Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2533
Творів: 45673
Рецензій: 89371

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Камізелька для Попелюшки

© Галина Михайловська, 08-02-2012
Пастор мав завітати завтра, а напередодні зробили генеральне прибирання. Звісно, не господарі, старі й недужі, а дівчата з місцевого відділку німецького благодійного фонду. Приїхали посиленим складом. Тиск цього разу не вимірювали, замовлення з супермаркету не привозили. А хліба залишилося обмаль, і кефіру багато наперед не замовиш – квасніє, і вже не на користь шлунку.
Відразу заходилися з пилососом, з ганчірками. Навіть шофер піднявся до помешкання, допоміг віконні рами розкручувати.
Любов Петрівна рада-радісінька. Чистота для неї – над усе. Серце крається дивитися на запилюжені шибки, на пригорілу плиту. А що вдієш? Ледве дибає після інсульту, чоловік сліпий. Поїсти – то півбіди. З  хлібом сусідка виручить, борщу на тиждень невістка наварить. Вона й випрати допоможе коли не коли. Але блиск по всіх кутках наводити не встигає.
Держава не вважає за свій обов’язок дбати про Любов Петрівну з її дідом. Не самотні – мають сина. А що мешкає він з родиною в іншому кінці міста, ще й крутиться на двох роботах з ранку до вечора, державу не обходить.  «Нєположено» – тільки й чули від чиновників усіх мастей та рангів.
Але правду кажуть, не буває злого, щоб на добре не вийшло… Давня, перегорнута сторінка життя, що Любов Петрівна звикла вважати її найчорнішою, на старість обернулася несподіваним добром.

Остарбайтер. Багато років вона намагалася й не згадувати цього слова, не те щоб прохопитися комусь. Не відразу повірила, що тепер таких як вона, що дитячими руками кували перемогу, не свою - ворожу,  нарешті визнали не зрадниками, а жертвами.  Не вірила до кінця навіть тоді, коли тримала в руках барвисті іноземні гроші.  
З грошима розібралася швидко – ану дві онучки. На виданні тоді були, а дівування припало на важкі роки. Згадувала себе дівкою, уже після визволення, а все голодною й холодною. Усе б віддала, щоб їм такого не знати. А тут ці грошики так вчасно…
А коли виявилося, що за німецькі кошти до неї ще й будуть приходити помічниці,  не вірила своєму щастю. Дівчата приїздили ввічливі, уважні. Мабуть, одержували добру платню, не хотіли втратити роботу.
Помалу, звісно, з’їхало на гірше, як завжди буває.  Відвідування скоротили до одного на тиждень, кажуть, багато ким мають опікуватися, не вистачає рук.
Дивно Любові Петрівні – невже більшає таких, як вона? Багатьох з тих, з ким познайомилася в Спілці малолітніх в’язнів, вже й на світі немає. А новим наче немає звідки взятися… Але вона не ставила запитань. Життя навчило, що мовчання – золото.
