розсуд, тільки б не повертатися туди, де немає місця не тільки для королевича та його красуні, немає місця для юнака Руді та дівчини Люби. Туди, де вони знову обернуться на фашистського пригонича та робітницю нумер зібнундзехціг.  
З того часу молилася-мріяла вона кожного вечора, перше ніж поринути в зморений сон. Уявляла, як ось-ось з’являться-прилетять наші, на могутніх танках, як у «Трьох танкістах», а краще на баских конях, як в «Чапаєві». Оберемками квітів засиплють порятованих бранок, а ті плакатимуть щасливо на грудях своїх батьків та братів. Старий Фогель, мегера-наглядачка, вартові будуть тулитися попід стіни, ховаючи очі, ладні втиснутися в найвужчу шпаринку, та марно. А вона, Люба, кинеться до Руді, припаде, закриє собою...
- Він не фашист! - гукне вона щосили. - Він добрий!  Він -  мій...
І всі розступляться, а вони з Руді, побравшись за руки, підуть світ за очі -. туди, де золотіє палац під горою,  і діамантами грає сіль на узбережжі лиману,  і степ міниться під вітром.
- А мундир жаский він скине, - думала вона. - Я віддам йому камізельку, хай вдягне.
Вона засовувала руку під подушку,  і ту огортала ласкава шорсткість дбайливо згорнутої вовняної одежини. Люба засинала, і до ранку блукала разом із Руді химерним  садом, де рідним очеретяним тином плелися німецькі виткі троянди, а пістряво розмальовані садові гноми ховалися серед свічок рож.
А одного дня Руді не прийшов. Не прийшов і назавтра, і в наступні дні. Зник. Розчинився  в чужому світі. Люба не сміла розпитувати чи шукати. За кілька днів і старого Фогеля на його місці заступила якась сушена фюрерша. Дівчата перешіптувалися, що наші вже близько, і всіх німців забрали чи то рити окопи, чи битися.  А ще пішли чутки, що німці їх не залишать живими - постріляють, щоб не пустити на волю. Хтось вірив, хтось ні, але страх брав усіх.
Не постріляли. Чи не встигли, чи й не збиралися. Але визволення трапилося якесь несправжнє: без квітів, без своїх, а головне, - без Руді.
Визволителі попервах здалися Любі чужішими, ніж німці. Ті були принаймні такі ж сірі, похмурі й мовчазні, як і вона з дівчатами. А ці заполонили все навкруги реготом, лункою незрозумілою балачкою. У посмішках роззявляли роти, переповнені білими зубами. А найсліпучіше шкірилися чорношкірі круглопикі велетні.
Не всі дівчата бокували від американських вояків, як Люба. Антоніна вигарніла на добрих харчах, убралася в найбарвистішу сукенку з тих, що роздавали в таборі Ді-Пі. Люба теж взяла черевики й трохи білизни, бо своя геть зотліла. А виряджатися їй не було заради кого.
- Дурепо, помізкуй хоч трохи, - знову й знову напосідалася на Любу товарка. - Чи ще не наголодувалася?  Мало тут горба гнула, тепер у колгоспі хочеш надсаджуватися?
- Я поїду додому, - ледь ворушила губами, як нежива, Люба.
- Додому?! А до Сибіру не хочеш?! - не вгавала Тоня, та Люба їй не відповідала.
Рупор на стовпі посеред плацику правив тієї ж: хто хоче виїхати до Америки, до Франції - зголошуйтесь, записуйтесь. Але нащо була Любі та Америка? Нащо їй був увесь білий світ?
- Додому, - тихо, але вперто відказала вона й американському капітанові, і той, з жалем подивившись на неї,  поклав теку з її паперами на стопу - меншу з двох.
За кілька днів по репатріантів мали приїхати з радянської зони. Чекати, що Руді прийде сам, часу не залишалося, і недільного ранку доведена до розпуки Люба дзвонила біля дверей будиночка у форштадті.

... - Може, тієї фрау вже й серед живих нема, - думала Любов Петрівна, човгаючи на кухню, тихенько, аби не побудити діда. Час було заварювати настій - він п’є його натщесерце, до сніданку.  - А то б подивитися зараз у її безсоромні очі!
Розуміння, що їм із Руді не бути разом, прийшло майже відразу. Згодом Люба змирилися з тим, що більше його не побачить. Але все своє життя Любов Петрівна не могла подарувати сестрі Руді, що та не передала братові аркушик з її адресою. Була впевнена, що саме тому за все життя не отримала від нього звістки. Хай не тоді, відразу, хай через багато років... Он, у «Жді мєня» скільки таких випадків показують.
У те, що Руді не хотів її шукати, Любов Петрівна ніколи не вірила. Існувала ще можливість, що Руді не повернувся з табору військовополонених в англійській зоні, куди потрапив разом з іншими мобілізованими. Але про таке Любов Петрівна навіть думати не хотіла.  Відчувала, що її Руді десь там вікує без неї. Для цього відчуття їй досить було огорнути колись худенькі, згодом розповнілі, а тепер от зігнуті старечі плечі живим теплом витертої камізельки. Хоча дозволяла вона це собі дуже й дуже рідко.
Любов Петрівна легко забувала прикрості й образи. Але не цю. Чому ця жінка так вчинила з нею?  Невже життя не навчило її цінувати любов, яка одна тільки долає ненависть і смерть?

