ТРИ СЕСТРИ
(НАТХНЕННЯ, САМ ПРОЦЕС, ТВОРЧА КРИЗА)
п’єса на одну дію
Дійові особи:
АВТОР - він же МИТЕЦЬ, він же ПИСЬМЕННИК, він же ПОЕТ, він же ДРАМАТУРГ, він же ГЕНІЙ. (вибрати потрібне)
НАТХНЕННЯ – «дєвочка по виклику» з розпущеним волоссям кольору стиглої пшениці. Виглядає на років 15-ть. З’являється зазвичай коли на неї не чекають. Коротка спідниця, високі підбори, блискітки, тіні і накладні нігті в наборі.
САМ ПРОЦЕС – істота невизначеного віку й статі з нагаєм. Тіло Процесу обтягує блискучий шкіряний комбідрес. Ноги волохаті та трошки криві.
ТВОРЧА КРИЗА – підтоптана лахудра в окулярах зі старомондною оправою та масивними лінзами. Чоловіча сіра сорочка застебнута на усі ґудзики. Творча Криза в брунатних вовняних панчохах, широченькій спідниці та в’язаній кацавейці. Замість лівої руки – брунатний портфель з дермантину.
ВОНА – законна дружина автора, стандартна жінка.
ВОНА 1 – теща автора, стандартна баба.
ВОНА 2 – дочка автора, стандартний підліток.
Напівзатемнений тісний кабінет АВТОРА. В «кабінеті» стоїть чимала бочка з квашеною капустою, мішки з мукою та цукром, на полицях – слоїки з закрутками. На прив’язаній до труби й розтягненій через весь кабінет мотузці – сушені карасики з вибалушеними очима. АВТОР, лежачи на перекошеному кріслі-дивані, їсть квашену капусту, тримаючи на колінах надщерблений емальований полумисок. Витирає обслинені пальці об спортивні чорні штани, на ногавицях яких білими великими літерами написано «АДІБАС». Бурмоче собі під ніс: «Що?Що? Що?» Кабінет дуже схожий на підсобне приміщення – щось на кшталт кладовки.
АВТОР (декламує, активно жестикулюючи та дивлячись в стелю): Поему! (замислюється) Ні, краще вірш. (загрібає капусти. Їсть. Витирає пальці) Воно якось скоріше пишеться… Отож, про що? (хрумає капустою) Напишу про… Про… (дивиться на тарілку) Про капусту? А що… Чому б і ні?
Автор встає та підходить до стелажів з продуктами, бурмочучи собі під ніс: «Капуста, як символ». Обдивляється слоїки. Морщиться. Не може вибрати що б його ще з’їсти. Нарешті його погляд сковзає по підвішеній рибі. Автор нюхає кожну, час від часу зиркаючи на двері, відриває найбільшого карася та йде назад до крісла. Чистить тараньку, кидаючи її голову та шкірку на підлогу.
АВТОР: Ні-ні… Про капусту вже писано-переписано. Не оригінально. Не має у цьому (смакує рибою) солі… (відпльовується).
АВТОР з огидою дивиться на миску з недоїденою капустою, що лежить у нього в ногах. Однією ногою відсовує тарілку на краєчок розкладеного крісла. Повертає свою увагу до тараньки.
АВТОР: Про рибу! (смокче тарань) А ще краще - про море! (розмахує таранькою, зістрибує з дивану) Про морські баталії, про галєти, чи як там – галєри (театрально хапається за голову руками. Риба стирчить над головою наче ріг) Мілко, дріб’язково, митцю. Якщо вже писати, то про океан. (замислився) А який той океан? Ну, великий, ну…(шукає слово) Ти ж письменник, ти ж поет, ти, йопаюмать драматург. Давай, давай, думай своїм баняком…
Автор плескає себе по лобові таранькою. Чути глухий звук наче б’ють щонайменше по барабану. Автор прислухається. Присідає та водить очима, наче шпигун. Навшпиньках підходить до дверей комори та заглядає у шпарину. Видихає, розрівнюється та йде до дивану.
АВТОР (доволі голосно та зверхньо-гордовито): Про людський розум напишу. Про… е-е-е. Про думку… (стукає таранькою по лобі – чути барабанний дріб) Так-так. Про велич людського розуму…
Автор вказує рибиною на своє чоло. Не наважується більше стукати. Він лягає на диван наче імператор. Закидає одну ногу на іншу. Ліричним поглядом втикає в стелю та відриваючи чималі шматки тараньки кидає їх до рота. Спльовує кістки.
