Корабель упав за дванадцять кілометрів від кратера. З орбіти на тлі світло-сірої поверхні добре виднілися вугільно-чорні уламки, біля яких вже тинялися місцеві колоністи. Я сів трохи північніше, завів краулер і поїхав до місця падіння.
Старший носив яскраво-помаранчевий скафандр, ходив сюди-туди, не втручаючись в роботу своїх техніків.
- Привіт, шерифе. – буркнув він, не обертаючись.
- Здрастуйте, Роджерс.
- Ви щось про це знаєте?
- Ні, вперше бачу. І центральний офіс теж нічого не знає. Пришлють свого експерта, десь за чотири доби.
- Ясно.
- Ледь вам на голову не звалився. – вказав я на зовнішній кряж кратера, що здіймався на заході.
- О, я ледь не всцявся, можете повірити! Ходімо, глянемо ближче.
Невідомий корабель, вочевидь, мав веретеноподібну форму. Від удару корма (умовна) майже повністю зруйнувалася, вціліла частина ж на диво добре зберігала ідеально-круглу поперечну форму. З-під здертої зовнішньої обшивки виднілась пориста структура захисного шару. І все було вугільно-чорним, ніби перед падінням корабель пропекли до самих нутрощів.
- Майку! Гей, Майку! – гукнув Роджерс комусь по радіо.
- Так, босе!
- Що там?
- Енергетична активність відсутня, або екранується корпусом. Органіки нема, матеріал корпусу – модифікований карбон-кристал, ідеальний теплоізолятор.
- Він погано тримає атмосферу. – втрутився я. – Майку, шукайте всередині міцний корпус із пілотом.
- Якщо він взагалі був. – в голосі Роджерса чувся скепсис.
- Босе, ми знайшли рушій!
Двоє техніків з прожекторами оглядали зруйновану корму (це була таки вона). З розірваного корпусу стирчало сплетіння енергопроводів, а ще – циліндричний компактний двигун ефірного типу, який безпомилково можна було ідентифікувати за генератором ізотропного поля.
- Що ж, технологія виглядає знайомою. – зітхнув Роджерс. – Цивілізація в технічному плані явно десь на рівні нашої.
- От тільки в корпусі двигуна нема жодного механічного з’єднання. – подав голос другий технік, схилившись над сканером. – Смерть як круто.
Ми притихли.
- А якщо пілот входить всередину через телепортацію? – несміливо припустив перший технік.
- Продовжуйте обстеження. – відрізав Роджерс. – Шерифе, на пару слів, будьте ласкаві.
Ми відійшли до краулера, він на пальцях показав мені номер закритої частоти.
- Шерифе, ви вже відправили інформацію в головний офіс?
- Так, одразу, як того вимагає інструкція.
- По закритому каналу?
- Ні, звичайної важливості.
- А його легко перехопити?
- Хіба що це комусь буде дуже треба. А що, ви когось боїтесь? Сектор у нас, прямо скажемо, не проблемний…
- Просто у мене є інформація, що ця штука може зацікавити когось дуже могутнього.
- І звідки у вас ця інформація?
- Краще я вам покажу. Прокатаємось? Це недалеко.
Я хитнув головою на знак згоди. Роджерс тицьнув пальцем в південному напрямку, і ми покотилися геть від місця катастрофи.
Кілометрів за шість у невеликому видолинку просто з гладкого реголіту стриміли дуже мальовничі скелі. Роджерс попросив зупинитися, потім попищав налаштуванням частот, і скелі враз розтанули. Просто перед нами на поверхні планетоїда стояв черепахоподібний космічний апарат брудно-кремового кольору.
- Зайдемо. – буркнув Роджерс.
Частина днища судна відділилася, утворивши вхідний пандус. Про всяк випадок я увімкнув телеметричний маяк. Якщо зі мною щось станеться, корабель на орбіті почне діяти.
- Він тут хоч легально?
- Звісно що ні.
Замість дверей в шлюзі було щось схоже на мембрану. На вигляд монолітна плита враз розступилася, утворивши прохід великий рівно настільки, щоб пройти всередину. Коли ж ми опинилися в шлюзі, вона знову стяглася докупи, з гуркотом увірвалося повітря, а коли все стихло, протилежна мембрана впустила нас до корабля.
- Пф-пф… - почулося раптом, і трохи із запізненням до мене дійшло, що то Роджерс перевіряє зовнішній динамік скафандра.
- Реслін! – заволав він в овальний білий коридор, що вів кудись вглиб чужинського судна.
- Йду! – пролунав у відповідь молодий жіночий голос, і через секунду перед нами з’явилась молода чорнява дівчина в облягаючому трико, яке зазвичай вдягають під скафандр. – Роздягайтеся, хлопці, це цілком безпечно.
