Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2438
Творів: 43661
Рецензій: 85111

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Сусідка

© Елен Тен , 12-02-2012


Чуючи раніше фразу: «Тепер не вміють любити так, як любили колись», я тихо сміялася. Ну що за дурниці? Все залежить від людей, їхніх почуттів, характеру. Без сумнівів, кохання існує. Але щоб вічне і безкорисне? Тоді я в це не вірила. А тепер… Просто коли я почула дивну історію кохання однієї дивної жінки, все змінилося. Сподіваюся, я теж здатна на такі глибокі почуття, і благаю, щоб доля була до мене милостивішою, ніж до Тамари.
На початку місяця я отримала на своєї ім’я деякі дивні документи. І відразу почала виясняти, в чому ж справа.
- Це якась помилка. Ну не може малознайома жінка залишити мені у спадок свою квартиру, - пояснювала я адвокату.
- Наскільки я розумію, ця жінка була вам не такою вже й незнайомою. Вона ж мешкала по сусідству з вашими батьками, - спокійно відповів адвокат.
- Це правда.
- То що в цьому дивного? – не розумів він. – Звичайна історія: самотня бабуся, у якої зовсім немає рідні, лишає свою квартиру людям, які добре до неї ставились.
Тут я зам’ялася.
- Це все ж дивно, бо за все життя я не перекинулась з цією Тамарою Георгіївною жодним словом.
Адвокат зняв окуляри і втомлено потер очі.
- Тоді з нею товаришували ваші батьки. А оскільки їх уже немає в живих, вона лишила квартиру їхній єдиній доньці.
- Ні. Мої батьки теж з нею не спілкувалися.
- Справді? – байдуже перепитав він. Здавалося, мої слова не справили на адвоката жодного враження. – Нажаль, ми це вже ніколи не дізнаємось. А з документами все гаразд. В них вказано саме ваше прізвище. Так що оформляйте спадщину і більше ні про що не хвилюйтеся.
За тиждень я повернулася на затишну вуличку в кінці міста, засаджену величезними каштанами, де знаходилась п’ятиповерхівка, в якій пройшли найщасливіші миті мого дитинства. Мене не було тут уже п’ять років. Після того, як мої батьки загинули в автомобільній катастрофі і я продала їхню квартиру, я більше не з’являлася в цих місцях.
Квартира моїх батьків знаходилась на третьому поверсі. Тамара Георгіївна жила за сусідніми дверима. Я пам’ятаю її завжди суворою і замкнутою в собі старою. Сиве волосся, зав’язане в тугий пучок, висока, неприродно худа фігура, завжди сірий невиразний одяг. Вона була не з тих бабусь, що люблять спілкуватися з дітьми. Я ніколи з нею не здоровалась, не розмовляла і намагалася, при можливості, уникати.
Тамара Георгіївна жодного разу не переступала поріг нашої квартири. Я, взагалі, не бачила, щоб вона з кимось спілкувалася, до неї не приходили гості. Здавалося, вона жила у своєму замкнутому просторі.
Мені сказали, що по ключі від Тамариною квартири я маю зайти до іншої нашої сусідки, тітки Ніни. Тітка Ніна завжди була товариською і дуже привітною жінкою. У свої сімдесят з хвостиком вона лишилася такою ж жвавою і говіркою. Не встигла я переступити поріг її квартири, як тітка Ніна налетіла на мене із запитаннями про мою роботу, про чоловіка, про синочка. Вона напоїла мене смачним чаєм з малиновим варенням. А потім ми пішли до Тамариної квартири. Уже тоді я  встигла помітити, що тітку Ніну, здавалося, зовсім не здивував заповіт Тамари. Ніби нічого іншого вона від неї й не очікувала.
Доки ми йшли до Тамариної квартири, тітка Ніна розповідала мені про те, що Тамара померла увісні наприкінці минулого року.
- Тіло знайшла поштарка, яка принесла їй пенсію.
- Невже її двері були відчинені? – здивувалася я.
- Так. Вона замикала їх лише тоді, коли йшла з дому.
