Йому снилася вогняно-руда, ще зовсім юна повія. Прямо перед очима: вигнутий, ніби переломлений стан, випнуте лоно, звабливо розкинуті стрункі ноги, котрі ось-ось злетять на твої рамена. Ліве персо сміливо випірнуло з-під золотого потоку волосся своєю чарівною маківкою. Той ручай розтікається ліжком, золотить біле простиральце, приємно контрастує в узголів’ї з холодним блиском цейлонського ебена, закрученого по-венеційському на спинці ложа.
Розпашілі вуста жінки щось весело промовляють, а руки безупинно й лагідно ковзають його оголеним тілом, здиблюють, ваблять до себе, спонукають скорше зануритися…
«Дзінь-дзелень» тричі пролунало біля ліжка. Прапорщик Рундук скрипнув зубами, злісно зірвав слухавку.
― Товаришу прапорщик! Вас негайно викликає комбат до штабу, ― насмішкувато повідомив черговий на комутаторі.
― У-у! Пся крев! Сьогодні ж неділя…
Знову завалився головою на подушку, зажмурився, одначе солодкий сон не вертав. Він зник, як зникає пара над баняком, котрий поставили в кучугуру снігу. Похапцем одягався, проклинав службу, комбата, чоботи, себе й остогидлу шинель. Шинель…
Місяць тому отримав її новеньку зі складу. Пришивав погони й добряче укоротив на дембельський лад аж до колін. На плацу комбат Гаджі Ахмедов вивів прапорщика перед усім особовим складом і наказав Рундукові негайно пришити відрізаний шмат назад.
― Я зроблю із вас «Кравця наметів», ― єхидно зауважив майор, поціновувач Омара Хаяма. ― 15 хвилин на пришивання. Бігом-марш!
«Яке позорище бовтається.» ― наверталися думки щоразу, коли нахилявся й бачив стьобаки на шинелі.
Учора з начпродом добряче набризкалися сумішшю гідролізного спирту й пепсі-коли. А сьогодні прапорщикові здавалося, що бульбашки того пійла лопаються в голові при кожному нахилянні, що ось-ось зболений череп не витримає та гейзерно вибухне бурою піною.
Якби до діда Томаша, відомого львівського батяра, донеслася вість, яку гидотну «воду життя» хлебче внучок, то він би перевернувся у затишному склепику на Личакові. Куди вже онуку до фірмового ґрасування вулицями , до львівської ґвари, до вишуканих фантастичних утіх тої молодечої зграї…
У штабі комбат уважно поглянув на запухлого Рундука, поворушив горою дельтоподібних м’язів, які розпирали кітель. Вони здіймалися прямо в карк, ніби хотіли зірвати погони.
― Який із вас прапорщик? ― запитав Гаджі Ахмедов.
― Мій прадід Дністрян був прапорщиком за цісаря, товаришу майор, ― намагався якось вивершитися своїм пращуром.
― До першої світової не бувати б вам навіть капралом. Що, бовтає? Похмілля… «Хутчіш вина несіть, бо я загину… А смерті не минеш! Хіба не все одно, чи з’їсть тебе хробак, чи лютий звір у полі”, ― цитував Хаяма майор-естет із Дагестану
Він наказав їхати в тайгу та змінити там вахтову сторожу бункерів з ракетною шахтою.
― А то скоро вояки перестріляють один одного й усе, що там рухається, ― сказав Ахмедов наостанку, дивлячись на лапатий сніг за вікном.
Невеселі думки дедалі частіше приходили до Гаджі. "Що я тут роблю? Кого охороняю? Вдома, в гірському аулі немічний батько. І ніщо туди не їздить зимою через закриті перевали... Тягати на собі тонни каменів. Розчищати й рівняти клапоть землі на південому схилі. А потім кинути зернятка в землю і зібрати урожай. Таке заняття куди приємніше, ніж тягати холодне залізо в спотзалі."
Нове відділення озброєних вартових на чолі із сержантом Рябошапкою залазило на кузов автівки. Проводжала сторожу місцева добросерда сучка Вакса. Назву отримала за смоляний колір шерсті, який постійно підфарбовувався вугільним пилом і димом кочегарки. Сучка там спала, їла, грілася й методично приводила на світ чорних цуценят.
