(День перший)
Айком розбудив серед ночі.
Віка, лайнувшись, накрилась з головою, а я став збиратися. Два кілограми особистих речей, гігієнічний комплект. У тісній кухоньці вже готувався легкий сніданок – сік, салат, кукурудзяні тости. Двадцять хвилин назагал.
Віка все-таки зайшла провести, позіхаючи, терла очі кулачками. Обвила руками шию, залоскотала губами вухо.
- Тікаєш, пілоте?
- Тікаю, золотце.
- Я сумуватиму.
- Сподіваюсь.
Вона скуйовдила мені волосся, присіла навпроти, налила соку.
- З ким летиш?
- Зі Збишеком.
- Привіток йому!
- Авжеж. Як там ваш "диво-коваль"?
- Розпаковується. Уявляєш, чотири години приймали саму лишень матрицю мотиватора!
- Страх як цікаво!
- Дуже! Кажуть, він буде неординарною особистістю.
- Мені вже починати ревнувати?
- Негайно!
Вона пересіла мені на коліна, і кілька хвилин ми не відпускали одне одного. Потім вдруге озвався айком, і я насилу вирвався.
- Годі, золотце, мені пора…
- Повернешся – я тебе з’їм!
В тісному мурашнику колонії нервозність передається повітрям. Я відчув її, ледь переступивши поріг. Збишека на місці не виявилось, а товстун Мак у перші секунди взагалі не завважив моєї появи. Довелось прокашлятись.
- Сідай за другий термінал, пілоте, я кину тобі тактику!
Я вмить вплигнув у сенсер, і чорнота космосу витіснила інтер’єр поста керування. Сектор огляду відсунувся на периферію, до хмари комет на самому краю системи, де у нас висіло кілька сателітів антиастероїдного захисту. Спершу я не міг второпати, що мені показують, поки курсор не виділив кілька об’єктів, видимих наразі тільки завдяки радарній картинці. Вони рухались стрімко й синхронно крізь площину екліптики, випромінюючи чіткий іонний слід.
То були ноксіанські рейдери.
Я скинув ковпак, скочив на підлогу.
- Сер, у нас мало часу! Потрібно діяти!
- У нас нема часу, пілоте! – відрізав Мак. – І ми нічого не вдіємо. Я відправив Збишека на аварійний рудовоз, хай допоможе евакуювати побільше персоналу й обладнання. Ми не зможемо чинити опору, хіба що здійснимо тактичну розвідку, зберемо інформацію про ворожу групу, а тоді відступимо. Я вирішив залишити тебе, бо в Ковальського дружина й діти. Сподіваюсь на розуміння.
- Ми можемо їх хоча б затримати!
- Ти хочеш сказати, що береш командування захисним контуром на себе?
Питання зависло в повітрі, а сам Мак дивився при цьому в підлогу. Це означало :"Роби, що вважаєш за потрібне."
- Так, сер, як старший офіцер, я беру командування захисним контуром на себе.
- Підтверджую, – буркнув Мак.
Це означало, що розмова записувалась і транслювалась. Координатор колонії дав мені карт-бланш.
- Щасти тобі, синку! Тримай зв’язок!
Виклик від Віки застав мене в ангарі. Сервоботи кружляли навколо мого "Крука", наїжаченого відчиненими настіж люками.
- Енді, це правда? Це ноксіани?
- Так, Віко, це правда. У нас годин чотирнадцять, не більше. Ти вже отримала евакуаційний ордер?
- А ти?
- Я – військовий, я не маю права.
- Тоді я залишусь.
- Ти що?! Нічого зі мною не станеться, просто помахаю хвостом перед виродками – й ходу!
- Не тринди! Я тебе, дурня, як облупленого знаю!
- Віко, як командувач захисного контуру наказую тобі…
- Та пішов ти! У мене айком барахлить! Бай-бай!
Я тричі набирав її, та вона просто вимкнула комунікатор. Чортихаючись, вліз у кабіну винищувача, ще раз чортихнувся, побачивши поруч сиротливо-мовчазного "Сокола". А тоді запустив процедуру старту.