- Не боялася злодіїв?
- У неї не було що брати. Сама побачиш. А не замикалася тому, що знала – якщо їй стане погано, а двері будуть зачинені, то ніхто не зможе допомогти, - тітка Ніна тяжко зітхнула. – Бачиш, вона ніби відчувала свою долю.
Тамара Георгіївна мала велику трьохкімнатну квартиру. Але злодіям у неї, і справді, не було що робити. Мінімум меблів, мінімум речей. Навіть сама атмосфера в квартирі якась похмура. Проте скрізь ідеальна чистота, залишена, певно, ще самою господинею.
Про Тамару розповідали багато. І найпоширеніша з тих чуток була про те, що вона дуже багата. Що її батьки були заможними людьми і залишили їй пристойний спадок. Казали, що у Тамари стільки грошей, що вона, взагалі, може не працювати. А вона була простою бібліотекаркою і виглядала так, ніби на всьому економить. Люди сміялися, вважаючи її скупою. «Все береже свої скарби, - шепотіли вони. – А кому? Все одно у неї немає спадкоємців. То хоч би  пожила у своє задоволення».
Отже, все це було брехнею.
- В квартирі немає нічого цінного, - ніби здогадавшись про мої думки, сказала тітка Ніна. – Та сама по собі квартира коштує немало. Коли ви з чоловіком її продасте, то отримаєте чимале доповнення до свого сімейного бюджету.
- Але чому зовсім чужа мені жінка склала такий заповіт?
- Ірочко, вона не зовсім чужа. Тамара все життя кохала твого батька.
- Що? – засміялася я. Мені здалося, що я щось неправильно почула. – Ця бабуся кохала мого батька?
- Вона не бабуся. Минулого року Тамарі виповнилося шістдесят.
Нічого собі? Приблизно за дві хвилини на мене звалилося дві новини, одна приголомшливіша іншої.
Тамара була ровесницею мого батька? Неймовірно. Я думала, що їй було не менше сімдесяти. Такий разючий контраст з моїми ще молодими і гарними батьками. А вони, виявляється, були одного віку. Чому ж вона так швидко постаріла?
- Це просто не вкладається в голові, - я почала швидко ходити кімнатою. – Вона все життя кохала мого батька? А ви нічого не плутаєте?
Знаючи Тамару, мені здавалося, що та похмура жінка не тільки не могла кохати мого батька, а, взагалі, не здатна любити.
- Ні, не плутаю.
- Тоді це якесь божевілля! – не витримала я.
- Дівчино, попрошу бути поблажливішою до жінки, яка врятувала твоє життя.
Ще одна блискавка влучила прямо в ціль.
- Як врятувала життя? – запинаючись, перепитала я.
- Зараз я розповім, - тітка Ніна сіла на старий скрипучий диван. – Але все по порядку.
Я кивнула і зайняла місце коло неї.
- Більшість родин заселилися в цей будинок відразу після війни, - почала тітка Ніна. – Я чудово пам’ятаю цю історію, бо все відбувалося на моїх очах. Мати Сергія, твого батька, дружила з матір’ю Тамари. У них були діти-однолітки. Зрозуміло, що вони мріяли колись поєднати їхні долі.
Тамара і Сергій практично виросли разом. Тамара була хоч і не першою красунею вулиці, але дуже привабливою дівчиною. Вони з твоїм батьком дружили, хоча кожен з них сприймав цю дружбу по-своєму. Сергій вважав її просто хорошою подругою, а Тамарі він ніби світ зав’язав. Як зараз модно казати, вона була у нього по вуха закохана. Скільки часу Тома проводила в чеканні свого Сергійка. І в сніг, і в дощ виглядала його на шкільному подвір’ї, щоб тільки разом іти додому.
Про кохання вона йому ніколи не говорила, не брала з нього жодних обіцянок. Це я знаю точно. Але ж очевидного не приховаєш.
Після завершення школи вони поступили в різні університети і стали бачитись все рідше. Та батьки ще сподівалися, що їхні діти колись будуть разом. А Тамара, взагалі, цією надією жила, вона заміняла їй повітря.