Вояків завжди дивувало, як Вакса лазить крутими сходинками на горище кочегарки. Власне, то були не сходинки, а приварені два стержні арматурної сталі під солдатський чобіт. Стрибати по них, особливо униз, і не поламати лап ― справжнє циркове мистецтво.
Одного сонячного дня Вакса урочисто виносила на подвір'я чергове потомство. Робила п'ять, а то й вісім ходок на горище. Потім укладалася біля купи, що ворушилася і розповзалася. Сама мружилася на сонці від задоволення, дозволяла солдатам бавитися досхочу з глевтяками, вичухувати їхні бочкоподібні рожеві пуза...
Останнім гепнувся до кабіни прапорщик. Негайно розсупонив портупею, комір шинелі та ніжно поправив пляшку спирту в нагрудній кишені. Рушили. Попереду ― 250 кілометрів горбкуватої дороги, котра здавалася засніженою просікою в тайзі.
Тупорилий ГАЗ-66 завивав, сміливо пробивав бампером коридори в кучугурах. Він чухмарив гаряче маслянисте черево, смугував мостами продавлений шлях у снігу. На останніх кілометрах Рундук уже ледь стримував себе, щоби не вистрибнути з кабіни. Його немилосердно розтрясло, а ще доконував жар і сморід від руховика. Нутрощі бунтувалися, спазматично скорочувалися, хотіли позбутися наслідків учорашньої термоядерної суміші.
Нарешті прибули на місце. Тиша. Приховані поміж дерев бункери-копаніри, радіостанція й кілька довгих складів. В одному з них були виділені приміщення, де сторожа варила сяке-таке їдло, грілася, спала й тримала зброю.
Усі будівлі щедро засипало снігом, а високі ялини, здавалося, підступили впритул до них. Ялини розгойдувалися верхівками, злегка торкалися дахів зеленими лапами, малювали там одні й ті самі візерунки.
Вимучений поїздкою, сердитий прапорщик спочатку вишикував перед собою обидва відділення. Виголосив спонтанну агітку, щедро насичену матюками. Якщо відсіяти останні, то орація зводилася до кількох фраз:
«А якби… в атаку, під кулі…»
«Не вовки, а броньовані тигри чи пантери…»
«Сторожа ― це бойове завдання»
«Треба нести службу в один струмінь. У один дзюрок».
Понурі вояки мовчали, та ледь не кожен повторював про себе кликуху прапора ― «Дундук».
Потім прапорщик вивів перед стрій рядового Іона Крецу і брутально відв’язався на ньому. За розстріляні з переляку два ріжки патронів по умовній зграї. За те, що не відрізняє людей від вовків, бо тримав під прицілом розводячого пикою в снігу. І зрештою, за виведений з ладу автомат АК-47У, в котрого роздуло й повело убік дуло.
Затурканий 160-сантиметровий молдаванин на прізвисько Укорочений, із синцем під оком, затято поглядав на верхівки дерев.
― Сержанте Рябошапко! Бери цього стрільця ― і вперед! Шукайте розстріляну зграю. Давайте вещьдок. Через дві години докладеш.
Наостанку наказав усім чистити доріжки від снігу, а сам хутко зачинився у приміщенні сторожі.
Невдовзі Рябошапка й Крецу дісталися вартового рубежу на узвишші. Там сержант швидко оцінив ситуацію, обійшов невелику сопку й натрапив на закривавлений одинокий вовчий слід. Щоб легше брести снігом, гнав перед собою Іона. Сержантові пригадалося, як вічно п’яний брутальний вітчим брав його, ще 15 літнього, в тайгу під Уссурійськом і змушував топтати лижню на полюванні. А ще наказував носити просякнуті мускусом і цапиним духом туші самців кабарги…
За півкілометра від сопки вояки знайшли мертвого вовка. Рябошапка хотів вибити ножем-багнетом ікла собі на згадку, але їх там не виявилося. Голодний старий сіроманець, напевне, мав останню надію поживитися дармовими солдатськими об’їдками.
