Джон Маверік
Я ВМІЮ ЛІТАТИ… А ВИ?
/оповідання/
(переклад з німецької)
Як багато навколо світла і кольору: карміну, блакиті, зеленавості, золота. Місто сяє, іскриться, ніби хтось, нехотячи, вдягнув його у веселку. Я міг би відштовхнутися ногами від асфальту й злетіти туди, де в чистій синяві неба бавляться срібні рибки хмаринок. А внизу палахкотять всіма відтінками червоного дахи з черепиці, тоді здається ніби летиш над полем засіяним маками.
Люблю йти у натовпі. Мені подобається бути беззахисним і прозорим для ваших поглядів. І, - хоч ви не можете побачити усмішку на моєму лиці – я знаю, що ви на мене дивитесь. Я відчуваю тут свою присутність, як відчувають сплячий дотик сонячного променя закриті повіки.
Звичайно, мені нічого не вартує втиснутися і стати видимим, але тоді сонце погасне для мене і світ пірне у темінь. Два стани, які не можна сумістити: або-або, третього не дано, тому, що в житті я звичайний п’ятнадцятилітній хлопчак, сліпий від народження. Я ніколи не бачив свого відображення у дзеркалі, проте говорять, що у мене чорне волосся, бліде обличчя і ніс з благородною горбинкою. А очі… Хіба не все одно, якого вони кольору, якщо вони завжди заховані за чорними шкельцями? У сліпих дуже сумний погляд.
Я народився у пітьмі, густій і важкій, як сіра глина. Вона душила мене, обвивала нудотним запахом прілого листя і гнилизною яблук під дощем. І дійсно, я відчув, що борсаюся у липкому гною, як кріт, живу в його безкінечному тунелі. Знову й знову. Вже весь простір навколо мене був розкреслений сіткою кротових ходів, якими я пересувався: спочатку в радіусі власного помешкання. Потім, з мамою за руку, став обережно виходити з дому, щоб почути як шепоче вітер і, як скочуються дзвінкі краплинки дощу з даху під’їзду.
Я жив у згущеній постійній мряці – дивне, позбавлене людського лику сотворіння. Ніби щось середнє між дощовим хробаком і землерийкою. Таким я відчував себе всередині свого єства, проте, ті, що були присутні біля мене, бачили в мені звичайного хлопчика - інваліда, обділеного долею, який завжди викликав жаль.
Але я не був нещасним. Я був повитий любов’ю, вона обмивала моє вмерзле в чорний лід сліпоти тіло, ніби тепле море піщаний берег. Я дихав нею, як повітрям, і пив її, як воду, приглушуючи терпкий, набитий оскомою присмак болотного багна. Вона протистояла моїй темноті, не руйнувала, а, навпаки, запліднювала її, ніби тепла волога дрімаюче в землі насіннячко, що має прорости. Його невимовна жага до світла охопила все моє єство. Така яскрава і гостра, що завдала мені болю. Я розпитував дорослих про причину моєї сліпоти, й вони, на диво мені, говорили дуже дивні речі. Про інфекції, хвороби, про долю й про божий промисел. Про карму і мою невідому провину в ній перед кимсь незнайомим. А батько мій сказав, ти народився сліпим тому, що у минулому житті відмовився дивитись правді в очі. Він був правим, бо я тоді подумав, що ніколи не буду більше жити із закритими очима. Щоб не сталося… Правда, я тебе не боюся!
Я тоді ще не знав на що подібний світ. Він здавався мені подібним на гарячий вітер, який пронизує наскрізь, видуваючи чорноту з усіх шпаринок, поки не стане для тебе прозорим і легким, наче лід, танцюючий в келиху з вином.
Мені ледь сповнилося сім років, коли вперше відбулося це чудо. Я лежав у ліжку, зарившись в теплі перинки, як у кучугуру снігу – в кімнаті таки було холодно – й поволі прокидався. Лежав із закритими очима й уявляв, як мене охоплює жорстокий вітер. Стрімкий і сильний, стискає мене в нелюдські обійми, плющить, просіює крізь решето дрібних, обпікаючих голок. У якийсь момент я зрозумів. Що це вже не чари уяви. Відчув себе порожнім дзбаном і у цей дзбан враз впав яскравий білий потік світла. Із темноти виринув прекрасний, безболісний світ, повний таких дивних і шалених барв, кольорів, що я ледь не позбавився свідомості. Я бачив не очима, які, звичайно, були закриті – та хіба є сенс від сліпих очей? - але кожною клітинкою шкіри, кожною волосинкою на голові, кожним м’язом, руками, серцем. Мені більше не було холодно і я виліз з-під перинок, вискочив з ліжка… ні-ні. Не вискочив, а злетів! Злетів і кинувся на кухню, а мої ноги ледь трималися підлоги - крикнув: “Я бачу!”.
Там снідали мої батьки, але вони, навіть, не повернули голови в мою сторону. Я намагався заговорити з ними, торкався їх пліч, обличчя, волосся… та дарма. Я тут, я поруч, мої кохані, мої найдорожчі люди! Ви бачите мене?! Ви чуєте мене?! Вони не могли не побачити, не почути, не відчути моїх доторків. Тільки фарфорове горнятко в руках моєї мами перестало дрібно тремтіти, розплюскуючи бурштиновий напій і крихітні зморшки в кутиках її уст злегка розгладились. О, Господи! Я відчув це!...
Був теплий літній ранок, прохолодний з п’янким запахом молодої зелені кипарисів. Я підійшов до вікна, розкритого навстіж і, легко скочивши на підвіконня, подивився вниз. Ніхто не попереджував мене, що скакати з сьомого поверху небезпечно, тому я просто зробив крок в атласну, прошиту золотими павутинками синяву сонця. Проте, не впав, а спочатку пірнув у неї з головою, враз зірвався скляний фонтан , потім, я поплив.
Плавати я не вмію, але це був такий стан, коли знаєш і вмієш все, коли йдеш по траві й усвідомлюєш, що вона росте під твоїми ногами. А коли знаходишся за тисячу кілометрів від моря, чуєш його голос і розумієш, що воно відгукується на твої найчарівніші мрії. Коли можеш дотягнутися до зірок. Набрати їх цілу жменю, зігріти й подарувати їм трішки людської любові, щоб вони яскраво світили.
Ви думаєте, що зорі – це великі розпечені сонечка, світлі комети далеких світів? Я читав щось подібне у ваших книжках. А ось і не правда! Із зірками я познайомився наступної ночі, після того як знову зробив себе легким і прозорим. Навіть вигадав їм веселі імена – не всім, звичайно, адже їх дуже багато. Так багато як перлин в океані або бджіл на весняному лузі. І всі вони дуже різні. Жовті зірки пухнасті й теплі, наче курчата, а є голубі, як желе, – холодні, наче медузи. Червоні – яскраві й стрімкі, є ще зелені – дуже лагідні. Вони так грайливо метушаться у долонях, що здається ніби взяв у руки цуценя, чи котика
