Ти кудись пропала. Зникла. Просто не прийшла на зустріч.
А я чекала. Я скучила. Страшенно. До виття і запоїв.
Рахувала. Спершу – кроки до тебе. Потім миті. Хвилини. Квадранси. Години.
Врешті, дні.
Ти не з’являлась. Мовчала. Не подавала навіть ознак існування.
А кожна митьхвилинагодина без тебе – це мікроскопічна, навіть мікронна голочка з ядом депресії спершу в пальці. Потім шпильки просочуються у кров. Пливуть до серця. Стукіт робиться повільнішим. Тоді армія крапель наступає на легені. Воюю з ними цигарковим димом, але їх більше. Врешті вони тісно обліплюють кожну альвеолу. І дихати стає важче. Кожен видих виривається судомним кашлем. Кожен новий ковток повітря як останній.
А тебе все нема.
Одного ранку ти майнула в натовпі. Блондиниста зачіска, біле пальто з сіруватим хутром. Стрімка хода. Поривисті рухи.
Серце, легені, кулаки стислись на мить. А потім все зарухалось в шаленому темпі. Я бігла за тобою, розмахувала руками, розштовхувала перехожих. Вони дивились на мене, як на навіжену.
Мені було пофіг. На ту мить я справді збожеволіла. Хоча… чому на ту і тільки на мить? Та секунда була кнопкою на детонаторі, який нітрогліцерином підірвав мою свідомість. Всі голки, які протягом місяця впинались мені в пальці, склались в одну велику і легким дотиком пробили роздуту кульку мого его. Залишилась лише маленька шматочка, об яку ти граціозно витерла ноги.
Ти не те, що не озирнулась – жодна молекула твоєї егоїстичної особи не звернула на мене увагу.
Це було навіть не жорстоко. Це було вбивчо.
Не пам’ятаю, як повернулась додому. Бачила перед собою лише бруківку, якою ти, можливо, сьогодні йшла. Хотілось впасти і обійняти те холодне каміння – все ж тепліше за тебе…
Жити. Потрібно. Далі.
Та чи варто?
Щодня виходити з квартири, іти в універ, здавати сесію, щось писати, читати, говорити…і все без тебе.
Не відчувати твого аромату.
Не бачити твоєї розтріпаної блонди.
Не відчувати під пальцями твоєї прохолодної білосніжної шкіри, дотики до якої обпалюють.
Були до тебе, будуть і після…
Але такої…
Зранку ступаю за поріг під’їзду – і сліпну.
Міріади дрібних, частих, холодних цілунків вкривають обличчя.
Міцні обійми. Такі несподівані і такі жадані.
Зариваюсь носом у сіро-голубе хутро твого пальта і глибоко-глибоко вдихаю такий любий серцю запах.
І враз всі голки злітають з легень. Всі краплі депресивної отрути викочуються з очей і осідають на щоках росою щастя.
Одною рукою гладжу тебе по спині, а іншою куйовджу коротке біле волосся. Щільніше притискаюсь і ледь чутно шепочу якісь сентиментальні дурниці про те, що скучила, що чекала, що вже не сподівалась побачити.
Ти як завжди загадково усміхаєшся. Мовчиш.
Ти завжди мовчиш. Але тиша промовистіша за всі слова.
Те, що прийшла, обійняла і цілуєш говорить за себе само.
Правда, ти мене більше не покинеш?
Ти знову усміхаєшся і ствердно киваєш.
Брешеш. Знаю, що брешеш. Але і на це пофіг.
Егоїстична сучко, тобі зовсім начхати на мене? Кидаєш і плюєш – в обличчя і душу, а потім повертаєшся, пестиш, обіймаєш, зводиш з розуму, щоб, врешті, закінчити ввесь цей навіжено-ніжний шал черговим цинічним реверансом і знову зникнути…
Так не можна – але так є.
Блондиниста лярво, скількох дівчаток ти ще позбавила сну і мізків? Скільком закрутила голову сірими очима та скрутила шию білосніжними холодними руками? Філіп Моріс має тобі пам’ятник поставити – у сірих завитках цигаркового диму бачу відблиск твоїх очей. І курю, курю, курю…
Ненавиджу тебе.
Але і без тебе не можу.
Яка ж ти, все таки, наволоч, Зима… Блондинста скотина, без якої просто не можу жити. Сіроока брехлива зараза, яка постійно виносить мені мізки, і яку тупо обожнюю.
За що?
А фіг його знає.
Однак себе без тебе не уявляю.
І краще замерзну у твоїх обіймах з шепотом «Зупинись, мите…», аніж терпітиму оті дощі, калабані, спеку, сонце…
І нехай тоді кожна крапля крові, коли застигне, стане сніжинкою. Червонястим холодним цілунком вже твоїх вуст.
Червоне на білому – правда, гарно?
І кричатимуть екологи, що світ докотився до червоного снігу і скоро буде Апокаліпсис.
А ти далі іронічно посміхатимешся і вештатимешся вулицям, моя кохана білява згубо.
