“Ми переходимо до зали, присвяченої бойовим дорогам студентів та викладачів нашого університету. Зверніть увагу на цю експозицію – тут зібрані особисті речі воїнів-інтернаціоналістів, ваших ровесників, які пройшли Афганістан”.
Гільзи, медалі, запилені фотокартки, купка пожовклих листів і прямокутник паперу:
«Ваш син… виконуючи…захищаючи…прикриваючи…мужньо…загинув». Прості й жахливі друковані слова, лише після «Ваш син» поблеклим від часу чорнилом виведено - «Хоровський Сергій Іванович ».
Екскурсовод щось розповідав, а я все думав, що десь живе людина, яка колись цим акуратним почерком вписувала чиєсь життя в порожні клітинки. 10… 20…100
Вісім годин на день, нахилившись над лакованим столом, час від часу розминаючи задубілі м’язи і помішуючи срібною ложечкою теплий чай з шматочком лимону.
В неділю йду до церкви. Перший раз. Тихенько розпитую-пояснюють, забувши молитви, просто прошу в Бога терпіння та надії. Вдихаю повітря просякнуте благаннями, прокльонами, плачем та оплавленим воском. Десь там, серед тисяч маленьких мерехтливих вогників є мій.
Боюся зникнути без сліду, розчинитися в безодні, залишитись лише німим надписом на сірому папері…
Молюся, а в грудях щось тисне – так недуже, м’яко.
==============================================
"Не проклинай темряву, а запали хоча б одну свічку"