Роджерс виліз із скафандра на дві секунди раніше від мене. До цього я був знайомий з ним лише заочно, і трохи здивувався, коли замість дебелого атлета з десантним минулим переді мною з’явився молодик років двадцяти п’яти, дуже худий, майже кістлявий, зі злим поглядом чорних очей та пишним чорним чубом. Ми потисли руки, і пішли слідом за дівчиною.
- Знайомтеся, шерифе, це – Меган Реслін, медиколог.
- Антон Турчин, шериф сектора. – коротко вклонився я.
- Казали, що новий шериф симпатичний, а ви, насправді, просто красень. – всміхнулась Реслін, підморгнувши. – Затримаєтесь у нас, коли все скінчиться?
- Реслін, до справи! – роздратовано гаркнув Роджерс, і мені здалося, що в його голосі прозвучали нотки ревнощів.
- О’кей, бос. – вмить посерйознішала дівчина. – Шерифе, всього за кілька годин після падіння невідомого космічного апарату, поруч приземлився інший, як ви бачите, цілком справний. З нього вийшов пілот і притьмом кинувся до уламків розбитого корабля. На його біду, там був шеф безпеки нашої колонії Роджерс, який цілком законно здійснив арешт порушника кордону. Зловмисником виявився якийсь Артра Сонг, з його слів – громадянин планети Еліан, котрий одразу став погрожувати нам вторгненням чужопланетних сил…
- Стоп! Він що, зовсім не чинив опору?
- Він не встиг. – вишкірився Роджерс. – Я колись мав справу з еліанцями, в такому випадку, коли прагнеш конструктивного діалогу, краще знерухомити його, а потім уже вислухати.
- І чим ви його?..
Роджерс відстебнув від рукавички скафандра штукенцію завбільшки як олівець.
- Роджерсе, а у вас є право на застосування стонера?
- От тільки не треба капати мені на мізки, шерифе! У нас тут пустельний квадрант на самому краю галактичного рукава, поки хтось прибіжить на поміч, від колонії лишиться озеро розплавленої лави. У мене навіть зенітки не було, щоб збити той шмат чорного лайна, коли він ледь не впав на місто. А що вже говорити про всяку наволоч, яка безперешкодно приземляється, намагаючись поцупити наш, підкреслюю, законний трофей?
- То еліанець переслідував чужинця?
- Так, він цього й не приховує. Каже, що археолог, спеціалізується по космічному антикваріату. Чужинське судно шукав давно, не встиг перехопити в просторі, воно дрейфувало і зовсім випадково впало на наш Нейрат. З його слів виходить, що це дуже цінна знахідка.
- В чому ж його цінність?
- Не знаю. Але він цінний для тевалів, а це вже саме по собі чимало значить.
Ого! Пангалактичну цивілізацію тевалів узагалі мало що цікавило. Вони навіть не вважали за потрібне контактувати з кимсь на кшталт землян, не претендували на жодну із зоряних систем, за чутками, цілком задовольняючись темною матерією.
Що їх так могло зацікавити у мертвому розбитому апараті?
- Де пілот?
- Ми його ізолювали в одному з технічних приміщень.
- Це навряд чи було розумне рішення.
- Я не боюсь цих ренегатів!
- Поговорити з ним можна?
- По відео з рубки. Ми, власне, вже й прийшли.
Це не було схоже на рубку земного корабля. Жодних приладів, чи бодай чогось схожого. Освітлена м’яким жовтим світлом овальна кімната нагадувала швидше комфортабельне помешкання, ніж центр керування зорельотом. Старовинні меблі, оздоба, що імітувала дерево, вибагливо-хвилясті лінії інтер’єру. Залишалося тільки здогадуватися, як еліанець міг пілотувати свій корабель.
Роджерс відчинив дверцята бару, видобув звідти пляшку автентичної земної "коли", кинув по одній нам. Поки я ошелешено читав напис "Made in Earth", він зубами відкрив свою, жадібно ковтнув.
- Оце я розумію… - сказав він після того й коротко реготнув.
- Дайте поговорити з еліанцем. – довелось нагадати мені.
- Підійдіть. – сказала Реслін.
Вона натисла щось, і одна з псевдодубових панелей перетворилася на сенсорну панель.
- В цього корабля телепатичний інтерфейс, довелось його одразу вимкнути, поки наш зловмисник не задіяв захисну систему. З кнопками трохи марудно, проте не доводиться очікувати сюрпризів від хазяїна. Ось, до речі, й він.
На екрані, що виник перед нами, з’явилось зображення тісної кімнатки з голими зеленими стінами.
- Це щось на кшталт бокса-ізолятора, там немає жодних моніторів керування, так що він цілком безпечний.