Дівчата закінчили прибирання, і поїхали. А ввечері до квартири, що сяяла чистотою і, здавалося, повернула собі частку свого колишнього комфорту, завітав сам голова Спілки. Привіз цукерки. З горіхами, зітхнула подумки Любов Петрівна, не про їхні з дідом зуби… Пригостить сусідку, хоч чимось віддячиться за ласку. А ще притяг пук червоних гвоздик.
Це інший голова, не той, що колись обирали на зборах. Той вже не працює, недужає. Звісно, має стільки ж років, як вони усі… Тепер серед своїх не знайдуть головувати. Новий працює за зарплатню. Діловий, грамотний.  А що не подобається Любові Петрівні – кого це обходить. Та вона про це й мовчить. Не питає, чому саме з його появою поменшало відвідувань, чому ліки припинили видавати безкоштовно за рецептами, а  тільки з куцого списочку, де хіба валідол та но-шпа. Треба й за це дякувати – старим усі ліки потрібні.
Роздякуючись, прийняла цукерки та квіти. Здогадувалась, що це замість медяника. Значить, десь приготовано й батіг.
– Отже, Любове Петрівно, – не став заходити здалеку голова, – ви вже знаєте, що до нас їде…
… – ревізор, – ледь не підхопила Любов Петрівна, але втрималася. Слухала мовчки далі.
… – пастор Клаус Штарк з Німеччини, щоб ознайомитися на місцях з потребами колишніх примусових робітників, що отримують допомогу від Благодійного фонду. Ми надали йому список, і він обрав кількох для відвідування. І ви – серед них.
Голова подивився на Любов Петрівну. З осудом – принаймні, так їй здалося.
– А чому саме мене? – запитала. Відчувала, що саме такого питання від неї чекають.
– А це ви мені скажіть, – голова продовжував несхвально й пильно вдивлятися в обличчя Любові Петрівни. Але розгубленість її була такою щирою, що він перемінив тон з підозрілого на дружній.
– Може, сподівається з вами німецькою поспілкуватися? В анкеті ж є, що ви вчителькою працювали...
– Та що ви, яке там спілкування! – аж руками замахала Любов Петрівна. – Яка в школі розмовна німецька!   “Wer fehlt heute?.. Antwortet auf diese Frage… Ganz richtig!” Та й коли це було. Я й що знала, перезабула.
– Це не біда, – не засмутився голова. – Я особисто буду супроводжувати пастора. Разом з перекладачкою. Головне, щоб розмова склалася щира. От ви, наприклад, певно розповісте пастору, яких зусиль докладає керівництво спілки... У вас, дивлюся,  прибрано, продукти, ліки, все є! І так в кожного нашого підопічного!
Любов Петрівна навіть не мусила притинати язика. Зрозуміла, що й до чого. Адже після інсульту в неї було погано з ногами, а з тямкою, дякувати Богові, усе в порядку.
А голова гнув своєї: – Не думаю, що доречно було б набридати пастору з проханнями, побажаннями. Усьому є міра, врешті-решт. Фонд – не дійна корова, як деякі помилково вважають. Хто цього не зрозуміє, зробить шкоду всім нам. А собі – в першу чергу.
Отак поговорили, і поїхав собі. А Любов Петрівну довго не брав сон. Таких, як цей голова, вона бачила-перебачила. Наша людина. А от німця знову побачить вперше за шістдесят з лишкою років...

