Зорів місяць. Місяціли зорі. Це була гармонія.
Йти по рипучому снігу, наче по 100%-му пломбіру(морозиву), було хороше. Окрім холодних люмінесцентних ліхтарів на змерзлих цибатих стовпах, білу "пустелю" огортало ще й м'яке місячне сяйво. Незвичайне. Кольору нечищеної міді чи перепаленого цукру. Чомусь одразу захотілося покуштувати його, оте сяйво.
"Це майже повня" – подумалося мені.
Гаряча пара валувала з рота, зовсім не прикритого шарфом. Я жаліла себе, просто жаліла. Добряче посварившись з мамою, батьком, дідом, бабою, я простувала по 29(!)-градусному морозі і зовсім не відчувала його. Ось. Це ще одна місячна ніч, яку я помітила.
За напруженістю останніх днів я зовсім стомилася і вимотала себе як зима – навколишність. Дивно, але коли йде пара, то здається, що видихаєш дим від цигарки. Смішно, бо далі цього ще нікуди не заходило.
Сьогодні я "зірвалася". Ні, не просто "зірвалася", а вибухнула, як водяна бомба, що створює навкруг себе мільйони кришталево-скляних бризок. Терпець уривається. А-а-а-а-а-а-а-а-а-а…
Підходячи з різних боків до створення сварок, вирішую, що філософський підхід – найкращий. У всякому разі, це мене задовольняє.
З даної точки зору, конфлікт – ніщо інше, як енергетика декількох осіб, що не витримує напруження і вивергається, наче вулканічна лава. Проте, в кінці кінців, вона все одно перетворюється на пемзу – чорну, пористу і тверду. Це так звана "чорна енергія", якої часто хочуть твої оточуючі. Але в тому-то і полягає наше завдання – не дати цього "вампірського еліксиру" тому, хто його надзвичайно хоче. Для цього вистачить і сили волі, але, хм… її теж треба витренувати і зміцнити. І проблема не завжди в комусь. Найчастіше вона в нас. Чому? Бо ми також хочемо його - "вампірського еліксиру"…
Разом з думками втрачаються мої переконання, і я знову жалію себе. Уявляю картини, де я страждаю. Але й ті, хто зі мною сварився, не поділяв моєї думки, теж страждають, просять пробачення. Ну… прямо мазохізм якийсь… За що ж просити в мене пробачення?! За те, що щось мені ж не сподобалось чи не вдається в школі? Перепрошую, це заговорив мій здоровий глузд. Ану замовкни!!! Розбалакався тут… Ще лише тебе не вистачало!..
Врешті-решт вирішую, що я не егоїстка і не мазохістка. Сказала, що в хату не зайду, але чим більше я плентаюсь, тим швидше гаснуть мої обіцянки.
Сніг почав сипатися. Може, з місяця? Ні, я ще не здуріла. Він блищить у світлі вуличного ліхтаря і лягає безпорадними рядками, лініями, фігурами, на срібне зіркове, але біле полотно.
"Цікаво. Про що думає Місяць?" – отакі дурниці ще лізуть мені в голову і так уже злякану і велику від переживань. Чогось раптом хочеться побувати зараз десь далеко. Розвинена уява послужливо підсовує мені картинки, яких я набачилась в Інтернеті і начиталася про них (по правді кажучи, мене дуже цікавить країнознавство). Вузька дорога, 90 см снігу по обочинах незвично давлять на все єство. Сивий від морозу чи від дрів дим, що піднімається з димаря широкими кільцями, йде високо і рівно угору. Значить, мороз не спаде.
Чогось мимоволі згадуються Дюдя і Зюзя, якими лякали мене в дитинстві.
Навіть через теплі рукавиці мороз добирається аж до кісток, і тонкими голочками робить свою справу. Ну, звичайно, він же зарплатню не отримує…
Мушу повертатися на поле бою, але не ганебно, а з відсутнім виглядом. Йду до своєї кімнати і вимикаю світло. І чомусь сльози відчаю починають котитися по щоках, тоненькими цівочками стікаючи до губ. Я відчуваю цей солоний смак: такий, як морська вода. Я плакала, ні, ревіла від безвиході. Головне, що не знала від якої. Кажучи собі, що в мене є сила волі, яку я до цього вдало застосовувала; що я маю гідність, що я не здаюся без бою, я продовжувала ревіти як 5-річна дівчинка, в якої забрали ляльку і спотворили їй обличчя чи тіло.
І тут… Що таке?! Місяць. Він дивиться у вікно і не втішає мене, ні. Він просто споглядає мене, мої сльози, мою безпорадність. Дивно, але рясні потоки перестали литись з моїх очей. Я дивлюся в НЕБО.
"Місяцю, про що ти думаєш?"
І тут сталося незвичайне. Він…заговорив. Ні, це не іронія, не гумор, я не спала і це не гра уяви.
"Якби мені твої проблеми… Проте хід думок у тебе таки нестандартний. Якби усі жінки мислили так, то на Землі знову запанував би матріархат…"
Я зрозуміла. Зраділа. Побачила, що все зовсім не так страшно, як я вже там НАУЯВЛЯЛА. Бачила перед собою Велику Ведмедицю, ще якусь, досі не відому мені, зірку, і … Місяць. Ха, я таки вперта.
Запахло гречаною кашею. Я дізналась, про що думає Місяць.