АВТОР(патетично): Пива, пи-ва-а-а-а. Півцарства за півлітра!
До комори-кабінету блискавично заїзджає на роликах ВОНА 2 (стандартний підліток)
ВОНА 2 (проїзджаючи повз АВТОРА): Дай доїм!
ВОНА 2 хапає рибину з рук ошелешеного тата, підхоплює тарілку з капустою й виїжджає. На виході, головою, наче футболіст-профі, гасить світло. Автор у повній темноті.
АВТОР (вдивляється в темряву, мружачи очі): Отак завжди. Дай-дай-дайдайдай. (встає та йде до дверей) А мені пиши-пиши-пиши. (натикається на щось в темноті)Чорт! (западає коротка тиша) Ой, ми ж так не виражаємось (знову на щось натикається. Чути нецензурну лайку).
АВТОР підходить до вмикача й з силою вдаряє по ньому. Комірчина освітлюється. Автор в гніві, муці та якихось
реп’яхах. Але поза доволі героїчна – розправлені плечі, одна рука закладена за спину, іншою він жестикулює.
АВТОР (роздуваючи ніздрі та махаючи правицею наче Лєнін): Вони думають, що автор… Е-е-е… Паша Ангеліна, що автор… Е-е-е… кролик… Що ав… О! (підстрибує на місці й міняється в обличчі). Напишу про кролів… Можна буде з міністерства сільської промисловості грошей згребти. Тіпа грант.
Автор закладає руки за спину, насуплює брови та робить дудочкою рота. Ритмічно ходить навколо дивану. На третьому колі починає декламувати.
АВТОР: Сі-рі вуш-ка, бі-лий фіст... (шукає щось на полицях) Бі-лі вушка, сірий хвіст.
Нервово шукає щось під диваном, використовуючи швабру. Не знайшовши, несамовито кричить, повернувши голову до дверей.
АВТОР (що є духу): Жінко! Жінко, їдрьона-матрьона! Де моє полотно? Де папір?
ВОНА (лише голос, але цей голос з ефектом луни): У ду-пі!
АВТОР (погрожуючи вказівним пальцем кудись вгору. Фальцетом крізь сльози): Я, бляха-муха, напишу про підлих жінок. (погрозливо) І це буде не поема, не вірш… (стає схожим на Короля Ліра у виконанні Ступки). Це буде брутальна проза. (продовжує шукати, час від часу потрясаючи кулачком кудись у стелю) Це буде страшна сатира, це буде… (нарешті знаходить малесенький клаптик паперу) Ха-ха-ха! (демонічно сміється) Тримайтеся, редакції! (трясе папірцем, як гранатою РГД-5).
До комірчини тихо, наче привид зачовгує ВОНА 1 (стандартна баба). Підповзає до автора ззаду й вихоплює надірваний аркуш з його рук.
ВОНА 1 (скрушно хитає головою): А я другий день бодай яку бамагу шукаю.
ВОНА 1 дивиться впритул на спантеличеного АВТОРА. Пояснює, наче душевно хворому по складах.
ВОНА 1: Тре-ба на Вє-р-ку з третього поверху (показує два пальці) скаргу в ЖЕК написати. (показує на мігах наче щось пише). Бо притон з мусоропровода зробила.
ВОНА 1 вичовгує з комірчини, захопивши з собою трилітрового слоїка з помідорами. Виходячи, банкою гасить світло.
АВТОР (у темряві виє): У-у-у… (сидить тихо) О-о-о! Я напишу (рипить диван) я напишу…(чути як щось падає) Ай! (кричить) Про вбивство! Звєрске убійство, море крові… От про що! (чути як падає сам автор) Ой!
Після цих слів вмикається світло. Автор визбирує зі штанів реп’яхи та обтрушує муку.
АВТОР (на грані нервового зриву): Детектив! (підбігає до дивану. Витягає з-під ніжки розпанаханий томик. Диван перекошується) Як у Достоєвського.
Автор листає томик Достоєвського, слинячи пальці. Нічого цікавого не знаходить. Хоче засунути книжку назад під диван, але не може підняти того дивана й кидає Достоєвського кудись вверх і праворуч.
