Боже, як же давно те було. Маленький шматочок дитинства … Ні-ні, та й зринає лоскітно-бентежним спогадом. А відтак запитання: «От чому моя така мудра й завжди виважена бабуся тоді так сказала?» Його тут же наздоганяє думка, що цього я так ніколи й не дізнаюся. Як багато в нашому житті такого, що вже не дізнатися, не виправити, не змінити…
***
Це тільки коли мені буде чотири з половиною роки, у мене появиться сестричка. А поки-що її немає. Мені сумно й нудно. Гратися ні з ким. Мама - на вечірній педраді в школі, тато – теж на роботі. Бабусі зараз не до мене. Вона посадила мене на теплій печі і дала книжки, щоб я розглядала. Їй ніколи - порається. Книжки надзвичайно привабливі, та читати я не вмію, хіба що слова на дитячих кубиках. Правда, заголовки я таки розбираю. Дуже повільно: І-ван Не-хо-да. «Ве-се-лі-ка-ру-се-лі». Ось іще одна: «По-до-ля-ноч-ка». Ото і все. Мені трішки боязно від невпевненості - не знаю, читаю, бо вмію, чи читаю, бо пам’ятаю, що там написано. Малюнки такі гарні, а казки такі цікаві! Я пильно до болю в очах вдивляюся в літери, але їх занадто багато і вони так щільно розміщені одна біля одної, що дізнатися, про що розповідають, мені несила Тоді я беру велику коробку з олівцями. Їх нещодавно подарували, вони зовсім нові, а тому ще пахнуть. Я впевнена, що це найприємніший запах у світі. Заплющую очі і вкотре їх нюхаю. Олівців багато, ось цифра 24. Та найголовніше – серед них білий! Намагаюся намалювати ним квіточку, проте нічого не виходить. Та все одно, це дуже важливо, що він є. До цього часу ані в мене, ані в моїх друзів такого не було. І всі мріяли його мати. Якщо в когось появлялися нові олівці, то всі запитували: « А в тебе є білий?» Проте ніхто не міг похвалитися. І ось тепер він появився у мене. Завтра покажу олівець друзям, а відтак ми спробуємо ним щось намалювати. Можливо, хтось знає, як зробити так, щоб малюнок був видимий.
В хаті швидко темніє, і навіть малюнки вже не розглянеш.
***
- От, лихо! – вигукнула бабуся, в черговий раз зайшовши до хати. –Так швидко смеркає! Ще ж стільки роботи!
Вона дістала гасову лампу. Чиркнула сірником і радісний вогник теплим затишним світлом наповнив кухню. Уже й не страшно. Потворні химери, що, здавалося, причаїлися в кожному кутку, коли мене оповила темінь, в одну мить відступили й пощезли . Я почала дивитися на вогник за склом лампи. Можна годинами його споглядати – не набридне.
- Ти ж, Ніночко, дивись, не плюнь на лампу, - сказала бабуся.
Її слова пройшли мимо моєї уваги, я так же, лежачи животом на теплій черені, пильно дивилася на життєрадісне сяйво.
- Хоча б уже скоріше мама прийшла, - вертілося в голові. – Вона мені почитає. Хоча б скоріше.
В щілинку між фіранками заглядали сині зимові сутінки. Повний місяць наповнив магічною таємничістю все довкола. Снігові замети, городи, двори перетворилися на декорації у чарівній блакитній феєрії. За лядкою димоходу щось буркотав і підсвистував вітер, та пробратися сюди на теплу піч йому було зась.
- Погуляй, дитинко, я зараз... Ось тільки піду Лиску подою, - сказала бабуся. А потім якось пильно подивилася на мене і додала: - Я піду, а ти, дивись же, не плюнь на лампу!
