Їхній підйом годі було навіть назвати спиначкою, так собі – легка прогулянка, трохи відставав лише Юрко, звісно ж, затлущене серце, як і алкоголь, що примусив кров рухатись у пришвидшеному темпі, а нашого приятеля звільнитись від зайвого одягу – спочатку просто на дорозі залишив куртку, тепер вже й светра скинув, щоправда, Катруся його підняла, знала – угорі вітер його піт вмить осушить. Ігорко бавився у «слідака», то ж ішов першим, ступаючи в сліди товариша.
- Баста! – вигукнув, - тут наш Ольцуньо вклякли!
- Так і є, – погодився той. – Тепер зроби декілька кроків у бік ліщини.
- Най хтось іде зі мною, бо ще мене там дик за литку хапне… – Юля зробила кілька кроків у його бік, та її обігнала прудка Катруся. Мала поставу балерини – несла своє тіло легко й прямо, не осідаючи вниз при кожному кроці, як усі позосталі, а гейби витягуючись угору – усі нею милувались!
- Не затопчіть слідів! – гукнув звіддалік Юрко, не забуваючи що має правувати ролю головного рефері, чи принаймні, керівника групи. – Дики – моя спеціалізація! – додав з апломбом. За декілька кроків наткнулися й на сліди.
- Виглядає, зустріч таки справді відбулась… – Голос Ігоря трохи принишк. До нього поволі підтяглись усі. Відбитки ратиць виглядали дуже переконливо й промовисто. Олько не зводив очей з Катерини. Була прекрасна у ту новорічну ніч – волосся, що обрамляло пряме чоло, заокруглене догори, розсипалось хвилями, кучериками умбраво-золотистого відтінку. Очі – великі, яскраві, ясні, сяяли вологістю. Справжній діамант! Видко, надто довго милувався дівчиною, бо вичув на собі прискіпливий погляд Христини. Опустив очі, приглядаючись чітким відбиткам величезних свинячих ратиць. Навіть у його серце навернувся ляк, такі вони були великі. Юрко, трохи відхекавшись, діловито став обстежувати й сліди малечі, в досить густій ліщині їх було видно дещо гірше, та й лізти туди не всім було до снаги.
- Вітаю Олька, безстрашного свиноборця! - вигукнув Ігор, звісно ж, з нутками непозбутої іронії. – Виглядає так, що ми програли. – Було це сказано зі зверхньою й самовдоволеною посмішкою, Ольком аж теліпнуло.
- Вшануємо звитяжця! – вигукнув Юрко, що вже остаточно відсапався й протверезів. – Які ж ми молодці, що прихопили коньячок, в хаті нам вже випивка не світить. Герой-переможець, а чого гірше новонавернений святенник нам спуску не дасть...
- Слугуєш, Ольку, найвищої винагороди за те, що вивів нас сюди! – захоплено зашепотіла Катерина. – Така ніч – то справжній чар!
- Який чар без ялинки? В країні ялинок – і без цього чуда! Давайте пройдемо іще трохи, там он видніються лісові красуні, – запропонувала Юля.
- Це лиш здається, що близько, по гребні добрих півгодини йти, та й урвище тут, небезпечно поночі чинити такі променади – застеріг Олег.
- Яка ніч? Видно ж як удень!
Поки товариство сперечалося, Катруся своєю пружною, танцюючою ходою уже прямувала гребенем гори. Вслід за нею вланцюжились останні, лиш Юрко невдоволено кректав. Дарма. Лісу дістались навіть швидше, ніж гадалось.
- Тихо! Вслухайтесь у смерековий шепіт! – екзальтовано скрикувала Юля. Усі справді примовкли, та в досвідченого туриста Олега тьохнуло серце – надто вже голосним був той шепіт, то вже вітер вигравав на вершечках ялин, та й потемнішало враз, як це звикло буває в Карпатах, коли раптово нагонить хмари.
На щастя, ніхто не сперечався стосовно того, що звідси слід вибиратись, і то якомога швидше... Сніг посипав навіть раніше, ніж встигли вийти з лісу. Не сніг – справжня карпатська сніговиця. Темрява навколо стала дивовижна – волохата і бездонна.
- Перечекаємо! Сніговиця довгою не буває – хвилин десять-п’ятнадцять, від сили півгодини, – підбадьорює Олег.
- Ти здурів! Я ж замерзну! – визвірився Юрко, перехиляючи пляшку з коньяком.
- Не думаю, що коньяк тебе зогріє, – зауважив Олько.
- Ще й як зогріє! Зрештою, дорога пряма, тут попросту неможливо збитись зі шляху, ми вмить туди домчимо, – підтримав приятеля Ігорко, й собі прикладаючись до пляшки. У серці дівчат теж вселився страх, тож всі в один голос волали: «Йдемо!»
- Відчайдухи, – врешті з посмішкою подала голос Христя, пустіть бодай мене першою, бо ж справді знаю цю місцину! Кращого ведучого, справді, важко й придумати - вміла тримати потрібний ритм, до того ж була мовчазною, могла видатись втіленням спокою.