АВТОР: Ні, я краще за класіка вжарю… (бере з полиці сокиру, зухвало посміхається) Зараз лише фактів наберу. Так сказать, проведу творчий експеримент. Накидаю сюжетік по бистрячку.
АВТОР йде до дверей, виставивши вперед руки, наче сновида. Двері різко відчиняються прямо перед носом АВТОРА. Той швидко ховає сокиру за спину. До комірчини, озираючись та затикаючи носа гаптованою хустинкою, заходить НАТХНЕННЯ. НАТХНЕННЯ дефілює повз АВТОРА, сильно прогнувшись у спині й скрививши спокусливі губи.
НАТХНЕННЯ (наспівує): Ля-ля-фа, еті ноти, ля-ля-фа… (збудливо дивиться на АВТОРА) Дядя? А гдє тут
кансєрваторія? Ха-ха-ха (зухвало сміється, закидаючи голову назад).
АВТОР (заклопотано): Ви до мене? (боком пробирається до дверей) Зачекайте. Я зараз владнаю одну невідкладну справу. (Розвертається до дверей, виставляє вперед сокиру та зникає за дверима).
НАТХНЕННЯ (надуває губки): Нє, ну я так нє іграю. Сказалі мнє - іди. Там, тіпа, дядінька на тебе чьекає - не дочьекаєтца.
НАТХНЕННЯ помічає глядачів, дивиться у залу довгим вабливим поглядом. З-за дверей чути грюкіт та крики жінок: «Ах ти ж гад!»
НАТХНЕННЯ йде, манірно хилитаючись, до дивану. До кімнати вбігає АВТОР. Він тримається за голову, на його сорочці відірвані гудзики, під сорочкою - роздерта тільняшка. На грудях тепер видно наколку – «Рильський – бог».
АВТОР (фальцетом): Вони втрьох на мене одного. (прокашлюється) На главу сім’ї, на мужа, батька і… (патетично) письменника, що найголовніше, руку підняли. (думає) Нє, йо-к-л-м-н, три руки. (набирає повні груди повітря) Ну, зараз, як я підніму шото.
НАТХНЕННЯ закурює цигарку, котру під час спічу АВТОРА витягло з декольте. НАТХНЕННЯ, випускаючи стрічками сизий дим, беззвучно регоче. Спостерігає за автором, котрий витрушує з подушки спочатку невеличку пір’їнку, а тоді витягає справжнє гусяче перо. АВТОР стає схожим на Пушкіна. Він кидається до вільної від слоїків стіни й нервово пише на ній. Там в основному нецензурні слова, словосполучення та цілі речення. НАТХНЕННЯ встає з дивану, підходить до зайнятого творчою роботою АВТОРА ззаду й гладить його. Водить рукою по чуприні, шиї, спині.
НАТХНЕННЯ (голосно шепоче): Пиши: «Я помню чудноє мНГовєньє».
АВТОР (повертається до НАТХНЕННЯ): Ви впевнені? А можна я напишу мГНовєньє?
НАТХНЕННЯ (скривило ротика): Можеш і мГНовєньє. Но ето нє оригінально. Скажут – плаг’ят. А ти, вабщє, па-рускі тварішь?
АВТОР (зітхнув, опустив голову та підняв плечі): Нє! Нам нада українською. (подивився на НАТХНЕННЯ) Нада, пойми. (благально складає руки)
НАТХНЕННЯ (відсахується, наче від хворого проказою): Фу, как ето вульгарно.
НАТХНЕННЯ раптово стрибає кудись вгору та зникає. Автор кліпає очима та чухає дупу.
АВТОР: Було пріятно… познайомицця.
ВОНА (нелюдським голосом, що розходиться луною по комірчині): Гей, барило! Йди цвяха забий, бо я сама заб’ю, але вже комусь в голову. Ніякої від тебе користі.
АВТОР дивиться на стелю. До кімнатки заїжджає ВОНА 2. Дівчинка роззирається довкола й кричить, що є духу.
ВОНА 2 (широко відкриває рота): Цей мудак стіни розмалював! (виїжджає, захопивши перо)
ВОНА 1 (зачовгує): Ой, розмалював, соколик! (придивляється уважніше) Паразіт, і шо понаписував. (швидко вичовгує, відпльовуючись).
