... Люба була доброю робітницею – тямущою, старанною. Старалася, бо боялася, що поб’ють чи кинуть до карцеру. А тямущою народилася. Вона й німецькою швидше за інших оволоділа, хоч ніхто її не навчав. Просто звуки помалу стали складатися в слова, а слова розкривати свій смисл. Тоді спробувала вимовляти й сама, мов у недавньому ще дитинстві.
Тому, коли вона вперше не впоралася з нормою, майстер, старий Herr Фогель, не став поспішати з потиличниками, як це неминуче б сталося, якби ішлося про Тоньку-неробу чи про недоумкувату Фросю, а вирішив розібратися, у чому справа. Почувши із тремтячих вуст: «Рука болить», захотів подивитися. І присвиснув, побачивши від ліктя й аж до пахви набряклі гнійники. Любу лихоманило. Прийшла фельдшерка, подивилася, сказала – треба до лікарні, різати.
Отак наступного дня Люба опинилася у вагоні потягу, що їхав до сусіднього міста, де був шпиталь. Звісно, не сама, а з таким собі паном Рудольфом, а прізвища він їй не сказав. Відрекомендувався: «Руді», та й по всьому. Люба бачила його раніше, здалеку, працював у відділі технічного контролю. Чи то парубок, чи дядько. У сірому мундирі без погонів, і сам сірий – безкровне обличчя, а на голову наче павутиння сіло. І припадав на ногу.
У вагоні сів навпроти неї. І вона, хоч її й трусило, хоч біль проймав, здавалося, уже все її тіло, подумки подякувала наглядачці. Та звеліла сусідкам по бараку нагріти ввечері води та змити Любі коси. «Щоб лікарю не огидно було такої замазури торкатися», - так прокоментувала своє розпорядження, але яка різниця. Головне, Люба сиділа чиста, у чистій сукні, що теж видали із цієї нагоди, і могла не ховати очі від сорому. Вона просто заплющила їх і – заснула. Їхати було більше години, а вона почувалася зле.
– Я розрізав чиряки, видалив гній. Перев’язку зможе зробити фельдшер на місці, - сказав лікар Рудольфу, намилюючи руки над сліпучою раковиною.
Медична сестра закінчувала накладати пов’язку. Люба сиділа на тапчані боком до Рудольфа, не відчуваючи навіть болю через пекучий сором. Вона сама не знала, чого стидалася більше - чи своїх оголених плечей, чи випраної, але благенької сорочки.
– Легка робота на два тижні, – поставив лікар підпис на довідці. – Фурункульоз через погане харчування. Із цим нічого не вдієш.
Рука боліла дуже, але тепер тільки рука - не штрикало в плече, у вухо. З очей наче впала полуда, і поспішаючи за Рудольфом до вокзалу, Люба зачаровано дивилися на незнайоме місто. Воно бачилося їй таким великим, наче тут мешкали Ґуллівери – три- і чотириповерхові будинки, неозорі дзеркальні вітрини, широчезний проспект. З-за рогу з дзенькотом вилетів трамвай, тупаючи наче чудисько. Майдан перед вокзалом, що вони перетинали навкіс, прямуючи до вокзалу, здався Любі безкраїм, мов степ. І хоча було прохолодно – стояла пізня осінь сорок четвертого - вона відчула ніби їй напекло голову, як траплялося влітку біля лиману. В очах їй потемніло, асфальт раптом став сторчаком і боляче вдарив по лобі.
– Тобі треба поїсти, дівчинко, – сказав Рудольф, коли вже сиділа на лаві в залі чекання, притискаючи до гулі намочений у холодній воді носовичок. Від картатого носовичка тхнуло тютюном і чимось незнаним, гірким і свіжим, мабуть, одеколоном. – Наш поїзд затримується надовго – пропускає військові ешелони. Ходи за мною, розумієш?
Люба розуміла кожне слово, але боялася відповідати. Вона слухняно підвелася з лави, відчувши, як пішли в танці навколо неї високі стіні. Похитнулася, і Рудольф спіймав її за лікоть.
Пленталася за ним з останніх сил, намагаючись не відставати, аби знову не схопив за руку. По-перше, що боляче, а по-друге... Ні, те, що боляче, то по-друге.
Рудольф пройшов крізь високу стрілчасту арку на платформу, завернув ліворуч, зупинився, дожидаючись Люби.
За його спиною вона побачила двері до павільйону, на якому золотими готичними літерами на чорному тлі красувався незрозумілий Любі напис. Але намальовані на вікнах келихи із шапками піни, пальми в діжках біля скляних дверей - двері повільно оберталися, випускаючи на платформу двох панів, що здалися Любі неймовірно елегантними, - усе це не залишало жодного сумніву в тому, що Рудольф привів її до ресторану.
- Ні, ні! Будь ласка, пане... Не треба! Я зачекаю на вас тут... Я не хочу їсти!
Рудольф дивився на дівчину, здивований - уперше він почув, що в цієї дикунки є голос. Є свої бажання та небажання, і вона вміє їх висловлювати, ще й до того ж зрозумілою мовою. Але звідки, на Бога, такий розпач?
А дівчина зіщулившись наче від удару, однією рукою вчепилася в ліхтарний стовп, а іншу... іншу притисла до грудей. Цього ще не вистачало - щойно зомліла, тепер ще серцевий напад?!
А тоді Руді побачив, що дівчина, хтозна, свідомо чи ні, затуляє долонькою літери на своїй сукенці.