- Це будь ласка, я джентльмен і завше поступлюся жінці дорогою, особливо в горах.., – підсміхається Ігор. Витяглися у вервечку, яку замкнув Олег, та Ігоркові це не сподобалось.
- Чому ваше сімейство має тут правувати? Цілком добре можу бути замикаючим! Сперечатися з упертюхом, який до того ж спожив таку кількість алкоголю, Олег не став. Зайняв місце за Юлею, Юрко прилаштувався поміж Христею і Катериною, завершував ланцюг Ігорко. Лапатий сніг укладався так щільно, що здавалось, із неба поволеньки зсувається лавина. Хоча Олег ступав із Юлею слід в слід, бачив лише її неясні контури, як це буває у водоспаді. Поки дійшли до гребеня хребта, двічі робили короткі зупинки – Юрко задихався й не міг іти. Коли ступили на гребінь, здійнявся іще й шалений вітрище. Довгої линви не мали, то ж взялись за руки.
Мариністи полюбляють зображати шторми на морі. Заметілі в горах не зобразив ніхто – бо ні пензлем, ні будь-якими художніми засобами, навіть словом учинити цього попросту неможливо. Морська буря має бодай якусь циклічність – хвиля якщо тебе підійме, то й впаде, бодай бачиш напрям, в який тебе несе. Сніго-вітровий шал на вершині перевертає всенький світ з ніг на голову. Коли на мить лиш зупинишся, нізащо не втямиш, куди йти далі. Лапатий сніг заліплює очі, не видиш того, хто поряд, крізь завивання вітру не почуєш навіть крику за пару кроків. Ніби світ і тут, але він невловимий для тебе...
Йшли дуже близько один від одного – Олег іще чув порипування снігу під ногами, так само й кроки Ігоря десь справа від себе. Це небезпечно – гребінь не широкий, легко шугонути униз, та в нього не було сили, а іще більше – бажання тягти на собі того чванькуватого вискочку.
Олькові все важче було пересуватись. У грудях, в ділянці серця відчував гострий біль, який викликав занепокоєння – видати, давалося взнаки голодування. Знав випадки, коли молоді, цілком здорові люди помирали отак на шляху в час сніжних заметілей від паралічу серця. Йшов мов на автопілоті, ледь переставляючи ноги, близький до втрати свідомості. Уже нічого не чув і не бачив, окрім завивання вітру, сніг проліз повсюди – відчував його в найневідповідніших місцях. Навіть не уявляв, скільки часу зайняв той змаг зі стихією, трохи опритомнів лиш коли відчув одвірок дверей. В коридорі світла не було, то ж хтось відчинив двері якоїсь із кімнат.
- Де Ігорко? – почув надривний голос Юлі. Запала мовчанка, та така, що її можна було різати ножем.
- Ігорку! Ого-го! Ігоре!..
Олегу здалось, що розчув крик у відповідь, та в сніжній заметілі завше вчуваються голоси.
- Ольку, де Ігор? Він же йшов біля тебе?!
- Напевно, трохи відстав, сам же наполіг, аби йти останнім, – Олег стояв під спрямованими на нього перехресними, мов прожектори, поглядами.
- Ігорко не загубиться, – відхекавшись, переконливо запевнив Юрко. – Це ж два кроки від хати, та й бував він тут не раз! Краще йдемо в хижу та увімкнемо усі жарівки, аби мав добрий орієнтир!
Слава Богу, був кип’яток, тож запарили чай. Знервована Юля бухнула в чайник цілу пачку. На таку дрібницю ніхто не звернув уваги. Юрка вклали на гарячу лежанку й укрили ковдрами й якоюсь старою кожушиною, та це не дуже допомогло, його лихоманило – у своєму светрі він промерз капітально, слова промовити не міг і кидався, мов епілептик – Катрусі навіть чаєм не вдалося його напоїти.
- У нас є ліхтарик, потужний такий... Ось тут зовсім суха Ігорева лижна куртка. Ольку, благаю, піди, погукай Ігорка, завірюха вже трохи вщухла. Може десь тут никає й до хати втрафити не може.., – квилить Юля і усе жіноче товариство.