ВОНА (голос-луна. Войовничо басом): То зараз замалює, довбодзьоб!!! А-ну, сю-да!
АВТОР плює на рукав сорочки й нервово витирає написане на стіні, раз по раз зиркаючи на двері.
АВТОР (ніжно): Зараз йду, кохана. (пошепки) Того довбаного цвяха заб’ю (думає) от би дійсно в голову комуто… (схаменувся) і тоді напишу, ой напишу (трусить кулаком) Актуальну трагедію напишу… На реальній основі…
АВТОР стає в першу танцювальну позицію й біжить до дверей балетним підскоком. Лине музика Вівальді. На кульмінаційному акорді АВТОР відкриває у танці двері й зникає за ними. За мить АВТОРА батогом до кімнати заганяє САМ ПРОЦЕС. Автор йде, наче першокласник, котрий розбив у кабінеті директора вікно. АВТОР сідає на хиткий диван. Покачується, боячись беркицьнутись. САМ ПРОЦЕС нагаєм показує АВТОРОВІ на табурет в кутку. АВТОР в один крок підтягає табурет до себе. Виходить такий імпровізований столик. САМ ПРОЦЕС кидає АВТОРОВІ на диван кипу паперу формату А4, набір кольорових самописок, ластик, десяток простих олівців. Приковує наручниками до ослону, натягає йому строгий ошийник з залізними шипами та дає в руки упаковку трамадолу.
САМ ПРОЦЕС (чухаючи волохаті ноги): Поганий хлопчисько!
САМ ПРОЦЕС зі всієї сили лупить батогом по стіні. Зі стіни обсипається штукатурка. АВТОР підстрибує, дивиться злякано на САМ ПРОЦЕС й починає судомно писати, слинячи олівця. у нього за хвилю стає чорним від грифеля рот.
САМ ПРОЦЕС (металевим голосом): Двадцять сторінок на добу! Така норма. (Б’є батогом по стіні) І щоб без витребеньок. (Ручкою батога піднімає за підборіддя голову автора, що схилилась над писаниною) За три дні щоб була готова соціальна драма, бо…
САМ ПРОЦЕС проводить нагаєм собі під горлом. АВТОР неприховано тремтить.
АВТОР: Я саме думав…
САМ ПРОЦЕС: Стули пельку! Письменник пише, а думає мислитель. Ти мислитель?
САМ ПРОЦЕС чекає на відповідь, прийнявши войовничу позу.
АВТОР (схиливши голову, дуже тихо): Нє.
САМ ПРОЦЕС показує автору середній палець та йде з комірчини задом-наперед. Автор дуже швидко пише. Чути, як по стіні гамселять нагаєм. АВТОР здригається.
АВТОР (в бік дверей): Так, то так… Я напишу, я вам такого напишу. На Пулітцерівську премію зараз накатаю, на Шевченківську нашкрябаю, Коронація у мене здригнеться так, що й Руська прємія злякається. Значить так (кусає губи) головний герой – літератор… (куйовдить волосся) Ні, надто явно… Він – шахтар… О, точно. І він захєрачує стару тещу, виганяє дочку з дому і… і… і… (розпачливо) що ж це він може зробити з дружиною?
АВТОР, кусаючи олівець, дивиться на двері, куди щойно вийшов САМ ПРОЦЕС. Посміхається, як Мєфістотіль.
АВТОР (переможно): Віддає її кодлу сексуальних маніяків та насолоджується… (заплющує очі від насолоди. схаменувся) Ні, не насолоджується, бо читач не зрозуміє… А ще гірше - зрозуміє. Скаже – автор збоченець.
АВТОР шкрябає себе по грудях де написано «Рильський - бог» та починає плакати від безсилля. Раптово припиняє схлипувати.