Над полярними широтами "Крук" перейшов на форсаж, я обігнув планету й вклинився у першу щілину в білому поясі кілець Скайфорджера. Здалеку планета та її кільця, що мали практично однаковий колір та альбедо, зливалися в одне ціле, і в колонії колекціонували чудернацькі фото, де замість класичного диска серед чорноти космосу висів то капелюх, то щось на кшталт веретена, то щось взагалі неймовірне, коли на кільця падав диск планети. Маленький місяць Пура, найближчий, проорав у полі крижаного сміття тонку борозну, де я мав намір накидати смартмін. Трохи нижче, під самою межею кілець, на орбіті збирався караван втікачів, формуючи спільну групу гіпердрайву. Товсті рудовози стягувалися докупи, до них причалювали човники та лайнери, окремо кріпилися безпомічні, та вкрай дорогі геологічні сателіти, що так і не забезпечили розвідку майбутніх родовищ колонії. Коли евакуація закінчиться, я зроблю там засідку.
Боти-маніпулятори, мов павуки, снували фалами туди-сюди, прикріплюючи міни до валунів, що утворювали кільця Скайфорджера. Поки тривала ця нудна робота, формування гіпердрайв-групи закінчилось. Від спалахів рушіїв прилади в "Крукові" ледь не сказились, потім в полі зору з’явився увесь конгломерат суден – рій блискучого металу, сповитий в кокон силового поля. Повільно викотившись з-під нависаючої кромки кільця, група вдруге синхронно додала імпульсу, вириваючись за межі тяжіння планети, за лічені секунди перетворившись на блискучу іскру, а потім і зовсім зникла за диском Скайфорджера. Лише потужне гравітаційне збурення сповістило, що увімкнувся гіпердрайв.
А тоді все стихло. Зостався тільки маяк колонії, шепіт інтерфейсу та балет небесної механіки за бортом.
Зоставивши "Крука" на сервоботів, я вирушив на пошуки Мака. Вони з Вікою та її лисим горбатим шефом сиділи в кафетерії. Віка кинулась на шию, я жартома кілька разів ляснув її по сідничках.
- Ти неслухняна дівчинка!
- То покарай мене! – з викликом мовила вона.
- Зараз прилетять сіропикі бабаї, вони на цьому знаються!
- А дзуськи!
- Ендрю, Вікторіє, годі вам! Ходіть, бо треба до приходу лихих гостей з’їсти все найкраще!
На столику височіла ціла гора салату, парував соєвий гуляш, а просто посередині чорніла живим антрацитом чорна ікра. Ще стояла напівпорожня пляшка колекційного "Джоні Уокера"
- А ви часу не втрачаєте!
- У нас ще вісім годин в запасі, проспатися встигнемо, – пробуркотів Мак, розливаючи віскі у склянки. – Тобі, пілоте, не наливаю, ти за кермом.
- Та ж висплюсь іще!
- Вікі, ти даси йому спати?
- Нізащо!
- Второпав, салабоне? За ваше здоров’я, док!
- За здоров’я! – відказав лисий, і залпом випив.
- Добре пішла! – крекнув Мак, набираючи ложкою ікру.
- Більше нікого не зосталось? – поцікавився я, знищуючи гуляш.
- Ні, – спокійно відказав Мак. – Я – капітан цього корабля, мені його покидати останнім, ти – герой-одинак, лицар без страху та докору, ще є твоя навіжена леді серця та наш великий маг, який не має права віддати у руки ворогові Філософський Камінь.
- Це ви про "коваля"? Як там його…
- Ільмарінен, – миттю відгукнувся лисий. - Експерт-інтелект для керування гірничо-видобувним та металообробним обладнанням. Походить від імені казкового коваля, що викував млинок Сампо, аналог рогу достатку.
- Що ви з ним робити будете?
Лисий відвів погляд, підсунув свою склянку до Мака, той мовчки налив, поплескав зніченого дока по плечу.
- Доведеться його стерти, – шепнула Віка на вухо. – Ходімо, мало часу…
Вона потягла мене геть, а координатор з інженером зостались.
- Ви це серйозно? Ви його зітрете? Це ж шалені гроші!
- Якби повідомлення про напад ноксіан прийшло хоча б на годину раніше, ми б встигли відправити його назад. А так розпакування почалось, і спинити процес ми не могли. Зробити резервну копію – теж, фірма-виробник захищає своїх експінтів від копіювання. Залишити ноксіанам – вони використають його для швидкої побудови на Скайфорджері свого форпосту. Ми змушені будемо його стерти. Крапка.
- Віко, але ж це…
Ми саме дійшли до салону, де відпочивали зі Збишеком після вильотів, Віка спинилась і закрила мій рот долонькою.
- Так, я знаю.
Тільки тепер я побачив у її очах страх.