― Давай, Щегол, тягни трофей Дундукові. Менше ужарять, менше нарядів получиш.
Іон, гидливо відвертаючись, накинув ремінний пасок від шинелі на скоцюрблену тушу й потяг за собою…
А в цей час прапорщик захопився спраглим сьорбанням С2 Н5 ОН і незчувся, як переступив межу, що відділяла делікатне опохмеляння від банальної п’янки. Тепер його затуманена свідомість будувала витончені плани помсти комбатові Гаджі Ахмедову. Та скоро вони спростилися під дією алкоголю, картина звузилася до оптичного прицілу снайперської гвинтівки Драгунова: комбатівський УАЗик підпускається на вірний постріл і солодко ловиться в перехрестя. Рундук віртуально вганяє кулю прямо в загривок майстра спорту із важкої атлетики…
У пам’яті знову зринула нав’язлива світлина прадіда. Лемберг, 1912 рік. Казино «Де парі». Бравий прапорщик польового єгерського батальйону 30-ї піхотної дивізії Дністрян Рундук в оточенні усміхнених заквітчаних юних кобіт. Позаду, на стіні, висить величезна шкура бурого ведмедя. На світлині чітко видно пащу в хижому вишкірі.
Із розповідей діда Томаша виходило, що місто повнилося борделями. Захопливі танці-вистави оголених жінок у «Пекелко». А в Єзуїтському парку повія коштувала «єден кіль цукру чи патралицю (відерце) бульби». Деякі давали в борг…
Солодкі мрії та спомини обірвалися стуком у двері. Там з’явився сержант Рябошапка, який тримав за загривок мерзлого вовка. Розчервонілий від випитого Рундук довго, розфокусовано поглядав на тушу. Навіть зробив мляву спробу звестися на ноги, але облишив потуги.
― Де зграя вовків? Сержанте, шкуру знять! Завтра заберу із собою. І знайди мені нову шинель… Працюємо в один дзюрок, сержанте.
Криючи на всі заставки Дундука, Рябошапка уже причиняв за собою двері, коли почулося незвичне протяжне волання:
― О, де ж ви, мої юні усміхнені лярви? Приголуб мене, вправна Катажино...
Верталися в батальйон. Збаранілого від випивки та ще сонного прапорщика умостили в кутку критого кузова. Кинули під бік смердючу вовчу шкуру. Усі напружено мовчали. Іон Крецу тримав поміж колін свій укорочений АК-47, шморгав розбитим носом. Боліли забиті ребра при кожному глибокому вдиху. Учора його знову лупцювали, а потім змусили білувати вовка. Хлопець мучився, часто вибігав надвір зі складу. Напевне, виблював і грудне молоко матері, допоки завершив справу.
Як же йому хотілося додому! До діда. Заховатися у лозах, лягти горілиць і чавити майже чорний солодкий сік винограду «Молдова». Прямо в розкриту пащу… Іон подумки часто повертався до дідового розкішного винограднику. Там сонце і спокій, там розмірений природній ритм життя. Дід ніколи не кричав, не сварився, якщо в Іона щось не виходило. Казав:
― Ніколи не злися, коли робиш. Бо вийде таке нездале.
До омріяного винограду залишалося півтора року служби…
Засніжений ГАЗ-66 зупинився перед казармою батальйону. Вояки молодцювато зістрибували з кузова. Прапорщик розминав відлежану ногу, приводив себе до якогось ладу. Нової шинелі йому так ніхто і не дістав. Та й чи пам’ятав Рундук свої сутінкові марення, мрії та потаємні бажання, що нуртували учора? Попереду чекала зустріч із ненависним йому комбатом.
Іону не хотілося злазити, бо передчував, що буде далі. Та все ж пересилив себе, спустився на розчищений плац. Сучка Вакса зачула здалеку моторошний незвичний дух, який линув від хлопця. Боязко наближалася до машини, демонструвала відданість і покору, запопадливо махала хвостом. Цівка запаху манила її. Хотілося швидше обнюхати шинель рядового Крецу.
І коли, тремтячи усім тілом, із хвостом поміж ніг, вона припала до землі, Іон розмахнувся й щосили ударив Ваксу чоботом у підставлений бік.