АВТОР (голосно. переможно): Плаче! Так, він плаче. (сміється та судомно пише) Він ридає, але нічого не вдієш, таке життя, він мусить. Так. (перечитує те, що написав) Ні… Потрібно змінити професію головному
героєві (закреслює пів написаного тексту) Бо, скажуть: «Шахтар – звичайно, не дивно, що люмпен так себе веде, а як іще?» О! (пише, посміхаючись) Він – керівник самодіяльності на шахті. О! (перечитує написане, схвально киває головою) Тепер, так. (ходить по комірчині з табуретом під пахвою) Вигнав він не дочку, бо скажуть: «А-а-а, в тебе, авторе, дочка, то може це ти й свою вигнати хочеш?» Нехай буде син… А щоб не сказали: « Ага, поміняв дочку на сина», напишемо – близнюки. (перечитує) Керівник шахтарської самодіяльності вигнав своїх любих близнюків з дому, відправив їх, так би мовити, у велике й буремне життя. (перечитує) Завалює на хєр тещу, такого собі божого одуванчика, сучку таку підколодну… (думає) Нє, скажуть зі своєї кочерги списав. Тіпа плагіат. (думає, ковтає декілька таблеток. регоче) Відправляє до божевільні тестя, а ще краще дядька… Усіх сначала хєрачить топориськом, тоді кодлу, а далі – в божевільню. От заплутав, ніхто й не здогадається, що я мав на увазі…
Посміхається й пише дуже швидко. Час від часу трусить рукою, що затерпла та ковтає пігулки. Поки він пише чуються голоси.
ВОНА: Ні до холодної води не береться, падло. Сил моїх немає – викину я його з вікна, а міліції скажу – муки творчості довели, слабінький, мовляв, був у плані нєрвів.
ВОНА 1: Навіть в ЖЕК не ходить, соколик. Може йому інвалідность оформить? Там тіки тро-о-ошки помогти треба буде. Чимсь його зачепить за голову і дєло здєлано.
ВОНА 2 (наче диктує): У мене дуже хароший папа. Він пісатєль і дєятіль. Він цілими днями сидить у себе в кабінєті і сочіняє всяку лабуду… Нє, не гадіцца… Яка там інша тєма твору?
АВТОР тим часом не спиняючись пише. Гарячково закреслює, переписує. У нього за спиною іноді ходить САМ ПРОЦЕС. АВТОР озирається, чи немає де САМОГО ПРОЦЕСУ. Але озирається завжди не туди, де стоїть в цей час САМ ПРОЦЕС. САМ ПРОЦЕС врешті-решт набирає в долоню квашеної капусти та зникає. Чути лише хрумкіт. Зверху по трубі, як по пілону спускається НАТХНЕННЯ, виконуючи спеціальний танець. Висячи на трубі, заглядає через АВТОРОВЕ плече в написане. Спускається нижче та висячи вниз головою, наче кажан, нашіптує АВТОРОВІ щось
еротичне. АВТОР задоволено зітхає й відкриває рота. Продовжує писати.
АВТОР (оргазмічно): О-о-о, так, так, я вже, о-о-о.
НАТХНЕННЯ запалює цигарку й встромляє АВТОРОВІ до рота. АВТОР робить декілька затяжок з рук НАТХНЕННЯ. Голова АВТОРА падає на кипу списаного паперу. Але АВТОР продовжує писати. Він глибоко спить. Чути, як хропе. Але рука продовжує писати. НАТХНЕННЯ, покурюючи та наспівуючи «Ля-ля-фа» повзе по пілону доверху.
До кімнати навшпиньках заходять ВОНА, ВОНА 1 та ВОНА 2, тримаючись за руки, як у хороводі. Дивляться на АВТОРА. ВОНА з огидою, ВОНА 1 зі страхом, ВОНА 2 з дитячою радістю. ВОНИ виструнчуються в ряд та синхронно манять правицями когось з темноти. ВОНА 2 стоїть недалеко від вимикача й за мовчазним наказом старших головою вимикає світло. У руках жінок запалюються свічки. Усе, що ВОНИ роблять схоже на релігійний ритуал. У тьмяному світлі свічок жінки стають схожими на відьом. Вони продовжують рухи руками. З бочки із капустою, позаду них вилізає ТВОРЧА КРИЗА. Вона оббирає з себе капусту, оглядається навсібіч. ВОНИ подають їй товсту дерев’яну не довгу указку та хліб-сіль на рушнику. ТВОРЧА КРИЗА відкладає хліб, витирається рушником та бере указку. ВОНА, ВОНА 1 та ВОНА 2 підводять ТВОРЧУ КРИЗУ до АВТОРА.
ТВОРЧА КРИЗА (указкою тицяє в АВТОРА): Ось цей? (кладе указку під пахву).
ВОНА, ВОНА 1, ВОНА 2 (хором, сомнамбулічно): Це нещастя.