Чого вона ще не могла забути дотепер - це перших днів удома.
Вона повернулася однією з перших. Їй не було й сімнадцяти, у фільтраційних пунктах вона проходила як малолітка; мабуть, тому до неї не дуже прискіпувалися.
Удома на неї чекала радість - брат повернувся з війни живим, лише пораненим, одружився, робить на шахтах. Чекало горе - батько зник безвісті, ще в сорок третьому. З кутів їхньої хати дивилася холодна пітьма, не розсіювалася навіть від високого й гарячого літнього сонця. Наплакавшись із матір’ю, надивившись на молодшу сестру, Люба захотіла на вільне повітря.
- Мамо, я лише на хвильку, до Ельмаз збігаю, - скочила на ноги, на якусь мить відчувши себе колишньою Любою.  Та невеликою була та мить, і запал Любин розлетівся в друзки від слів матері, а ще більше від її голосу: -- Стій! Не ходи!!
Стоячи на порозі, тримаючись за одвірок, Люба розвернулася та заклякла, й сама спаралізована тим жахом, що стояв у маминих очах.
Тільки через багато років Любов Петрівна зрозуміла мамин страх - не за себе, за дітей, насамперед за найменшу доню. Якщо безневинну родину Ельмаз, її сліпого на одне око батька, тиху, мов мишка, маму й трьох малих братиків можна вивезти в товарняку туди, куди ворон і кісток не заносить, чому не можна вчинити так само з ними? За зниклого безвісті годувальника родині не виплачували не копійки - мабуть, вважали за зрадника. А донька на фашистів три роки відробила. Хіба ж за таке похвалять?  
Паспортів колишнім остарбайтерам не давали. Дядько, мамин брат, ризикнув, зробив Любі липові папери, і вона вирушила до брата. Думала - може, коли її не буде на очах, мамі буде спокійніше. Перед тим як їй їхати, дізналася - повернулася додому Фрося.
- Кажуть, геть помутилася вона, бідолашна, - ділилася новиною мати, дивлячись, як Люба збирає в дорогу невеличкий чемоданчик. - Зґвалтували її кляті фріци.
Люба разом із Фросею була у фільтраційному таборі НКВС у Житомирі, і не могла втямити, звідки б там могли взятися фріци. Але заперечувати не стала. Тепер вона майже весь час мовчала. Наче закрилася на замочок, а ключ заховала подалі, щоб і самій було не відшукати.
А далі все покотилося мов з гори. Працювала, вечорами ходила до вечірньої школи.  У педучилищі відучилася на відмінно, могла йти до інституту без екзаменів. Та п’ятірки п’ятірками, а сама вона знала за собою прогалини. Куди ж тоді, як не на німецьку? Вступила, проте всі роки мусила пильнувати, щоб не виказати себе, не заговорити вільно, не вжити слів чи фраз, яких знати не мала. Та впоралася й з цим.
Тут, у великому університетському місті згодом уподобав її хлопець. Побралися, народився синочок. Чоловік після інституту в аспірантурі навчався, Люба - на дві ставки в школі, а тоді вдома ще третю відпрацьовувала. Помешкання винайняти тоді було справою непростою, а з дитиною й поготів. Відшукали кімнатку в халупці в передмісті, піч, вода на вулиці. Хазяї старі були, слабкі на здоров’я, але люди гарні - з Сашком посидять, якщо він прихворіє. То Люба й біля них ходила.  З роками подружжя, звісно, стало на ноги. А там уже й син виріс, дві онучки знайшлися. От на кого Люба нарадувалася, кому платтячок нашила, навишивала - і хрестиком, і як завгодно. Де там тому Бідермайєру.
Мамі допомагала, як могла, і грошима, і до себе кликала. Сестру молодшу вивчила. А додому так ніколи й не поїхала - не забула, як почувалася там зачумленою.
  З десять років тому, як татари стали додому вертати, написала сестрі: чи не чути чогось про Ельмаз, про її братів? А у відповідь лист, сповнений лементу: від твоїх татарів життя немає!
Ой, люди, люди, коли ж буде цьому край? Коли зупинитеся засівати землю зубами дракона, а тоді бідкатися: чом родить озброєних до зубів воїв замість хліба? Хотілося б їй побачитися з Ельмаз.  А як подумати, то навіщо?  Не судилося їм відгуляти на весіллі одна в одної, разом ростити дітей... Що вже тепер.
А от думка, що вона може достукатися до Руді через того пастора, засіла в голові мов цвях.  Дві хвилини подивитися одне одному в очі, розказати про все, що з ними було. А найперше про те, що мало бути, та не збулося. Їм немає в чому каятися одне перед одним. А от сестра його гадюча хай хоч тепер зізнається та покається.
Так поринула думками в минуле, що поклала дідові в чай дві ложки цукру замість однієї. І навіть не чула, що він там бурчить. Перед очима йшли найостанніші кадри того життя - вітальня, що складалася наче із самих прямих кутів, як і її господиня. Шереговані стільці попід стіною, фікус із листям у шаховому порядку, і наструнчений на жердині папужка. Ані скатертини вишитої, ані порошинки не було на голому блискучому столі, на середину якого Люба поклала папірець з адресою.  Вікна були зачинені, це точно, бо фіранки не коливалися, спадали рівними зборками, і не було там живого вітерцю, що міг би підхопити аркушик та й закинути бозна куди.
Проте... проте щось живе все ж таки було в цьому неживому будинку...
Любов Петрівна відчула, як зненацька закалатало серце, і важко опустилася на стілець. Вона ясно побачила те, на що, розгублена, засмучена, тоді не звернула уваги. Білява гривка, цікаве блискуче око, що зазирало до кімнати крізь шпаринку дверей. Це око мало належати дитині, дівчинці.
- Коли я пішов на війну, мене проводжали три жінки, - вона наче знову чула голос Руді, розуміла кожне слово, як тоді, на пероні. - А зустрічали тільки дві - сестра й племінниця. Мамине серце не витримало війни. Племінниці моїй тепер тринадцять. Стільки, скільки було тобі, коли тебе забирали з твого дому.
... Дівчинка тринадцяти років. Така, якими були вони з Ельмаз, коли до їхнього міста увійшли німці.
Здогадка наче чекала на свій час усі ці роки і миттєво відізвалася ще однією яскравою картинкою: вони з Ельмаз причаїлися за тином на Любиному подвір’ї. Крізь очеретяний тин зручніше дивитися, ніж визирати понад дувалом.
Двоє німецьких вояків, у жаб’ячому одязі, із засуканими рукавами, ідуть вулицею, голосно перемовляючись тоді ще незрозумілою Любі мовою. Один лізе в кишеню за цигарками, запалює як фокусник, без сірників. Дівчата дивляться німцям услід із переляком і цікавістю. А бистроока Ельмаз штурхає Любу під бік гострим ліктем: - Диви!
Посеред вулиці, у прибитій важкими чоботами пилюзі щось біліє. Мить - і Ельмаз кішкою метнулася по здобич. Ще мить - і дівчата, стукаючись лобами, роздивляються аркуш, пописаний незрозумілими вугластими літерами. Аркуш складено вчетверо - мабуть, це лист. Дівчата не розуміють, що там написано, але ці чужі письмена, на папері незвичного кольору і навіть, здається, з незвичним запахом, видаються їм такими ворожими, що Люба, не знати чому, раптом вихоплює в Ельмаз цей аркуш і люто рве його на дрібні... ще дрібніші... дрібнесенькі шматочки. Щоб і сліду не зосталось!

