Чи може досаафівський дидаскал якимось чином завадити скласти іспит у випадку відмови від "допомоги"?
" Через поле, через ГАЙ
Ходить хлопчик Помагай...
Помагая у труді
Знають літні й молоді..."
Платон Воронько, "Помагай"
Прийшов час у житті, коли авто стало необхідністю для мене – "не розкішшю, а засобом пересування". Питання про права водія постало ребром. "Купити! І жодних проблем", - порекомендували друзі.
Можливо, так би і зробив, заощадивши час. Проте мій водійський досвід обмежувався триманням за кермо "ЗИЛ -130" в 4-річному віці на руках у хрещеного, та керуванням армійським "Уралом" в Карпатах протягом 200-300 метрів 20 років тому.
Тому вирішив пройти увесь шлях учня автошколи ТСОУ (колишній ДОСААФ). Навчання на категорію "В" обійшлося в 2100 грн. Благодійний "добровільний" внесок для бланку медичної довідки 50 грн. Якщо заплатити ще 100, то і до лікарні ходити не треба. Бензин для 20 практичних занять – близько 1000 грн. З 20 уроків відвідав 19.
Спочатку інструктори намагалися "зекономити" трохи бензину і для себе понад технічні (десь на третину більші од звичайних) норми для навчальної їзди. Після з'ясування цього делікатного питання встановилися нормальні робочі стосунки.
Пізніше - ці ж інструктори переконували не витрачатися зайве на бензин. Мовляв, "практики і так уже достатньо". Викладання теорії обмежилося 5-хвилинним ознайомленням з будовою автомобіля (на моє прохання). Для самостійних теоретичних занять отримав диск "Вивчаємо правила дорожнього руху України: теорія і практика" і книжечку про ДТП, з якої дійсно вартим уваги був лише розділ про "підстави". Здача іспиту у МРЕО ДАІ неодноразово відкладалася, оскільки інструктори йшли в літню відпустку і у реальному часі не могли забезпечити вичитку програми.
І от нарешті, довгоочікувана днина надійшла. Іще заздалегідь інструктори та інші працівники автошколи потихеньку почали прививати думку, що без їхньої "допомоги" скласти іспит неможливо. «Будете десять разів здавати!»
У день, коли група складала екзамен, більшість одногрупників бачились вперше. За форс-мажорними обставинами довелося перебувати у зовсім іншій географічній точці. Прийшовши забрати документи до автошколи, довідався, що через два дні один з інструкторів "допомагатиме" учениці, котра також не з’явилася у день "групової" здачі, складати іспит у МРЕО. Мені настійливо порадили їхати саме з ним.
Секретар ТСОУ ніяк не хотів давати телефон МРЕО. "Що ж Ви самі будете там робити? Ви ж там нікого не знаєте", - бідкався службовець, котрому, незважаючи на 30-річний стаж, загрожувало звільнення через відсутність вищої освіти і якого мені жодного разу не пощастило бачити тверезим.
Орієнтовна вартість "допомоги" складала близько 650-800 грн. Точної цифри не називали. "Беріть більше грошей. Як не витратите, то залишаться". "Допомоги" чомусь не хотілося. Душа протестувала.
Ранок видався холодним і туманним. У МРЕО було гамірно. З номерами, документами автомобілісти снували туди-сюди. 53-річний інструктор - "помічник" із зачіскою "їжачком" вже стояв за стійкою-бар'єром поруч з екзаменатором МРЕО і щось вовтузився зі списками. Заледве уздрівши мене, він тихо запитав чи потрібна допомога. Я ж задався іншою думкою: "Чи може досаафівський дидаскал якимось чином завадити мені скласти іспит у випадку відмови від "допомоги"?", - а вголос запитав "Чи зможу отримати пластик вже сьогодні?". Штучно створений дефіцит на пластикові посвідчення є ще однією статтею доходу "ходунків".
Не отримавши певної відповіді, вийшов на вулицю, де на просторому майданчику стояло чимало авто з транзитними номерами або зовсім без них. Зателефонував своєму колишньому учневі, котрому довелося нещодавно пройти цим же шляхом. "Здавайте краще своїми силами! Інструктор цей – "мутний тип". У мене не було часу на підготовку, тому сам не здав з першого разу, а потім заплатив 750 грн. цьому "помічникові". Тепер каюсь. Можна ж було приходити ще…"
"Що трапиться у найгіршому випадку, якщо не здам?" – запитав я себе. "Доведеться приїхати знову". Зробивши вибір, заплатив лише необхідні збори: за пластик та послуги – 440 грн. – до каси банку і зайшов до екзаменаційного класу. Місце зайняв за одним із п'яти стареньких комп'ютерів, мишка якого функціонувала за незвичною для мене схемою "Вибір – Ввід".
Із відведених 20-ти хвилин, виділив кілька для знайомства з роботою системи (допоміг сусід) та затухання надлишкових емоцій. Питання щодо яких вагався, відкладав на потім. Одну помилку у 20 відповідях все ж допустив. Втім, дозволяється – дві.
"Шукайте машину для водіння", - відказав екзаменатор. "З радістю. Чи не порадите де, оскільки у Вашому місті буваю нечасто?"
Окинувши мене оком, круглий сивий чолов'яга, схожий на колобка, сказав: "Ну, добре вже. Прийдете за посвідченням через тиждень, бо з пластиком у нас недохват. Або, може Володі – кивнув на інструктора – "помічника", який, опустивши голову, трохи зіщулився і саме зосереджено заглибився у якісь папери – передамо, щоб Вам спеціально не їхати".
"Я у Вас вірив..." – чи то серйозно, чи трохи іронічно мовив у слухавку колишній учень, дізнавшись про результат.
Сонце виглянуло з-за хмари. Світліше стало і на душі. Не стільки від зекономлених грошей (хоча й цей фактор був приємним), скільки від уникнення принизливої процедури давання хабара, себто, розписки у власній неспроможності підготуватися нормально.