ТВОРЧА КРИЗА відкриває нігтем правого мізинця наручники. Кидає їх до партфеля, який росте прямо на місці лівої долоні. Туди ж летить і ошийник. ТВОРЧА КРИЗА згрібає до портфеля усе, що до цього приніс САМ ПРОЦЕС.
ТВОРЧА КРИЗА (заклавши руки за спину монотонно диктує АВТОРОВІ): Пер-ше пра-вило письмен-ника (кричить) не писати в такому стані (одним відточеним рухом різко пробиває указкою голову АВТОРА).
АВТОР здригається. З його голови стирчить указка. АВТОР спить. Пише. ВОНА, ВОНА 1 та ВОНА 2 слідкують за
ТВОРЧОЮ КРИЗОЮ як юні глядачі за Петрушкою у ляльковому театрі. Синхронно повертають голови й перебігають з одного місця на інше, щоб краще було видно.
ТВОРЧА КРИЗА (монотонно): Друге правило письменника - (кричить) правила! (скоромовкою) Не забувати правила правопису. І ніяких матюків у літературних текстах.
Автор тихенько зойкає, але спить і пише далі. КРИЗА дістає з кишені лійку, вставляє у вухо авторові, сідає поруч й говорить ніби у рупор.
ТВОРЧА КРИЗА з кожним проголошеним словом все більше біснується, падає на підлогу – у ТВОРЧОЇ КРИЗИ напад падучої. АВТОР не реагує. Спить і пише. ВОНА, ВОНА 1 та ВОНА 2 заспокоюють ТВОРЧУ КРИЗУ, витираючи руками їй піну з рота. ТВОРЧА КРИЗА намагається вкусити ВОНА. ВОНА 2 з розгону витягає указку з голови АВТОРА й закладає ТВОРЧІЙ КРИЗІ до рота. ТВОРЧА КРИЗА стихає. Її піднімають по-під пахви. Пригладжують розтріпану зачіску ТВОРЧОЇ КРИЗИ, обтрушують кацавейку і підводять її до АВТОРА.
ТВОРЧА КРИЗА (зморено): І останнє правило…
ТВОРЧА КРИЗА набирає повітря у легені. ВОНА, ВОНА 1 та ВОНА 2 також набирають повітря в легені. Але на відміну від ТВОРЧОЇ КРИЗИ невдовзі гучно випускають повітря і з благоговінням дивляться на ТВОРЧУ КРИЗУ. ТВОЧА КРИЗА з кожним новим заковтуванням повітря стає все більш схожою на повітряну кулю. Її розпирає так, що вона робиться прозора, як мильна бульбашка. Бульбашка гучно лускає, виголошуючи останнє правило.
ТВОРЧА КРИЗА (голос міняється з тонкого жіночого на першій літері речення до грубого чоловічого на останній): Не пиши, мудозвон!!!
У цей час само по собі вмикається світло в коморі.
АВТОР (з криком зривається з місця): Ой, не буду-не буду, ніколи не буду писати. Нікагда, Богом клянусь, дружиною законною, дочкою рідною і просто тьощою…
Махає руками, ніби у нього біла гарячка.
ВОНА (задоволено): Закодіровала таки, не збрехала(виймає з кишені цвяха сотку та чималий молоток).
ВОНА 1 (хреститься): Ну, слава богу! Попустило, кажися…
ВОНА 2(скаче на одній ніжці): Татко буде копати ями, бити цвяхи й заробить грошиків мені на памаду.
АВТОР остаточно прокинувся, розглядається довкола, бачить на стільці рукопис. Бере до рук аркуші. Читає вголос зовсім без пафосу.
АВТОР (тихо): Золоті пасма її волосся легенько погладжував південний вітерець. (дивиться здивовано на ВОНА) Цей, єдиний її друг, обожнював бавитись зі стрункою, тендітною жінкою-дівчинкою. (здивовано дивиться на ВОНА 2) Шкіра у дівчини смаглява й обвітрена, але чарівно-природня… (Оглядається. Метеляє головою, наче хоче скинути оману. Звертається по черзі до ВОНА, тоді до ВОНА 1, а далі й до ВОНА 2) Це хто написав? Хто написав? Хто?
ВОНА, ВОНА 1 та ВОНА 2 мовчать.