- Обійми мене, Енді…
Я підхопив її на руки і заблокував за нами двері.
Прокинувся через дві години, вимкнув айком, який от-от мав мене розбудити, і кілька хвилин милувався Вікою. Вона сиділа, обхопивши коліна руками.
- Дарма ти мене не послухала…
- Не починай. – обірвала втомлено.
Я обійняв її за плечі.
- Мабуть зараз не час, але я хочу сказати…
Вона раптом кинулась до мене, обхопила руками, гаряче зашепотівши у вухо:
- Ми загинемо, так?
- Віко, не треба…
- Тоді байдуже! Я кохаю тебе, пілоте мій дурноверхий! Я не кину тебе до останнього, знай це! Бо нікого в мене більше немає, крім тебе! Чуєш?
- Я теж кохаю тебе, маленька…
Через півгодини ми повернулися в кафетерій. П’яну парочку застали нервово-тверезою.
- Ще живий, пілоте? – Мак схрестив руки на грудях, жував губи, поглядав на дока. – Ми тут подумали, що тобі знадобиться ведений.
Я з острахом зиркнув на Віку – чи не вона часом визвалась?
- Док каже, що "коваль" із "Соколом" впорається. Нащо даремно стирати такого метикуватого експінта?
- Ми з’єднаємо його з бортовим експінтом винищувача, він асимілює потрібні процедури й контури, а тоді ми заллємо його туди. Звісно, не повністю, прикладні додатки доведеться залишити, але, на щастя, їх можна архівувати!
- У нього мотиватор копача, а не вояка, – пояснив я. – Він не витримає ані секунди в справжньому бою.
У дока на обличчі з’явився вираз відчаю, проте Мак лише махнув рукою:
- Ет! А варити сплави на межі алхімії – легше? Сам поміркуй, пілоте, – поміч тобі знадобиться, а кращого пілота, ніж "коваль", тобі зараз на Скайфорджері не знайти!
- Маку, ми зі Збишеком цілий рік притирались один до одного, а ви пропонуєте… Він же не тупий алгоритмічний обчислювач, а повноцінний Інтелект. Це просто цинічно – використовувати його, як підставну мішень!
- У тебе контракт, хлопче, – холодно відрізав Мак. – У ньому те саме, що й у моєму – запобігати захопленню колонії сторонніми силами. Врешті-решт, враховуватиметься ефективність, а не моральність наших вчинків. А захоплення "коваля" неприпустиме ні з яких міркувань.
Він зробив паузу, чекаючи, поки я сприйму суть його слів.
- А тепер іди, перероби тактику оборони, поки ми все зробимо.
(День другий)
- Слухай, в польоті нам треба буде кликати один одного. У нас заведено скорочувати надто довгі імена. Мене, наприклад, насправді звуть Андрієм, але в цьому англосаксонському секторі космосу мене кличуть Енді. Ти не проти, якщо я зватиму тебе Ільмаром?
- Не заперечую, – рівним голосом відповів експінт.
- Я не став ламати голову над тактикою, Ільмаре. Я вибрав сценарій: "Роби як я". Розумієш?
- Розумію.
- Проте дозволяю на власний розсуд регулювати ефективність роботи. Якщо трапиться нагода – скористайся, запам’ятай - ноксіани полонених не беруть.
- Я пам’ятаю.
- Тоді полетіли. Інтервал – дві секунди!
Зіщулившись в гель-контакторі, дав команду на зліт, і електромагнітна катапульта швиргонула "Крука" на орбіту. Слідом злетів і "Сокіл", синхронно зі мною змінюючи геометрію корпусу. Винищувачі, розгорнувши пілони, синхронізувались з ритмом обертання нижнього краю кілець планети, потихеньку стали виходити на позицію атаки. Смартміни тихо писнули у відповідь на запит, "Крук" затулився від зірок великою брилою брудної криги, діаметром трохи більше, як півкілометра. За нашими розрахунками, ноксіани минали якраз орбіту наступної від центрального світила планети – Еолуса.
- Готовий? – спитав я, щоб трохи розслабитись.
Ми використовували обманний хід – модулювали переговори в наперед заготовлених "перемовинах останнього каравану з планети". Коли я спитав Ільмара, чи готовий він, в ефірі прозвучало: "Почати стартову процедуру!" Це мало приспати пильність ноксіан, а нам давало невеличку, але все-таки перевагу. Маленьким мінусом було те, що теревенити треба було, хочеш чи ні.