Мовчки натягнув куртку, лижні рукавиці, вийшов у темінь ночі. Ступив декілька кроків в бік гори. Щось переперло горло – не давало кричати, та йому й не хотілося. У цьому немає жодного смислу! Відчував, що життя Ігоря в його руках. «Я ж не хочу, аби він жив», – та думка все усвідомленіше займала місце в його сірій речовині. Відійде Ігорчик у той світ утішеним – адже отримав свою порцію насолоди... Пригадав погляд, хтиве розпашіле обличчя Катрусі. Насміялась із нього, дроворуба... Той лукавий погляд стояв, мов світлина, у нього перед очима, не давав йому ступити й кроку в бік гори. Повернувся до старої дровітні. Принаймні тут затишно, не дошкуляє вітер. Подумки перебирав варіанти - якщо він справді зірвався зі скали, в чому був майже певен, живим йому точно не лишитись. Зійти з хребта вліво й піти вниз глибоким снігом крізь замети й забоїни – таке міг вчудити лише несповна розуму. Повільна смерть в якійсь сніговій пастці? Безглуздя. Але шанс залишитись живим усе ж є... Почував себе вбивцею і насолоджувався цим. Як усе ж приємно – тримати чуже життя в своїх руках... Навіть не прямо, а ось так, як він тепер... Якби не цей випадок, ніколи б і не знав, що так палко ненавидить Ігоря. Почалось це іще в Коломиї, до того, як зустрів його, а правду мовлячи, іще з дитинства. Олег прагнув бути у центрі уваги, будити загальне захоплення, хотів бути звитяжцем, переможцем, всього в житті самому домогтися. Та якось не складалось: батько, що тримав під п’ятою, на короткому налигачі, потім сільська школа, де він, міщух, був білою вороною, й де над ним усі насміхались. Завше думав: перейду в іншу школу, вступлю до вузу, і моя нещаслива полоса закінчиться – проявляться мої таланти й перестану бути сірою мишкою! Вірив в свої можливості, в те, що всього досягне сам, що дерзатиме, й врешті зможе дивитись на людей так, як це дозволяв собі Ігор – з поблажливістю й легким презирством, казати що заманеться, брати від життя, що потрібно. Та... не виходило. Так і не зміг переступити тієї межі, не давалась вона йому. Бодай характер такий мати, як у Юрка – у нього вже три дружини було, та й в полюбовниці собі таких чіча-лялечок обирав, що приятелі лиш роти роззявляли: усі такі чуттєві – лиш поглянеш на них, відразу ліжко бачиш! Товариші з того частенько користали, та він ніц собі з того не робив, підсміхався лиш й підшукував наступних красунь.
Ігорко – той взагалі вибрав красуню, за якою не те, що курс чи факультет – увесь універ упадав. З Олегом включно. Ігор для нього взагалі – недосяжний ідеал: жорстокий у стосунку до себе самого, так само до оточуючих його людей, холодний самолюб. Завше дивувався – чим він так імпонує жінкам, що мало не кожна відповідає взаємністю на його холодний, але пристрасний погляд. Сильна він людина, внутрішньо сильна – в тому вся справа! Коли Творець не дав тої сили – де візьмеш? Не писати ж скаргу в святу канцелярію... Тому й відімстив йому, а в його особі усім сильним світу сього. Не такі й розумні вони, й не так вже й важко їх позбуватись...
«Та й я не такий вже й слабак, та й не невдаха, як ото звик про себе думати, – розумував собі далі. – Сам вибрав Христину. Одружитись з Юлею мені й в голову б ніколи не прийшло. Яка із неї жінка – як казали мій тато: «то жінка для всіх, а не для тебе», й мав рацію старий – кожному хлопу бісики очима пускає... Не відпильгучив її, бо дружина товариша, а так! «Христя відноситься до розряду жінок, що пахнуть пирогами, причому з капустяною начинкою», – пожартував колись Ігорко. Звісно ж, вона домашня й не захмарна красуня, та від неї ніколи не чув і слова осуду, ваші ж жіночки усі кісточки вам перемелюють...
Був ти сильним, Ігорку, нехай! Я ж слабким, зате обрав життя, в якому міг існувати в мирі із самим собою. В ту ніч він відкрив, що впродовж усього часу, коли дружив з Ігорем, не переставав заздрити й ненавидіти його. То ж – миру із собою теж не було. Лиш прикидався вдоволеним життям снобом, на душі ж коти шкребли. От тільки зараз і відчув радість! Задоволення перло з нього, мов тельбухи з розпореної туші. З цієї хвилини він випав зі свого звичного, розміреного, тихого життя – став убивцею. З цієї миті інша людина буде жити в моєму тілі! – подумав. Витяг з бокової кишені Ігоревої куртки цигарки, запальничку, спрагло затягнувся димом. З цієї миті жодного змісту немає ні в йозі, ні в голодотерапії! Більше він не був ні другом, ні батьком, ні громадянином, роль яких так довго грав. Усе це було лише фасадом, вивіскою, мальованим гробом. Смалив цигарку за цигаркою. Голова йшла обертом, а він все курив. От тільки б Ігор не вернувся. Тільки б не вернувся...
Ставало добряче холодно, нічого, стерпить! Його бонуси зростають саме від того, скільки отут просидить. Уже йому уявлялось, як дівчата кинуться його роздягати, розтирати замерзлі кінцівки, похвалятимуть його відданість другові, Юля, шукаючи його підтримки, з певністю хилитиме голову йому на плече. Тепер він вже точно не втратить свого шансу, бо – інший! Витягав з коробки останню цигарку.