АВТОР (радісно): Це я написав? Мамо.(втрачає свідомість і одразу оклигує) Оце так…(хворобливо перебираючи аркуші, читає з останнього аркуша) Руки їхні сплелись, наче віття плюща. Яка алєгорія.(встає) Ніхто, ніхто не зміг би роз’єднати їх. Ніколи… (АВТОР плаче) Є! Ось воно, це ж прекрасно. Всьо, тепер я – член спілки.
АВТОР цілує по черзі спантеличених ВОНА, ВОНА 1 та ВОНА 2. Над АВТОРОМ у повітрі поступово матеріалізуються та нависають галограми трьох сестер: еротичного НАТХНЕННЯ, жорстокого САМОГО ПРОЦЕСУ та цнотливої ТВОРЧОЇ КРИЗИ. У найстаршої сестри – ТВОРЧОЇ КРИЗИ в руках рушниця Станіславського.
АВТОР (не бачить галограм. читає): Наяда з тонким станом граціозно сковзнула до нього під ковдру…
НАТХНЕННЯ (втягуючи щоки, задоволено): Под мою діктовку. Ніплохо, даже самой нравіцца.
САМ ПРОЦЕС (гнівно): Я ж казав…
НАТХНЕННЯ й ТВОРЧА КРИЗА (з обох боків штовхають САМ ПРОЦЕС ліктями): Ц-ц-ц! Казала! Потрібно казати «Казала». Ти ж друга сестра!
САМ ПРОЦЕС (незадоволено. опанувавши себе): Я казала цьому графоману, писати соціальну драму…
ТВОРЧА КРИЗА (дивлячись у бочку з капустою, що стоїть саме під нею): У спілку захотів. Мета не виправдовує затрачених зусиль. З ним треба кінчати. Провальний проект.
НАТХНЕННЯ (зробила брівки доміком): Он такой харошенький. І наколочка у ніго сімпатічная (затуляє вушка пальчиками та закриває міцно очі).
ТВОРЧА КРИЗА довго прицілюється, поправляючи портфелем окуляри, а тоді стріляє. З рушниці Станіславського вилітає хмара диму, за якою зникають галограми. Чути лише їхні голоси.
НАТХНЕННЯ(відкашлюючись): А нєльзя било взять пісталєтік?
ТВОРЧА КРИЗА: Станіславський ні про який пісталєтік не писав.
Відразу після пострілу АВТОР починає рвати аркуші. Спочатку автоматично, а згодом як божевільний, задіюючи навіть зуби. Розкидає шматки по хаті. ВОНА, ВОНА 1 та ВОНА 2 кидаються до АВТОРА та скручують йому руки. Відбирають папери, подекуди відпускаючи АВТОРОВІ копняки.
ВОНА 2 (обурено): Мені на українську твір треба написати, а він рве, казьол.
ВОНА (гнівно): Зароби, купи, а тоді й рвати будеш. Цвяха забити не може, а смітить тута.
ВОНА 1 (ніжно): Віддай, соколику, по доброму, щоб тебе дай Бог чорти з’їли. Ай-ай-ай (дивиться на списані
папери, що їх відібрала в АВТОРА) скільки бамаги зазря перевело, мурло.
ВОНА вкладає у руки АВТОРА молоток та цвях. ВОНИ виходять, стиха матюкаючись. АВТОР залишається один. Роззирається довкола. Двері зі скрипом прочиняються, в щілину пролазить рука, яка вимикає світло.
АВТОР (задумливо): Що це я мав зробити ще зранку? (чухає потилицю) Дерево поса… (метеляє головою) Ні, не те. Сина наро… (спльовує) Вже є щось таке. Будинок? (бачить в руці молоток та цвяха) А-а-а! Цвяха забити. (плентає до дверей, бубнячи собі під ніс) Бі-лі вушка сірий хвіст. (оглядається) Ой, мені потрібен папір. Терміново. (голосно) Жінко, де моє полотно? (виходить за двері)
ВОНА, ВОНА 1, ВОНА 2, САМ ПРОЦЕС, НАТХНЕННЯ, ТВОРЧА КРИЗА (з-за дверей хором, аж луна йде): У ду-пі!
Завіса.
Останній акорд.
Під час завіси чути або хоровий жіночий вереск або монотонне стукання молотка (режисер може вибрати потрібне з огляду на те хто в його розумінні тут переміг).
