Летить собі амурчик, навколо розглядається і носом шморгає. Крильцями махає, аж хмари розганяє. Гарно, та треба спускатися до землі, треба таки зробити те, що треба зробити. Зібрався з силами, вдихнув глибоко тричі розрідженого повітря і збадьорливо вигукнув сам собі: «Ех, зараз як стрельну когось, аж іскри з очей посиплються від кохання!» Метнувся він блискавкою вниз, аж золоті кучері повипрямлялися.
Вже зовсім близько від землі, як бачить – йде собі чоловічок, маленький, худенький, з рудою бородою. Що тут мудрувати – натягнув тятиву посланець Афродіти, прицілився і як гахне. Але чи то пальці змерзли від холоду на висоті, чи очі засльозилися від вітру, бо спіткала прикра невдача малого – поцілив чоловікові не в серце, а прямісінько в ліве око. А в око, звичайно ж, не рахується. Пробурмотів щось не зрозуміле й малокультурне спересердя амур, бо ж другого шансу немає, одна стріла – один постріл, це тобі не практика минулого року. Вони тоді з друзяками більше вар’ята грали ніж теоретичні знання практично закріплювали, стріляли по мальованих крейдою мішенях на стіні, а він попав в вікно і аж дві шиби розбив, ох і дістав тоді на горіхи він від злюки-виховательки…
Розкис малий не на жарт. Треба щось швиденько робити. А можливо, ніхто нічого не помітив? Навряд-чи. Додому летіти за стрілами не вийде, бо далеко, за той час бородань піде собі своєю дорогою – шукай потім вітру в полі, чи голку в сіні. Можна гайнути до брата, через тернопільську область і вже, зовсім поруч, позичити «купідонової трійки» і…Але не вихід – якщо запідозрять щось, почнуться перевірки, зроблять аналіз крові… Але кепсько.
Тим часом чоловік тримався за око і щедро лаяв шершня, що вжалив його, як гадав собі. Око розпухло і рудобородий кривився ніби капці натерли, а додому ще три кілометри пішки. Дивився на нього амур, дивився, і спала раптом відчайдушна ідея – він підмовить бородатого. Це не практикується, заборонений прийом, адже ефект аж занадто сильний, а тривалість дії не довга. Дід розповідав, як колись давно його дід пролітав з другом над Італією, і в Вероні стало їм нудно, то намовили хлопця з дівчиною, ще зовсім підлітків. І ті так полюбилися шалено, що все закінчилося трагічно, обоє загинули. «Шкода, бо ще кілька днів й замовляння б втратили силу і дітей попустило б, а так… відсидів амур три роки», - і дідо замислено кивав головою.
Повторювати долю прапрадіда не хотілося, та хто не ризикує, то й не п’є Микулинецького. Просто нашепоче на вухо все що треба, що кохання, що любов, треба знайомитися і вже. Он та жіночка в джинсах і червоній, як в запеклої комсомолки, блузці, підходить якраз. Підкаже які саме компліменти говорити, і коли голубчики собі мило заворкочуть – все зійде з рук.
Око в хлопаки почервоніло й вибалушилося – ну так, хоч невидимі ті стріли, зате яку силу мають. Ух і билося б зараз серце й виділялися ендрофіни, а так лише тремтить повіка і котяться сльози. Наблизився амурчик до чоловікового вуха і каже ласо: «Дивись яка пані пішла, а які джинси гарні ззаду, давай доганяти негайно». Чоловічок здригнувся, перестав терти око, пошкрябався в бороду і якось не особливо впевнено пішов за червоною блузкою. Амур шепотів і шепотів, а чоловік все наближався і наближався, аж ось вже майже порівнялися. Рудобородий туманним безсоромним поглядом розглядав фірмові китайські джинси поперед себе і незважаючи на всі підстрікання невидимого звідника, довго не знав що робити. Та от, зненацька підняв руку і боязко постукав жінку по плечі, тривожним голосом при цьому тихо мовивши: «Ей, чуєш?» Амур з силою ляснув себе долонею по чолі. Жінка не зупиняючись, косо подивилася на чоловіка. А той, як вже зміг остаточно пересвідчитися амурчик, виявився не лише сором’язливим, а й відвертим гальмом, бо ніби видавив з себе: «еее, а я к вас зззвати?» «Я не з вати, я з кісток» - швидко відрізала жінка й різко звернувши вліво, встрибнула в тролейбус. Отакої, двері за нею зачинилися і остаточний каюк. Рудобородий зупинився, трусонув кілька раз головою, вигукнув: «Сметану забув купити!» і побіг собі.
Так амур з відкритим ротом, похнюпленим носом і опущеними крилами й застиг розгублено в повітрі. І тут, зненацька, як грім з ясного неба, біля нього з’явилися високочолий й ширококрилий старий амурисько і сивоволоса тендітна фея, в руках вона мала його залікову книжку. «Ну що, поганцю, державний екзамен, як розумієш, ти провалив» - сказав амур. «А бо треба було вчитися, а не за молодими феями по гуртожитку літати і вікна бити» - тоненько пробелькотіла фея, при цьому тайком поглядаючи на колегу-педагога чекаючи підтримки. «Мовчиш? Соромно?» - старий примружився й дивився пильно-пильно. «Коротше, ДВА! і на наступний рік!» - фея аж припліскувала від задоволення. «Е-е-е, давайте, ви летіть до наступного, - мовив амур, забираючи в тої заліковку, - а я тут з цим двієчником закінчу і вас дожену». Сивоволоса трохи насупилася, проте послухала і тут же зникла. «Що ж, слухай мене, лапуху, - пробубонів старий, - зараз летиш домів, купляєш пляшку п’ятизіркового нектару, авто-гребінець для крил останньої моделі, береш тисячу гривень і чекаєш мене на п’яту біля Говерли. Ясно?». «Ясно» - тихо сказав малий і стартувавши як реактивний літак, зник в хмарах.