Але як кожна пісня має свою мелодію, так і кожна людина – свою долю. Сергій все частіше почав з’являтися  на людях в компанії однієї гарненької дівчини. Це була Галина, твоя мати. Всі вже розуміли, до чого йде, але Тамара все ще вірила і все ще сподівалася.
Якось Сергій зустрів на подвір’ї Тамару. Я стала випадковим свідком цієї розмови. Сергій сказав Томі, що дуже її поважає, але він покохав іншу і скоро з нею одружиться.
- Все гаразд, - спокійно відповіла вона. – Чому ж мені хвилюватися? Я теж тебе не кохаю. Ти мені тільки друг.
Навіть не уявляю, чого їй коштував той вдаваний спокій. Але вона завжди була надто гордою і не могла показати, як їй погано.
Сергій не боявся за Тамару, бо був впевнений, що вона знайде гідну партію. Родина Томи мала чималі статки: антикварні меблі, дорогі музичні інструменти, дещо із коштовностей. Все це мало перейти їхній єдиній доньці.
- То все, що про неї розповідали люди – правда? – вихопилось у мене.
- Частково.
Після невеличкої паузи тітка Ніна продовжила.
- Сергій з Галиною одружилися. А Тамара так і лишилася жити в сусідній з ними квартирі. Та дружбі між ними прийшов кінець. А коли Тамарина і Сергієва матері повмирали, вони, взагалі, перестали спілкуватися. Лише коротке: «Добрий день!» при зустрічі і все. Сергій тримав дистанцію, бо вважав, що Тамара сильно на нього ображається. А вона не хотіла зближатися з молодою родиною і зблизька спостерігати за їхнім щастям. Звісно, Тамара могла продати батьківську квартиру, але не захотіла. Певно, їй необхідно було хоч інколи бачити Сергія. Це щось на зразок ковтка свіжого повітря. Можливо, якби вона кудись переїхала, її доля склалася б по-іншому. Тамара не змогла знайти собі пару. Та й не шукала…
- Ви хочете сказати, що вона стільки років його чекала? – запитала я.
- Ні, не чекала. Просто не могла полюбити іншого. Я часто помічала, як вона з вікна спостерігає за Сергієм, або здалеку проводить його очима. Я б з нею поговорила. Але марно. Вона робила вигляд, що все гаразд, і нікого не впускала до свого серця.
- Пам’ятаю, я завжди її боялася, - зізналася я тітці Ніні. – Вона так дивно на мене дивилася. Ніби ненавиділа.
- Ні, - похитала вона головою. – То була не ненависть, а сум. Дивлячись на тебе, вона уявляла, якою могла б бути її власна донечка.
Тітка Ніна перевела подих.
- Ірочко, в дитинстві ти сильно захворіла.
- Так. У мене був лейкоз.
- Потрібно було дуже дороге лікування. Твої батьки почали шукати гроші. Продали всі більш-менш цінні речі. Цього не вистачило. Довелося просити допомогу: у сусідів, знайомих, друзів. Ми, ваші сусіди, допомагали, чим могли. А могли ми, нажаль, небагато.
Сергій з Галиною оббивали пороги різних державних установ, зверталися до благодійних організацій, просили порятунку через радіо і газети. Дякувати Богу, знаходились небайдужі до їхньої біди. Твої батьки відкрили в банку рахунок, куди всі охочі перечисляли гроші на твоє лікування.
Одного ранку на цьому рахунку з’явилася сума з багатьма нулями.
- Тамара…, - прошепотіла я.
Тітка Ніна кивнула.
- Більше року ти пролежала в лікарні, але хвороба відступила. А твої батьки так і не дізналися, хто був тим анонімним благодійником.
- Невже вони навіть не здогадувались? – мені стало якось не по собі.
- Ні. Тамара не хотіла, щоб вони про це знали. А для твого батька вона, певно, була  останньою людиною, в кого він попросив би допомогу.
