Я наважуся чи не наважуся? Наважуся я врешті говорити з тобою, по-справжньому говорити з тобою, тоді, коли вже можна нічого не говорити? Бо твій доладний надгробок з вазою на тихому цвинтарі більше підходить для сліз та запізнілих зізнань, але мені останнім часом важко плакати, і зовсім ні в чому зізнаватися. От бачиш?! Ти бачиш це? – Я ж звертаюся до тебе так, безособово, я жодного разу не сказав тобі „Мамо”, як не говорив і ніколи в житті. Це так дивно, так дивно. І, мабуть, психологія сімейних стосунків знайшла б для нас обох багато викривальних і прикрих слів. Але навіщо вони нам? Що вони нам дадуть зараз? І що б вони дали нам тоді, колись, раніше? Я майже цілковито впевнений, що нічого. Бо все починається і триває не там, не так, і не стільки, як нам хочеться. Ти ж сама чудово знала, що в дитинстві найдорожчою і найріднішою для мене була не ти, а баба, прабаба, село, що завгодно. Я й досі до самозабуття віддаюся своїм сільським спогадам, віддаюся отій податливій і плодовитій пам’яті, що чим далі то більше віддає лубком і штовхає в банальність. А коли думаю щось написати про тебе, на лице зразу набігає якась осінь, якісь протяги, якась нездоланна жовтизна і туга. Це надзвичайно важко – написати про тебе правду. Ні, написати про тебе правду неможливо, бо знати правду про матір нікому не дано. Це якось пов’язано з таїною народження, чи що. Але можна писати якісь думки, якийсь хоча б пізній біль. Але в мене так довго не виходило. Наче от наливаєш чисту воду у чисту склянку, а тоді дивишся, а та вода – брудна. От і мої слова завжди були якісь брудні, нечисті, ти не проглядала крізь них, хоч і не ховалася.
В дитинстві я тебе боявся. І зараз я дуже-дуже виразно пам’ятаю цей страх. Це, власне, був страх зробити щось неправильно. Спочатку, років у три, я просто боявся ходити по твоїх ідеально розкладених килимових доріжках, щоб не зсунути чи не зім’яти. Потім, років у сім, я боявся замазати грязюкою холоші штанів, і панічно чистив їх просто руками перед дверима квартири. А коли одного разу я впав світло-сірим пальтом у жирну осінню багнюку, я просто не уявляв що маю робити далі, мені здавалося, що моє життя скінчилося. Я пішов тоді до баби, і баба подзвонила тобі по телефону, а ти сміялася в трубку над моїм страхом, і мені було добре чути той сміх, і він був мені наче сонячне проміння. Але найбільше… найбільше я боявся, чого б ти думала, та самої твоєї присутності. Я лічив хвилини після шостої вечора, ялозив ганчіркою твої сяючі поліровані меблі, і шарудів віником по чистій підлозі, я навмання переставляв посуд і поправляв ліжко, бо за кілька хвилин, кілька хвилин, які гули напружено і зловісно, як дроти, ти мала відчинити двері і спитати: „Шо ти сьогодні робив?” Ти заходила в хату втомлена і сіра. Аякже, працювати ревізором по району, їздити по глухих селах попутками, гибіти в нетоплених магазинах день за днем, за вісімдесят рублів зарплати… Аякже, жити без мужика, мати дві спідниці, одну сукню й пару чобіт на три роки… Мерзнути, мерзнути, мерзнути. Отож, ти заходила в хату втомлена і сіра. Скидала стару синю куртку і кремові чоботи, на яких (о Боже!) не було жодної плями. Ні, ти ніде їх не чистила після роботи. Ти просто вміла, я й досі не збагну як, але ти вміла ходити по болоту і не бруднити ніг. Це правда без жодних перебільшень, і кажу я це зараз з великою гордістю. Ти йшла до вітальні і брала своє в’язання. То була твоя молитва – в’язати. Творила білосніжні костюми, приталені сукні, такі ажурні й прозорі, як янгольські крила. І ніколи не носила їх, дарувала подругам, сусідкам, знайомим. Мовляв, куди я в цьому піду? Ти в’язала і ворушила губами. І коли мені доводилось тривожити тебе під час в’язання якимись запитаннями, я отримував завжди одну й ту саму відповідь: „Тихо, я рахую”.
Коли у нас із сестрою в школі санітарна комісія якось знайшла вошей, ми поверталися додому мертві. Ми просто не уявляли, як будемо про це говорити тобі, тобі, якій, ми про це дуже добре знали, і так вистачало горя. Ти тоді спершу безсило впала на канапу і ридала, а потім ридала знову, тягала нас за волосся і била величезним гребінцем по головах. Не знаю як інші, але я, коли мене б’ють по голові, впадаю у якийсь уже тваринний нелюдський жах, і хочу втекти в якусь нору. Але втекти від тебе мені було нікуди. Тобі тоді ще не було й тридцяти років, себто мені зараз більше, ніж тобі тоді, а я й досі не уявляю, що б я робив з двома дітьми в темні часи розвалу радянського союзу, в маленькому селищі, де всі чоловіки пораховані, поділені, закріплені мокрими печатками і прив’язані до будок ланцюгами.
У моєму класі деякі добрі дівчатка називали тебе повією, і це було дуже образливо, бо я знав, що це неправда, що ти ночами плачеш у свою запрану подушку, а ранком устаєш з колами під очима. Одного разу я вдарив пліткару ногою в стегно. Вдарив сильно. Наступного дня її мати, схожа на тупу зозулясту курку, задирала своїй дочці спідницю і демонструвала всьому класові величезного чорного синця. Ти не уявляєш, як я тоді радів, я був просто на сьомому небі.
Мужиків у тебе було троє, крім батька. Перший – дядя Вова. Хороший дядя, поки тверезий. А п’яний він був направду дуже страшний. Ти сама знаєш. Ти сама його боялась. А мені чомусь найбільше пам’ятається його білий светр з горлом, виплетений тобою, і сильний запах горілки з рота. Власне, можна було встигнути відчинити англійський замок на дверях, вилетіти з хати, і забігти до тітки Каті. І там ночувати. Але якщо не встигнути, то ти сама добре пам’ятаєш ті фільми жахів: він іде на кухню по ніж, ми сидимо в заціпенінні, він повертається, уважно дивиться на нас, а потім каже: „А зараз тут буде кров. Іди сюди”. Одного разу він розбив лампочку, яку вчасно не замінили, просто тобі в обличчя. Там були якісь скалки, вони блищали, і підпливали червоним. Ти затуляла обличчя руками, але кров усе одно проступала крізь долоні. Ми з сестрою заходились від крику, аж поки знизу не прибіг сусід. Я хочу нагадати, що тоді тобі не було ще й тридцяти років.
Другий був дядя Боря. Зек, кінчений зек, який не говорив, а цідив слова крізь зуби, гаркав як собака, цвиркав слиною, і будував неперевершені конструкції з матюків. Його ти любила. Вибач, але любила як рабиня любить свого хазяїна. Тобі навіть дехто заздрив. Боря вмів показати товар лицем, умів форсонути, показати фасон. Не було йому рівних і в справі вишуканих моральних і фізичних тортур. Що таке гра в жертву і ката, гра годинами, днями, тижнями, я знаю на собі, знаю надто добре, але казати не буду, бо не хочу, щоб знала це ти… Тільки один випадок згадаю, вибач уже, не можу не згадати. Як ви з ним завели собачку Тяпу, чорненьку й кудлату. А потім собачка захворіла лишаєм, і твоє кохання, твій Боря, примусив мене відвести її в ліс, прив’язати до дерева й там залишити. Я знаю, що вона вирвалась і прибігла додому, і ви її викупали, витерли махровим рушником, і все стало, як було. У твоєму житті – так. А в моєму дванадцятирічному житті отой червоний повідок, обвитий навкруг стовбура, і оте розпачливе скавучання проорали глибоку траншею.
І третім був дядя Слава. Цей, зрештою, нормальний мужик, якщо не рахувати, що думав він тільки про себе, і ніколи тебе не любив. Таких багато навколо, тисячі. Біля нього ти й згоріла.
Оце, власне, і всі твої „подружні життя”. Ти завжди була чудовою жінкою, дружиною, супутницею життя всім тим ублюдкам, які були поряд з тобою. Не побоюся сказати, що дружиною ти була кращою, ніж матір’ю. Тобі подобалося іноді розігрувати роль зразкової мами-господині-берегині. В такі дні ти готувала перше, друге, третє, пекла щось солодке, діставала вишиті серветки, вазу з квітами, діставала супницю з серванта, і розігрувала перед нами мелодраму зразкового сімейного обіду – з „Синочок, будь ласка, передай татові сіль”, „Донечко, це їдять вилочкою” і так далі. Тобі так подобався цей твій образ, що ти жодного разу не завважила своєї жахливо фальшивої гри, своїх до неможливого неприродних карамельних інтонацій, од яких мене щоразу нудило, од яких мені хотілося втекти, і я тікав. До баби в порожню квартиру, в село, куди завгодно. Мене нудило. Мені не хотілось з тобою жити. Часом мені навіть хотілось бути сиротою, і щоб мене всі жаліли. Як мого однокласника, в якого мати вчаділа. Ні, я не хотів щоб ти вчаділа. Я хотів, щоб тебе просто ніколи не було.
Моє дорослішання все змінило. Чи то ти стала мудріша, чи терпиміша, чи просто щось незбагненне пом’якшило твоє серце, але… тільки тоді я тебе полюбив. Тільки тоді мені відкрилися на тебе очі. Пам’ятаю ту березневу ніч, коли ми з тобою пішки поверталися з села додому. Ти взяла мене під руку, і ми йшли, несучи кожен свою любовну трагедію. Я – ранню і сліпучу, як весняна зірка, ти – зрілу, задихану і майже безсилу. Ми відчували біль одне одного, і були такі близькі, як ніколи. Ми йшли по дорозі, говорили про щось важливе і велике, і я майже фізично чув як черкаються крилами наші душі. А тоді в очі засвітили фари і нас мало не збило авто. Ми бігли в кювет, в луг, і сміялися, як божевільні. Я думаю, що то було щастя.
Дуже добре пам’ятаю, як ти заново відкривалася мені – новою, не такою. Якось мимоволі, непомітно, я почав любити тебе, як усі нормальні діти люблять своїх матерів. Я тебе вже не боявся. Мені подобалось робити тобі подарунки. Мені почало подобатись у тобі все – вміння одягатись, життєвий розум, почуття гумору і вміння любити до самозабуття. Мені подобалось радитися з тобою і давати поради тобі, якісь дурні юнацькі поради, які, між тим, ти слухала, бо теж неабияк пишалася мною. Мені подобалось дивитись як ти йдеш по життю – впевнено, розмірено і красиво. Зрештою, ти вміла все. Ти все робила красиво і правильно. Крім одного. Ти не вміла любити і цінувати себе. Ти була щасливою тільки тоді, коли щасливим був він, той хто поряд з тобою. І це тебе вбило.
І зараз, коли я згадую, коли я повертаюся в часи, коли ти жила, коли ти робила цей світ теплим і щасливим, я ціную тебе ще більше. І на тлі страшної зяючої діри, яким було моє дитинство, моя молодість, моє життя з тобою і розуміння тебе, здається мені золотим колесом. Я ніколи не зможу повністю тебе збагнути. Але це й непотрібно мені. Важливо, що зараз я зміг сказати тобі все, що хотів, що носив у собі весь цей час. Я впевнений, що ти не образишся і зрозумієш.
Все недобре, чорне, болюче лишилося позаду. Я хочу, щоб ти це знала. А попереду – світить наша з тобою рання березнева зірка. Тільки наша з тобою зірка. Її ніхто не впізнає в небі, тільки ти і я.