... Пастор подзвонив сам, не став дожидатися.
- Мені здається, ви можете назвати мені якісь імена, - голос його промовляв Любов Петрівні просто до серця. І відповідь її він теж розчув дуже добре, наче вона стояла поряд. Але все ж таки бачити він її не бачив. Не бачив старенької камізельки на її плечах.
- Мені шкода, але я не можу пригадати жодних імен. Це було давно, а я була ще дитиною, - почув він від цієї дивної старої жінки. Боже правий, якою ж красунею вона мала бути змолоду! Втім, у цих краях куди не поглянь -  скрізь побачиш красуню.
- Добре, що я не сказала йому те, що збиралася, - міркувала й собі Любов Петрівна, перемиваючи ввечері чайні чашки. - «Пасторе, помоліться за всіх, хто пройшов крізь цю війну» - дійсно, нащо таке казати?  Він і так кожного дня молиться за всіх, без виключення. Нарешті з щирим серцем зможу це робити і я.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© , 01-10-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 08-03-2012

Як же тонко, тендітно

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 06-03-2012

Ой, як же хотілося,

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Nina, 26-02-2012

Залишитись людиною

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Z, 26-02-2012

Розбурхана уява

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Петро Домаха, 26-02-2012

Із щирим серцем...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Tamara Shevchenko, 25-02-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 25-02-2012

Помолитися за всіх...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 24-02-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 24-02-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.532623052597 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …