- Хлопці, ви не могли б тихше пити?
- Куди тихше, ми ще грати не починали…
Наш оркестр вирушає на всеукраїнський фестиваль військових духових оркестрів, що буде проходити цього року у місті Суми. Їдемо «по гражданкє», тобто не у військовій формі, тож усі повиряджалися як на курорт: у футболки, шорти, чорні окуляри, в’єтнамки та інше. Кожен тягне з собою торби з їжею, питвом та обов’язковий тремпель з військовою формою.
Автобус привозить нас на вокзал, де усе кодло вдирається до вагону потяга «Полтава – Харків – Суми». Футляри для інструментів, валізи й барабани негайно ж розставляються у вигляді довжелезного стола, що тягнеться через увесь вагон, і оркестр, ще до відбуття, починає снідати.
Під цокотіння склянок після третього тосту поїзд вирушає на Харків. Люди починають потихеньку тікати з вагону, бо скрізь швендяють п’яні музиканти, варнякаючи і послизаючись на порожніх пляшках, що качаються підлогою від стіни до стіни. Провідниці намагаються вгамувати оркестр, але їм одразу ж наливають і майже силоміць саджають грати в карти.
У Харкові загальний рівень веселості підвищується, бо до вагону сідає Харківський оркестр і обидва гурти з новим завзяттям починають боротися із горілкою шляхом випивання.
Порожні пляшки, що вже заважають ходити летять у вікна. Обидва оркестри у проміжку між тостами та братанням починають грати якусь джазову композицію. Під цю какофонію троє прапорщиків висувають з вікна одного з солдат, що не витримав навантаження, і той смачно блює на ліски, гайки, річки та городи, що пролітають повз нього.
У Сумах нас швидко розселяють по казармах місцевого Інституту Артилерії і одразу ж виганяють на тутешній плац репетирувати урочисте відкриття фестивалю, де музиканти добряче одводять душу маршируючи і волаючи зі строю усякі гасла:
- А сержант Сич порвав мені сорочку!
- Везіть прапорщика на Псьол, бо він узяв «Лисичанку» і 200 метрів сітки.
- Хто зірвав стоп – кран?
- Я вам минулого року наригав і цього наригаю.
- Заберіть у цього придурка мікрофон!
Цей придурок – начальник оркестрової служби, що керує репетицією, і після кількох невдалих спроб навести лад нарешті відпускає усіх на вечерю.
Після вечері за вікнами їдальні починає потроху сутеніти, і пів оркестру вирушає у місто догулювати, а інша половина повертається у казарми. Ліжка миттєво зсуваються докупи, утворюючи величезний стіл, і масове народне гуляння продовжується. Один музикант, увійшовши у раж, шпурляє по іншому через увесь стіл праскою ( взяли, щоби прасувати військову форму ). Той чудом вивертається, а тоді хапає її за шнур і починає крутити над головою. Його сусіди залазять під ліжко й злякано визирають звідти, аж доки шнур не обривається і праска не відлітає у невідомому напрямку. Тим часом компанія ділиться на дві команди, що починають кидатися помідорами, гірками, стільцями, тумбочками, подушками і таке інше. Під обстрілом двоє найсміливіших, пролізши під столом на той бік, хапають зачинщика за руки – ноги, виносять з казарми, закидають у кущі і геть ухоркані йдуть у душ. Закинутий вилазить з кущів і теж прямує туди. Це призводить до того, що двоє голих дядьків, світячи сраками, починають ганятися по всій казармі за таким же одягненим третім. У цей момент приходить черговий інституту, бо ж уже відбій, 23 година, а оркестр ніяк не вляжеться. Він заспокоює тих трьох, розганяє застілля і робить спробу вимкнути світло.
Аж тут починають потроху повертатися ті, що ходили гуляти в місто і все розвалюється на очах.
Казарма починає потроху нагадувати божевільню.
Хтось хропе, хтось матюкається і варнякає, хтось блює. Один бігає по казармі, шукаючи свої тапки. Хтось починає згадувати уві сні «Олю» і вилазити на сусіда, а той, не прокидаючись, зпихає тіло з себе й починає гладити його по спині. Хтось виліз на ліжко і голосом Левітана волає на усю казарму: «От совєтского Інформбюро!!!». Четверо на руках заносять до казарми, очевидно, найп`янішого, вкритого білим простирадлом, а усі інші йдуть колоною за ними й грають похоронного маршу. Не маючи сил спостерігати за цим усим, я поринаю у сон.
День фестивалю проходить якось навдивовижу нудно, проте швидко.
Відкриття (похмелилися), виступ мера (похмелилися), священик кропить усі оркестри («банколом», каже сусіда-саксофоніст, щоб не розмножувалися). Далі усі оркестри показують своє дефіле і роз’їжджаються по місту давати святкові концерти (похмелятися, похмелятися і похмелятися). На усі застереження шефа з нагадуванням минулої ночі лунає одна відповідь: «А що ж робити, коли бодун?». Пити наші не припиняють ні на мить. Розливають навіть стоячи на сцені під час заключного гала-концерту, що закінчується святковим салютом і грандіозним банкетом.
І лунає пісня:
«Ти признайся мені звідки в тебе ті чари?»
Музиканти співають на відкритій горішній терасі ресторану, волаючи пісень і скидаючи келихи униз.
«Я без тебе всі дні у полоні печалі.»
Військові оркестри братаються, міняються адресами, фуражками та сорочками, розписуються один у одного на погонах.
«Може десь у лісах ти чар-зілля шукала.»
Начальник оркестрової служби дякує нам за фестиваль. Інші оркестри кажуть, що ми перевершили себе минулорічних.
«Сонце-руту знайшла і мене зчарувала.»
Тромбоніст виходить на центр перехрестя і починає регулювати рух транспорту. Солдат, який блював у вікно, запевняє, що більше з нами ніколи й нікуди не поїде.
«Червону руту не шукай вечорами.»
Співають хором усі оркестри. У «Червону руту» вплітаються «Моя Полтава», «Як тебе не любити Києве…» і «Володимирський централ».
«Ти у мене єдина, тільки ти, повір.»
Офіціантки повзають попід столами та поміж ногами танцюючих і збирають черепки. Шестеро дівчат, назбираних з усіх оркестрів ідуть нарозхват.
«Бо твоя врода – то є чистая вода.»
О четвертій ночі святкова вечеря закінчується. Автобуси розвозять оркестри додому. У нашому майже всі хропуть і лише один буйний волає: «Не поїду я у той Київ, ригав я на нього». У ресторані закінчують:
«То є бистрая вода з синіх гір…»
Буйний засинає, бурмочучи собі під носа: «Де мої тапки?», а вже вдома, у оркестровій студії прокидається і запитує:
- Де я?
- У оркестрі. - заспокоюємо ми його.
- Придурки… - підсумовує він і засинає знову.