- Він прекрасний, – відповів Ільмар.
Я пирснув.
- Хто?
- Скайфорджер.
Я глянув униз. Багата на метан атмосфера надавала планеті ледь блакитнуватого відтінку. Біля самої поверхні примарні при низькому тискові вітри гнали вуглекислотні завірюхи, що смугами простягалися на сотні кілометрів удовж екватора. Крізь цей біло-блакитний серпанок лише де-не-де проступала темно-сіра твердь планети, різко окреслені наносами сухого льоду краї кратерів, темні провалля розколин в корі. Чимось Скайфорджер нагадував візерунки замерзлої пари на склі шлюзової камери. Мені стало не по собі від слів екпінта.
- З тобою все гаразд?
- Заспокойся, Енді, – з рівною інтонацією відповів Ільмар. – Просто я так давно мріяв опинитись тут…
Хотілося почухати потилицю, проте, перебуваючи всередині інтерактивної тактичної оболонки винищувача, зробити це було неможливо. Натомість я став придивлятись до планети, що стала віднедавна моїм домом.
Чорт забирай, вона дійсно була нічогенькою!
Не тим, що була до біса перспективною копальнею, а просто тому, що разом з цими прикольними кільцями виглядала ну дуже круто! Де ж іще навігація в межах геостаціонарної орбіти може бути цікавішою? Де ж іще від лінії термінатора тягнуться такі розкішні діамантово-блакитні пасатні смуги? Де ж іще можна вийти через шлюз і покататись на сноуборді практично при земному тяжінні?
Далебі, у експінта був хороший смак.
- Ільмаре, вони вже поруч. Приготуйся.
Ноксіани сповідують крайній консерватизм у виборі форм-факторів дизайну кораблів. Принаймні, ніхто з тих, хто бачив їхні судна і вижив при цьому, не розповідають ні про що, тільки про чорні різнокаліберні диски. Досконалий камуфляж і технологія невидимості для радарів роблять ноксіан важкими цілями. Флот Федерації використовує допоміжні судна дальнього виявлення, а мої смартміни здатні будуть спрацювати лише в безпосередній близькості.
Зате у них є перевага – їх до біса важко виявити.
І скачуть вони, мов блохи.
Звісно, нас із "Соколом" вони прекрасно бачили, вочевидь, над площиною системи висів корабель-око, що направляв рух штурмової групи. Ми й особливо не крились, посилаючи в ефір відчайдушний "алярм", збираючись от-от накивати п’ятами, і ноксіани попались, мов миші на сир.
Штурмова група самонадіяно пішла на пролом, ми стали тікати за диск планети. "Сокіл" робив, як я. Дюжина "дисків", мов гончаки по кривавому сліду, ковзнули вздовж кілець, і тут на них накинувся мій "блошатник".
Смартміни вистрибували, вибухали майже одразу, нашпиговуючи простір вражаючими елементами. За якусь неповну хвилину сім "дисків" або викотились зі строю, або вибухнули, решта похапцем ввімкнула завади, кинулась врозтіч, збираючись перегрупуватись. Тут настала наша черга водити. Люблю "квачика" пограти, ох і люблю, хе-хе…
Ми перехопили їх за зовнішнім краєм кілець, вигравши кілька секунд у гонитві з кораблем-"оком", який просто не міг бачити нас за намагніченим полем ферито-крижаної начинки планетарного "капелюшка".
- Бий по готовності!
"Крук" не дуже спритний кораблик, але імпульсна гарматка у нього за залп вибиває з орбіти кратер завширшки як футбольне поле. Ми стріляли впритул, на тлі диска планети ноксіани начисто позбулися усіх своїх переваг. Втративши ще три кораблі, два, що залишились, закрутили карусель. Ільмар повис на хвості одного з них, я ж мусив тікати від іншого.
- Енді, виведи його на мене!
- Тобі кінець тоді!
- Зіб’єш мого, а тоді ми його пришпилимо!
Я пішов на перехоплення, ми затисли Ільмарову мішень в "коробочку". Абсолютно програшна ситуація – ворог, якого переслідував мій ведений, не має куди дітись, зате той, що висів у мене на хвості, дістає можливість збити нас обох. Так би й сталось, якби в останню мить Ільмар не закрив мене собою. Вибухи ноксіанина у мене на прицілі та "Сокола" позаду злились в один. Ми з останнім штурмовиком випірнули з хмари уламків майже синхронно.
