У такі дні нічого не хочеться робити. Зручно вмостившись в м’яке крісло, я заплющив очі. Тіло вбирало тепле сонячне проміння крізь шибку вікна і дрімало у монотонному гамі вулиці. Моногамному тоні. Нотній гамі…
Наглий викрик. Свідомість враз скоротилася і вислизнула з вервиці нанизаних на неї ефемерних метаморфоз. Сон розвіявся. Натомість тіло наповняла зсередини неясна тривога. Я не знав причини цієї тривоги – лише походження. Вона зародилася у щойному маренні, зміст чи вміст якого тепер годі й згадувати: свідомість примусово не розтягнеш.
Розплющивши очі, у вікні я побачив його. Моє марення, втілене в реальності. Тіло мимоволі втислося у крісло. На чистому безхмарному небі тьмяно виднілася чужа планета, схожа на місяць, збільшений у кільканадцять разів. Бліда і оповита туманом дальнього простору, вона нахабно зависла на небосхилі. Утім, простір безупинно скорочувався, а бляклий диск ще непомітно, але невблаганно ріс. Кратери морів уже чітко вирізнялися серед рівнин та гір.
То було моторошне видовище, але було воно останнє. Не сміючи відвести погляд, я, доклавши зусилля, піднявся з крісла. Відчинив вікно і сів на підвіконня, звісивши ноги. Десь далеко внизу часом скрикували і метушилися перші свідки.
Ось він – Армаґеддон. А я уже і не сподівався дочекатися.
Скільки разів, лише заради цікавості, я вчиняв самогубство, вистрибуючи з цього вікна? Звісно ж, тільки уві сні. Я ущипнув себе за руку – ні не сплю: у сні я б ніколи не додумався користуватись таким безглуздим тестом. Суб’єктивне відчуття дотику у сновидінні надто часто буває інтенсивнішим, ніж в реальності.
Планета наближалась все швидше. Я згадував свої дитячі роки. Стару хату в селі. Переступивши поріг, відчув свіжий запах вапна. Ці спогади були в мені. А зараз і я був у цих спогадах. Я міг бачити все, як воно було двадцять років тому, міг залізти під ліжко, чи погрітися біля пічки. Мозок запам’ятав кожну деталь. Лише не міг я нічого вдіяти з моїм мертвим братом, голова якого лежала на закривавленім табуреті. Я ще надіявся, що під табуретом знаходиться решта тіла, але, зменшившись до зручного розміру, з жахом побачив, що нічого там немає. У цей момент мама взяла голову за волосся і зі словами: “не переживай, я зроблю тобі нового братика”, викинула її у помийне відро.
Ні, насправді цього не було. Це мої сни і фантазії втручаються у спогади. Чи було? Хоча, яка зараз різниця? Яка різниця зараз? Коли здійснилися найяскравіші фантазії та найхимерніші сновидіння. Коли я не в змозі відрізнити одні від інших, а також від буденних спогадів.
Гігантська тінь підкрадалася до мене. Я востаннє подивився на сонце, поки його повністю не затулила чужа планета.
Я тоді не зміг придумати нічого кращого, як перекласти усю вину на маму. За те, що породила мене разом з братом. А відтак і на діда. Я перерізав йому горло довгим, як шабля, лезом коси, коли той вчив мене гострити косу мокрим бруском.
Ось-ось планета закриє собою півнеба. Світ здригнувся. Хапаючись за віконні рами, я чиїмсь оком побачив, як моя планета
разом з моєю країною,
моїм містом і мною на підвіконні
зійшла з орбіти і попрямувала назустріч планеті мертвій і байдужій.
Гравітація зникла. Я відштовхнувся ногами від цегляної стіни і полетів – як робив це тисячу разів. З тою різницею, що зараз зі мною у повітрі кружляли ще сотні меніподібних. І я не міг прокинутися. І я не міг взяти будь-кого, хто мені не сподобається, за ноги, розкрутити і бити його головою об бетонну стіну чи стовп, аж поки залишиться від нього одне криваве місиво.
Повітря розріджувалося. Довелося пожадливо хапати його, широко відкриваючи рота і розпачливо вимахуючи кінцівками.
Може, зґвалтувати он ту перелякану дівчину? Як тоді: у всіх на очах, радіючи, що ніхто нічого не доведе або й, узагалі, насправді тут нікого немає. Звичайно, зараз тут усі є. Але і у них сплітаються ілюзії з реальністю. Вони стають справжніми: егоїстичними і жорстокими. Байдужими – як чужа планета. Чи, може, я тут один такий? Ха–ха.
Земна атмосфера, що спалахнула внаслідок зіткнення з чужою, мусила б спопелити мене миттєво. Насправді ж – це була вічність. Моє тіло повільно обвуглювалося – з розрахунку на вічність. Думки поступово згасали у всюдисущому полум’ї. Залишався тільки біль. Біль, зростаючий у прогресії, до якої неможливо звикнути.
Перед тим, як скінчилась вічність, я ще встиг пообіцяти собі ніколи більше не змикати очей. Допоки день перестане бути днем, а ніч перестане бути ніччю.