... - Ну ось, дуже навіть непогано, - Рудольф підбадьорливо посміхнувся Любі. Вона, плутаючись у петельках, застібала однією, здоровою, рукою ґудзики на чоловічій, завеликій для неї, вовняній камізельці домашнього плетіння. Руді ще не вдягнув щойно скинутого кітеля, той сірів поруч, перекинутий через чавунну огорожу перону. Люба звела на Рудольфа очі, у яких стояли непролиті сльози, і оторопіла. Де поділася суха примара з неживим сталевим поглядом? Скинувши жорстку броню мундира, німець наче скинув з себе й злі чари. На Любу дивився синіми очима королевич з її снів - біла в блакитну смужку сорочка м’яко облягала широкі плечі й відкривала струнку шию, а світле волосся, де золото мішалося зі сріблом, короною стояло над ясним чолом.
Руді також не міг відвести очей від Люби. - Ich weiß nicht, was soll es bedeuten, - наче сказав йому у вухо хтось незримий, сказав його власним голосом. «Не знаю, що стало зі мною...». Лореляй. Саме такою вона й мала бути. Діва Рейну, звабниця, що сама не знає про згубну силу своїх чарів. Лише гребінець із чистого золота гідний був торкатися цих довгих кіс кольору дібров, що вбралися в осінь. На блідому аж порцеляновому обличчі, під рівними півдужжями брів широко розставлені очі горіли вишневим полум’ям, якого не загасити й сльозам. Тонка, мов лозина й така ж міцна - не зламати! -, дівчина стояла, випроставшись, розправляючи на собі камізельку, що колись, у іншому житті, вив’язала для нього покійна матуся, і дивилася на нього запитливо.
- Ходімо, - сказав Рудольф, вдягаючи мундир.
У пивній народу було небагато. Рудольф усадив Любу за столик у кутку, і попрямував до стійки. Довго щось обговорював, притишивши голос, тоді поліз до кишені за продуктовими картками. Люба знала, що такі має кожний німець. Вони видавалися їй барвистими перепустками до раю. Розплатившись, Руді повернувся до столика, сів, затуливши Любу від зали. Тепер вона могла бачити тільки вікно, краєчок піаніно біля протилежної стіни та Рудольфа. Але на нього вона намагалася не дивитися - втупилися в скатертину на столі. Вишиті гладдю з настилом квітучі гілки, голуби, кошики з фруктами, багатобарвні, рельєфні, лискучі, здавалися Любі кричуще, войовничо розкішними.
- Цей стиль називається «Бідермаєр», - сказав Руді, помітивши, куди вона дивиться. - Моя сестра вміє так вишивати.
Люба не знала, що відповісти, і промовчала. Від голоду та страху крутилася голова.
Кельнер приніс і поставив на стіл два шматка картопляного пирога та два пива.
Люба затиснула руки між колінами й дивилася на підлогу. Рудольф зрозумів, що дівчина радше помре, ніж стане їсти при його очах. Підвівся, прихопивши келих.
- Їж хутко, нам скоро їхати, - наказав суворо, і пішов до стійки, припадаючи на ногу. А там всівся на стілець, запалив цигарку, присьорбуючи пиво.
Люба вмить проковтнула один шматок пирога, а до другої порції й до пива не приторкнулася. Повернувшись до столика, Рудольф відразу оцінив ситуацію.
- Так, - сказав він, намагаючись, щоб голос його лунав серйозно, - пропоную мінятися: мені твоє пиво, тобі - мій пиріг. Згода?
Люба несміливо кивнула. І, вгризаючись у запаморочливі нутрощі пирога, відчула: вона радіє з того, що цього разу Руді не пішов до стійки, цмулить своє пиво тут. Біля нього почувалася захищеною.
Руді не взяв назад одежину й тоді, коли знову вийшли на перон.
- Хай буде на тобі, а то руку застудиш, - буркнув строго. Вийшло так, ніби він турбується, щоб робітниця Райху скоріше стала до роботи. Мабуть, Люба так його й зрозуміла. Облишила спроби зняти чужу камізельку.
Але, якби думки Рудольфа лунали вголос, то Люба почула б дивні речі.
- Що ж ми, німці, за народ такий, - думав Руді. Він дивився наче повз Люби, але бачив усе - і ніжний рум’янець, що розлився на прозорому обличчі завдяки кухлю жалюгідної ерзац-кави, і тендітні, майже дитячі руки, з опіками, синцями, збитими нігтями. - Що ж ми за люди?! Бусурмани уганяли таких от роксолан з їхніх засніжених рівнин, аби леліяти в гаремах, наче дивовижні квітки, а ми, арійці, панівна раса, додумалися уганяти, щоб приставити до чорної праці. Не веретище мало б обіймати ці плечі, а шовк та оксамит... А якби розплела свої коси, їй не знадобилася б моя вбога одежина. Укрили б ті коси й рабське клеймо на сукні, і всю її, з маківки до п’ят... наче святу Агнесу.
Рудольф Вернер мав лише двадцять три роки, і був призваний до вермахту в сорок другому з університетської лави, де студіював історію, готуючись стати шкільним учителем. Відчувши, що буяння уяви завело його надто далеко, молодий німець побуряковів. Але з-перед його очей уперто не хотіла зникати картина Рибери, яку бачив у Дрездені. Тільки у святої, чиста, незаймана нагота якої перлинно світилася крізь завісу пишного волосся, чомусь було Любине обличчя.
(закінчення буде)
