Йду вулицею. Холодно. Сніжно. Саме зимові свята закінчились, настрій умиротворений. Знаєте, як воно на серці світлого січневого дня? До того ж, субота.
Хочу смачнющого чаю зі шматочками манго! Власне, заради нього вибралась до крамниці.
Зустріла знайому та її доньку-студентку. Розмовляємо про те, про се. Сміємося.
Аж тут дівчина зойкнула і прикрила обличчя руками. Ми автоматично подивились туди ж, на інший бік вулиці.
Там на дереві… вішали пса. Буряковий від напруження огрядний старший чоловік тримав мотузку, створюючи противагу, а собака чіплявся лапами за гілку, за молодий стовбурець , звивався і хрипів.
Ви бачили коли-небудь щось подібне? Я ні, оце вперше.
- Не дивись туди! - випалила моя співрозмовниця .
Її обличчя змінилось від жаху, нудоти і безпорадності. Я покірно виконала команду, до кінця не второпавши, що саме відбувається: заплющила очі, затулила вуха. Ми утрьох заклякли від побаченого у білий день посеред тротуару. Але тривога морозом пробиралась під шкіру. Не витримали,подивились.
Виявляється, страта – не таке моментальне діло. Пес все ще звивався.
З дому вийшла жінка середніх років. Не рятувати - переконатись, що все вже відбулось. За хвилю зникла у глибині помешкання.
Перемагаю суцільний жах однією думкою про можливий порятунок, мчу на той бік вулиці, спиняюсь під загорожею. Прошу-молю-благаю «відпустіть!» . Буряковий чоловік навіть не повернувся у мій бік. Кричу, що заберу. Як захоче, - присплю. Марно, тільки дратівливе «Не пхайтесь!»
Кілька перехожих отетеріло спинились і помчали далі з вигуком «нелюд».
Тварина сконала. Знов з’явилася жінка і звернулась до мене:
- Ви б не забрали пса, він людей покусав. Йдіть собі своєю дорогою.
Заспокоїла. Але стояти тут тепер і справді було неможливо. Тож я полетіла, прощально махнувши рукою протилежній стороні вулиці і не озираючись. Змушувала себе думати про чай, про те, як питиму його з улюбленого керамічного горнятка у затишному домі, про нечитану книжку, про перші писані літери донечки, навіть про різницю між спортивними і фігурними ковзанами. Але спокійні думки прострелила інша: чи розглядатиме Божий суд цю справу? Адже звірство над звіром відбувалось на подвір’ї, де побудувався священик. Та жінка була його дружиною. Невже у них та їхніх сусідів не знайшлося грошей, щоб приспати того рудого «двіртер’єра»?
Напевно, межі моралі набагато ширші, ніж я собі уявляла. Не знаю. Тільки коли п’ю чай, часто обпікаюсь об той спогад, а вулицю намагаюсь обходити. Добре, що нема щоденної потреби іти нею.
2012