... Її рідний Джанкой, степовий, спекотний,  звідки угнали в неволю, був в ті часи крихітним містечком, українським, татарським. Батько та старший брат у війську, вона з малою сестричкою та мамою  - в своїй мазаній хатинці. З приходом німців наче нічого й не змінилося, лише роботи побільшало вдвічі – і в городі, і вдома. Мала лише тринадцять років, та була високою, міцною, працювала нарівно з матір’ю. Мабуть тому, коли того чорного дня потрапила під облаву, не відпустили додому, а забрали разом з дорослішими хлопцями та дівчатами.  От коли вже надивилася на німців – не здалеку, на ті химерні постаті жаб’ячого кольору, якими бачилися вони крізь мереживо тину їм з подружкою, сусідською Ельмаз, а обличчям до обличчя, на людей, що відтепер стали розпоряджатися її життям.

... А пастор виявився не таким, як малювала їй уява. Молодшим, м’якішим. Світле волосся легким кумедним пухом стояло над високим, із залисинами, чолом, але блакитні очі дивилися крізь скельця окулярів гостро, допитливо. Поруч з череватим головою здавався аж надто худорлявим. А розсілися по кріслах,  і Любов Петрівна далі їх не порівнювала. Її увага зосередилася на обличчі пастора, підсвіченому знизу глухим білосніжним комірцем. Дивилася, наче хотіла читати по губах.  Та вже за хвилину зрозуміла – вона нічого не забула.
Мабуть, довелося попотіти перекладачці, щоб встигати бубоніти голові на вухо розмову цих двох. Чи не вперше Люба розповідала, як було. Бараки, праця по дванадцять годин, бруква, шпинат та сірий глевкий хліб – про це вона казала й раніше. Це було правдою, яку хотіли від неї почути, яку могли сприйняти. А те, що вона згадувала тепер, могли зрозуміти тільки вона й цей пастор – він годився їй в онуки, але в цю мить був наче одноліток. Бо мова його, а ще більше вимова, щось невловимо знайоме в малюнку вилиць, у зльоті брів, у порухах довгих пальців, перенесли її крізь літа й кордони. Туди, де вона – попри все – була молодою.
І вулиці містечка, якими дозволялося пройтися в неділю, здавалися казково гарними, а чи просто казковими – з бруківкою,  ошатними будинками, рясними візерунками квітів. Ах, навіщо ця війна?! Не сірою мишкою з літерами «Ост» на грудях мала б вона пробиратися цими вулицями, ні, плисти в кареті, туди, за ріг, і ще далі, за місто. А там, під горою, певно, вже розпочався бал в королівському палаці, і королевич стоїть на східцях і виглядає – де ж його красуня з красунь, його кохана, його доля?
У п’ятнадцять років мріється про королевича навіть на нарах. І це також правда.  
А на ті питання, що хвилювали голову, Любов Петрівна відповідала, як треба. Мовляв, усе в них є, усім прємного задоволені, дякувати Фондові і батюшці-голові. Повторила кілька разів, повільно, роздільно. Щоб перекладачка зрозуміла і переказала шефові.
Розмовляючи з пастором, Люба забула про хвороби. Нічого не боліло, ясними були пам'ять і розум. Та знала, що гість піде, і забере її юність з собою. А вона залишиться зі старістю та турботами. От і повторювала, вже хвилюючись, чи не забагато собі дозволила, кодові фрази: – Danke shön. Alles ausgezeichnet…
– Безкоштовно, все, що потрібно, – підтакував голова, не помічаючи, що передає куті меду.
Зате, певно, помітив гострозорий пастор.
– Хочу пояснити, чому я завітав до вас в першу чергу, – не зводив погляду з її порожевілого обличчя,  звертаючи на голову уваги не більше ніж на надокучливого комара.  – Маю парафію саме там, де ви працювали під час війни. Діти й онуки тих, хто утримував вас під вартою – мої парафіяни. Якщо назвете мені якісь імена, я звернуся до них, і, певний, вони захочуть надати вам адресну допомогу. Тобто, безпосередньо вам. Знаєте, спокутування гріхів – не тільки своїх, а й батьківських…
… Що він каже?! Невже це можливо – адже минуло стільки років! Життя минуло… Марно намагалась зібрати думки докупи – ті вирували, кидалися сюди й туди. Стикнулася поглядом з головою, а у того в очах цифри, стовпчиками, як ото на арифмометрі, що його доводилося колись вертіти за ручку Любові Петрівні.
Прощаючись, пастор дав їй візитку. Голова було сіпнувся протягти руку, та Любов Петрівна рішуче сховала твердий глянсовий прямокутничок в кишеню кофтини. Дзуськи, буде з тебе, хапуго, це моє!

Глупа ніч. Заснув стомлений візитом дід, вже не оживає щочверть години із зойками і рипінням ліфт за стіною, навіть машин за вікном поменшало. Лише коли не коли прогудять, мов хрущі, поснулою набережною. А Любов Петрівна втупилася безсонними очима у відблиски фар на темній стелі. Згадує, як воно було.

... А що, власне, було? Адже нічого не сталося з того, чого так бажалося в той давній день. Потяг, яким вони з Рудольфом поверталися з сусіднього міста, не розбомбили. Війна не скінчилася. Кінця світу – і того не відбулося.

(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© коник єгор, 11-02-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Z, 10-02-2012

Коли читачі

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Nina, 10-02-2012

Камізелька

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 09-02-2012

чудовий твір...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 09-02-2012

Личило б

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 09-02-2012

Ух, добре ж написано, Галю!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 09-02-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Залєвський Петро, 09-02-2012

Любов Петрівна їх не порівнювала,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Tamara Shevchenko, 08-02-2012

Паразити суспільства

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 08-02-2012

Пастор, який повернув юність

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Петро Домаха, 08-02-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.4664537906647 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …
«Сліпі убивці» вигаданих і справжніх світів
«Сліпий убивця» Марґарет Етвуд — приклад «шизофренічного» наративу, у якому один герой розпадається …