Майже – це з різницею в дві десятих секунди. На мою користь.
Я врізав по ньому залпом, лише зачепив (верткий він, сволота), а потім догнав уже майже при вході в атмосферу, не пошкодувавши ще одного залпу, щоб перетворити на гарненький метеорний дощик над межею термінатора.
В ефірі запала тиша.
Сонце вставало над дірчастою площиною кілець, і лише через кілька хвилин я знову відчув, що живий.
(День третій)
Голова сіпалась вліво-вправо.
- Вставай… - почулось крізь туман.
Віка била мене мокрим рушником по пиці, поки я не перехопив його.
- Вставай, дідько б тебе взяв!
Голос Мака остаточно вивів мене з п’яного безпам’ятства.
- Пішли ви…
- Ми знайшли "коваля"! – пропищала Віка.
Я підскочив у ліжку. В голові прояснилось ще більше.
- Де він?!
- Сів на Пуру, – прогарчав Мак. – Хоча посадкою це важко назвати.
Я став тремтячими руками натягувати герметир.
- Док!
В полі зору з’явився лисий.
- Зробіть, щоб у нього бодай руки перестали труситись.
- Та я ж не лікар!
- Трясця вашій!.. Який же ви, в комету, доктор!
Лисий розвів руками, але пообіцяв спробувати.
Краще б не пробував.
В Пуру я ледь не заїхав просто в її рожеву зморшкувату щічку, зате місце посадки фрагмента "Сокола" довго шукати не довелось. Аварійний маяк енергійно пищав, даючи надію на мінімальні пошкодження. Однак, пролетівши над уламками, я майже втратив її.
Те, що залишилось від "Сокола", перед тим, як спинитись, проорало в кризі півкілометрову борозну. В кінці гальмівного сліду виявився невисокий торос, об який і розплющилась носова частина фюзеляжу. Капсула з "чорною скринькою" лежала неподалік.
З перепою я двічі робив спроби сісти на місяць, причому врешті мало не зламав опори "грасхопера" з лівого борту. Вистрибнувши з кабіни, прихопив інструменти й термінал, і подався до місця посадки.
Капсула застрягла в пористій злежаній кучугурі аміакового снігу, гладенька й абсолютно неушкоджена. Побавившись трохи з роз’ємом, я запустив термінал, і став чекати.
Просто перед нами вгорі тонким серпиком сяяв у пітьмі Скайфорджер. Сліпуча куля білого гарячого сонця нагадувала плазмовий вихлоп раритетного дредноута часів Конфронтації, а невпинно-змінний візерунок кілець – брижі хвиль на океанській поверхні. Ніде у Всесвіті немає таких фарб і таких світанків.
Термінал подав сигнал, що завантаження завершене.
- Ільмаре, ти мене чуєш?
- Привіт, Енді. Ми на Пурі?
- Один-нуль, ти вгадав.
- Ми перемогли?
- Так, друже, ми дали їм прочухана!
- Енді, будь-ласка, поверни камеру вгору.
- Так добре?
- Чудово! Дякую.
Якийсь час ми дивилися на планету мовчки.
- Скайфорджер мені одразу сподобався, – подав голос експінт. – Як тільки мені надали відомості про нього і показали фото, я одразу збагнув – це мій дім.
- Так, Ільмаре, він чудовий.
- Коли повернуться вантажники, рудовози й сателітарна обслуга?
- Вони вже в дорозі. За добу чи дві будуть тут.
- Це добре. Повертаймось на базу? Мені тіснувато в цьому терміналі.
- Поспішати й так нікуди, Віка з доком готують комплекс до запуску, це займе трохи часу. Обіцяли, що завтра ти нарешті займеш своє місце. Ми влаштуємо тобі день народження.
- Дякую! – навіть за нестачі апаратних ресурсів голос експінта звучав розчулено.
- Ще я хотів подякувати за порятунок життя…
- Пусте! Шанси на порятунок були досить високі, ти грамотно організував оборону…
- …А ще я хочу вибачитись, що поза очі називав тебе "копачем". Знаєш, мені було байдуже, куди найматися на службу. А у тебе виявився правильний мотиватор.
- Я просто люблю це місце, – відповів Ільмарінен.
- Ото ж бо.
Ми знову милувались красою Скайфорджера, поки настирливо не запищав виклик з колонії.
- Ходімо, мабуть, – сказав я, обтрушуючи скафандр від брудного їдкого снігу. – Пора вертатись додому.