Пам’ятаю день, коли тебе виписали з лікарні. Сергій підходив до усіх сусідів і дякував їм за допомогу, а Тамару оминув. Уявляю, як їй було боляче, але Тома знову не подала виду.
- Вона ж зробила таку благородну справу. Як вона могла мовчати?
- Ірочко, хіба ти цього не розумієш? – засміялася тітка Ніна. – Їй не потрібна була ніяка похвала. Для неї головне – щоб ти жила. Бо це робить Сергія щасливим.
- Я навіть не знаю, як на все це реагувати, - розгублено відповіла я.
- Не треба ніяк реагувати. В цій історії ніхто не винен. Те, що Тамара відгородилася від світу – її свідоме рішення.
- Розумію, - погодилась я.
- Ти краще слухай далі. Дізнавшись, що ти смертельно хвора, Тамара потихеньку продала всі свої скарби. А потім таємно перевела гроші на той банківський рахунок. Вона віддала все, що мало забезпечити їй безбідне існування. Та ні про що не шкодувала.
Але тоді почалися перші проблеми. Прожити в ті часи на зарплатню бібліотекаря було дуже важко. Особливо тим, кому немає від кого чекати допомоги. Крім основної роботи, у вихідні Тамара почала займатися ще й прибиранням приватних квартир. Звісно, із знайомих про це ніхто не знав. Та і я дізналася випадково. Якось прийшла до своєї подруги, а там наша Тамара працює у під’їзді з віником і ганчіркою.
Це був важкий для неї період. Особливо, в психологічному плані. Та тепер Тамара була звичайною одинокою жінкою, не обтяженою зайвими коштами. Вона мусила сама про себе дбати. Щоб вижити, Тома продовжила заробляти прибиранням і після виходу на пенсію.
Я розвела руками.
- Виявляється, я зовсім нічого не знала про ту жінку.
- Після аварії, яка забрала життя твоїх батьків, здоров’я Тамари сильно погіршилось. Майже щодня до неї приїздила швидка. Я вже й не сподівалася, що вона викарабкається, але Господь відвів їй ще кілька років.
Видужавши, Тамара практично щотижня ходила до церкви і ставила свічки за упокій душі твоїх батьків. Я бачила Тому біля церкви і за день до її смерті.
Тітка Ніна встала і взяла з низенького журнального столика фотографію в гарній залізній рамці.
- Ось такою була вона, наша Тамара.
Я поглянула на фотографію, з якої до мене посміхалася темноволоса дівчина, зовсім не схожа на ту Тамару Георгіївну, яку я пам’ятала.

- Хто ця тьотя? – запитує мій трьохрічний синок Сашко, тягнучи рученята до серванту. Він у мене дуже спостережливий і тому відразу помітив, що там з’явилася нова річ.
- Це мамина сусідка, - відповідає мій чоловік.
Я беру Сашка на руки і підношу його до фотографії.
- Синку, це не просто моя сусідка, це жінка, яка врятувала мені життя, - я повертаюся обличчям до малого, - а, отже, зробила можливим твоє народження. Так?
- Так, - проводячи рукою по фотографії, швидко киває він.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Вона робила вигляд, що все гаразд, і нікого не впускала до свого серця.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 13-02-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.38630604743958 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Рецензія на серію «Бібліотека юдаїки»
Юдаїка — це наука, що присвячена всебічному вивченню життя та діяльності єврейської спільноти. Серія …
Андрій Крижевський «Евотон: трансформація»: Цивілізації в погоні за джерелом енергії
Незважаючи на те, що в інтернеті регулярно проводяться конкурси на фантастичні оповідання, якісної української …
Буктрейлер новинки «Чи скучила за мною твоя борода?»
Новинка видавництва Nebo BookLab Publishing — «Чи скучила за мною твоя борода?» — найніжніша і найзворушливіша …
Бог помер. Людина теж: Огляд книги «Angry Bird» Джанікашвілі
«Angry Bird» — книжка сучасного грузинського письменника Баси Джанікашвілі, яка містить лише дві п’єси: …