Бабуся вийшла. За нею зачинилися двері, а я ще пильніше втупилася у вогник. Він заступив усі попередні переживання. Уже не було сумно, мене переймали зовсім інші думки:
- Цікаво, чому на лампу не можна плювати? Ну чому?! А що коли…? Що буде, коли я плюну? Але ж бабуся сказала, не можна. Вона буде гніватись, мабуть, що я не послухала? Адже всім розказує, яка я слухняна дитина, і що на кубиках вже слова вмію складати, що мій одяг та іграшки завжди на своїх місцях. Що я … А… а якщо я плюну? Ні, ні! Бабуся ж, мабуть, засмутиться. Бо он коли приходила сусідка, баба Маруся, вона їй розказувала, що зі мною ніякого клопоту, а ще, що дуже люблю молоко. Це коли та бідкалась, що її онука погано їсть. … Я тоді відразу ж попросила дати мені склянку молока. Мені, правда, його тоді зовсім не хотілося. Я просто, щоб бабусі було приємно. … А якщо я трішечки плюну? Зовсім-зовсім трішечки? А бабуся..? А.., може, їй не зізнаватися? Я тільки один разочок, всього один-єдиний. Просто, щоб подивитися, що буде. Наберу побільше слини, бо це буде один тільки раз…. , … ось поки бабусі немає… Треба швидше, бо коли вона зайде, то… Ось зараз…
І, наважившись, я плюнула на лампу.
- Трі-ісь!!- Розлетілося на друзки скло, а веселий вогник відразу ж сіпнувся, ніби йому стало боляче, потускнів і потягся вгору цівкою темного смердючого диму. Моя душа тріпнулася переляканим зайчатком, завмерла і сполохано застигла в холодному німому очікуванні. У сінях щось грюкнуло, стукнуло, відтак шарпнуло по клямці дверей, вони відчинилися, і з дійницею, повною пінистого молока, на порозі з'явилася бабуся.
- Отакої! – вигукнула вона. – То ти таки плюнула на лампу! А я ж тобі казала… я ж тебе просила. Ну що ж ти оце наробила? Га? Ну, хіба ж так можна? Хіба ж так можна, я тебе питаю?
І вона заходилася збирати скло. Я міцно-міцно притиснулась до черені, та від сорому мені хотілося тут же провалитися в неї. Найпалкіше моє бажання було, щоб вона зробилася такою м’якою і податливою, як пластилін, а затим прогнулася під вагою мого тіла, і в тій маленькій нірці я згорнулася б у тісний клубочок і щільно-щільно стулила б повіки. А потім, коли їх розплющила, то вже все якось само собою вляглося й забулося б. Та, мабуть, найбільше хотілося повернути ту мить, коли скло ще було ціле, лампа світила весело й завзято і не диміла смердючою кіптявою. Я ні за що у світі на неї не плюнула б. Цього, виявляється, і справді не можна робити.
***
Бабуся тоді сказала : «Дивись же , не плюнь на лампу!» А може, вона сама колись таке вчинила? Але того я вже ніколи не дізнаюся.
***
Ця розповідь мала дещо інший початок. Розповідалося про те, як чомусь вимкнулось, світло, і бабуся запалила гасову лампу. Та мені підказали, що електричне освітлення у нас появилося тільки в 60-х роках минулого століття. Дивно, в мене ніби хороша пам'ять, та я цього зовсім не пам’ятаю. Боже, якими ж старими ми здаємося сучасній молоді! З одного боку, це сумно, а з другого – зовсім ні. Чому? А тому, що якщо, наприклад, взяти одну астрономічну годину, то вона може опісля здаватися або довгою, або занадто короткою. Довгою – якщо була наповнена багатьма різними подіями, переживаннями, емоціями. І короткою, якщо за той час нічого не трапилось. Вона здаватиметься потім ніякою, та, мабуть, і взагалі не залишить ніякого сліду в пам’яті, ніби її й не було. Тож якщо в житті багато різних подій, всілякого досвіду, то воно, виявляється, зовсім і не коротке. Тому й сумувати немає ніяких підстав.
