Петро тихенько, щоб не чули дружина і діти, вислизнув з будинку та, намагаючись не грюкати причандаллям, прокрався до свого «залізного коня». Злетіло кілька секунд і старенький москвич вже мчав дорожнім полотном, розсікаючи передранкову тишу.
- Фух...! – зітхнув полегшено і поправив дзеркало заднього огляду. – Вдалося! – ще раз глянув у свічадо, немов лякаючись можливої погоні, а тоді додав ще газу. Автівка задоволено муркнула.
Галина не поділяла його захоплення старовиною. Вона не могла зрозуміти чоловікової закоханості у минуле. Це ж повна дурня. Потрібно жити, як мінімум сьогоднішнім днем, а ліпше – завтрашнім. Світ, уся цивілізація не стоять на місці, а впевнено крокують вперед до нових горизонтів буття і Всесвіту. А чоловік видавався їй рудиментом, пережитком, мрійником та романтиком, який інколи тікав від буденності у світ фантазій.
Він звернув вправо, на ледь помітну дорогу, між двох покривлених від старості лип. Цим шляхом вже давно ніхто не їздив, а з-під асфальту вже пробивалася всюдисуща трава.
Петро посміхнувся, коли на лобове скло впав перший промінь весняного сонця, і полинув спогадами в той пам’ятний день, коли його полонило у свої тенета теперішнє захоплення.
То був фестиваль історичної реконструкції під Львовом. Він був у місті Лева в службовому відрядженні. Коли ж випала вільна від роботи хвилька, за порадою колег по роботі, махнув на масове видовище любителів старовини. І там, серед всього розмаїття костюмів, зброї, предметів побуту, прикрас, традицій, звичаїв, музики та розваг різних епох, він спершу розгубився, а потім закохався. Це стало хобі, можливо, на все життя.
Ще один поворот, потім ще один – і фініш.
Перед ним розкинулося поле, яке ніхто вже давно не обробляв. Втім бур’яни ще не встигли вирости настільки, щоб завадити пошукам. Він окинув поглядом місцину, визначаючи початок копу. Колись тут був невеликий хуторець, але після того, як війна пройшлася важким плугом, життя так і не виросло на розкаряченому тілі поселення. Тільки острівки фундаментів жител та господарських будівель, які подекуди вигулькували з-під землі, нагадували про те, що тут колись жили люди.
Уважно, намагаючись дотримуватись всіх інструкцій, зібрав металошукач. Ось він – основний інструмент копача, куплений на форумі однодумців у знайомого реконструктора. Це був важкий удар по бюджету сім’ї, однак Петро не зміг встояти. А дружина ще раз переконалася в його хворості на всю голову.
Так, прилад зібрано. Увімкнув. Працює. Можна розпочинати.
Витягнув з багажника лопату і… згадав, що дещо проґавив. Знову заглянув у салон та витягнув з бардачка кілька застарілих кредитних карточок. Монеток нема. Викопав ямку, кинув усе на дно і закопав, примовляючи: «Земляний діду, не виказуй гніву, ось тобі моє, віддай мені своє!»
Коли ритуал було завершено – розпочався пошук.
Спершу Петро методично, як за підручником, випікував місце можливої знахідки. Прислухався до кожного звуку пристрою, намагаючись розпізнати сигнали чорного чи кольорового металу, монетки або прикраси. Однак, без особливого результату. На «правильні» сигнали вилазив один шмурдяк. Певно котушка йому медом мазана! Потім вирішив змінити тактику – почав рити кожний сигнал. Як кріт, наробив у полі кілька десятків ямок, а результату – дзуськи! Втім, попалися дві непогані знахідки. Ґудзик, добре збережений, але невідомо чий (треба буде поцікавитися на форумі) та 2 копійки ранніх «совєтів». Зачин хоч якийсь та й був!
Петро вирішив передихнути, присів на бетонний залишок фундаменту та ковтнув мінералки. Витер піт. Оглянувся довкола та посміхнувся.
Саме так він уявляв хобі, ба, навіть для декого, професію копача. Фізична праця, нестерпне очікування скарбу та радість ейфорії. І, без сумніву, свіже повітря та буяння природи довкола. А також, не сумнівався, втеча від дійсності у світ мрій та дитинства, коли є віра в диво.
- Якого біса втік?! Знову твої пришелепуваті витівки! – Петро навіть незчувся, що зателефонувала дружина.
- Та я так, на годинку, не хтів нікого будити… - почав виправдовуватися, але дружина перервала.
- Значить так! Я ставлю окріп на вареники, а ти шуруй додому!
- Добре, кохана.
- А щоб був швидше, шлю Івася, най забере тебе.
Зв’язок розірвався.
Так, синочок буде швидко. Треба поспішати. Але хвилин десять на коп можна ще виділити.
Металошукач нагнув рильце котушки в пошуках наживи. І знову подав команду: «Фас!».
Петро копнув. Нічого. Перевірив – сигнал є. Ще раз, ще. Пристрій знову пищить. Почав розширяти ямку і помаленьку заглиблюватися. Всередині розгорялося вогнище азарту та адреналіну, а інтуїція голосила – це щось вартісне! Лезо лопати щось зачепило на дні. Копач впав на коліна та почав розгрібати землю руками. Мить – і з-під землі на нього дивилася мордочка кішки.
- Просто статуетка, - зітхнув він.
Розпорпавши краще землю, взяв її в руки і відчув приємну важкість, коли вгледів розріз на спині. Скарбничка! Як же йому пощастило! Вона повна монет!
Петро відкрутив пробку знизу і на траву посипались білі та жовті кругляки, заплямлені слідами корозії.
У небі почав наростати гул.
Він схопив один в руки: на реверсі було зображено номінал – 50 копійок, обернув – тризуб та рік випуску – 2010. Оце пощастило!
Він підняв погляд. До нього швидко наближався об’єкт каплеподібної форми.
Ось і все. Кінець копу.
Зібрав у сумку свої знахідки і попрямував назустріч.
Івась вибіг з автоліта й загаласував:
- Татку, що ти знайшов?!
- Доброго дня, пане! – натомість привітався автопілот.
Присів. Витягнув гривневу монету.
- Ось. Гроші нашої держави початку двадцять першого століття.
- Їм більша ста років!
- Правильно. Бери на згадку. Монет тепер не випускають. Це раритет. Справжній скарб!
Він почав спокійно збирати речі додому, готувати кріплення для буксирування «Москвича», збоку вовтузився синок, але всередині вирував цілий вихор почуттів.
От тобі і на! Бавився в історичну реконструкцію кінця двадцятого – початку двадцять першого століття, вибрав образ копача, археолога-любителя, придбав усе необхідне, навіть «Москвич» та металошукач, увійшов у роль, а тут таке!
Може й справді зайнятися пошуком старовини…