Посеред кімнати сидів цілком схожий на землянина чужинець, одягнений у чорний, схожий на водолазний, костюм. Власне, я й не очікував побачити щось надзвичайне, бо еліанці генетично походили від людей. Якась із цивілізацій, подібних до тевалів, потихеньку викрадаючи їхніх предків із Землі, заселила ними кілька більш-менш придатних для життя планет. Так сталося, що еліанці були в курсі міжзоряної політики набагато раніше, ніж земляни, активно освоювали свої сектори, отримуючи допомогу від таких рас, як кінфу та ізородос, тож віднеслися дуже прохолодно до пропозиції приєднатися до Федерації після контакту, зверхньо ставлячись до здобутків відсталої людської цивілізації.
Однак викрадачі їхніх предків добряче попрацювали з геномом, так що зовнішня схожість була єдиним, що поєднувало еліанців з людьми. Нова раса була максимально живучою і пристосованою до життя як при високій силі тяжіння, так і в умовах невагомості, вони могли дихати атмосферою, де містилося від п’яти до тридцяти відсотків кисню, мали здатність впадати в заціпеніння на тривалий період, обходячись таким чином без ризикованого анабіозу – і це тільки малий перелік того, що вдалося дізнатися про них нашій розвідці. Мені треба було зважувати кожне слово в розмові, щоб залагодити назріваючий дипломатичний конфлікт.
Увімкнувши запис, я почав.
- Моє ім’я – Антон Турчин. Я – шериф сектора Палома-Аура. Назвіть себе, будь ласка.
Чоловік підняв голову, і глянув в об’єктив камери насмішкуватим поглядом неправдоподібно-синіх очей. Вилицювате обличчя з трикутним підборіддям набуло іронічного виразу.
- Артра Сонг, громадянин Еліану, дипломатичний статус. – Відповів він чистою англійською.
Я відчув себе зле. Клятий Роджерс зі своїми ковбойськими замашками! Такий інцидент доведеться дуже довго затирати.
- Чи усвідомлюєте ви, пане Сонг, що вчинили протиправні дії, здійснивши несанкціоновану посадку на небесне тіло, що є територією автономної колонії Нейрат Сонячної Федерації?
Еліанин криво посміхнувся.
- Цілком, шерифе. Так само, як шеф Роджерс усвідомлював, що використання стонера може завдати шкоду моєму здоров’ю. Якщо ви маєте намір притягувати мене до відповідальності, я, в свою чергу, наполягатиму на розслідуванні застосування паралізатора. Якщо ж ми всі вважатимемо цей казус частиною форс-мажорних обставин, в яких опинилися, тоді можемо спокійно розійтися кожен своєю дорогою.
- Цікаво, про які такі форсмажорні обставини йдеться?
- Я кажу про те, що якраз у цей час до Нейрата наближається загін кораблів цивілізації тевалів, і їм уже точно буде начхати, кому належить цей камінець у космосі. Я це знаю точно, бо сам подав їм сигнал. Вони не визнають жодних кордонів, і не церемоняться з расами, які для них цікаві не більше, ніж для нас таргани в коморі. Метою їхнього візиту буде розбитий корабель дхарнів, я б радив шефові безпеки повернути ті зразки, які він передав на базу для датування. У тевалів дуже розвинена технологія спектрального пошуку, вони не заспокояться, поки не зберуть кожен атом, що має дхарнське походження.
Я недовірливо примружився.
- Пробачте, але я так не думаю, пане Сонг. Для чого тевалам корабель, який дрейфував у космосі не одну сотню років?
- Для цього, дорогий шерифе, потрібно звернутися до історії раси тевалів. Якщо вам цікаво, я б міг трохи розповісти про це, але за однієї умови: ви звільняєте мене і повертаєте контроль над кораблем. Звісно, домовленість про невисування взаємних претензій теж зберігає силу. Ну, то як?
Я обернувся до Роджерса. Той, в свою чергу, перезирнувся з Реслін, і сказав:
- Гаразд, я обіцяю, що не буду висувати проти пана Сонга жодних звинувачень в незаконному перетині кордону за присутніх форс-мажорних обставин.
- Я в свою чергу обіцяю не висувати обвинувачень проти керівника служби безпеки федеральної колонії Нейрат за застосування проти мене забороненої зброї з огляду на форс-мажорні обставини.
Роджерс мовчки хитнув головою, і зробив жест, мовляв, випускай. Реслін почаклувала над пультом. На екрані було видно, як відчиняються двері камери, та як еліанець виходить в коридор. Роджерс майже непомітним рухом сховав стонер у рукав трико. Я поклав руку на кобуру з розрядником.
Еліанин з’явився в рубці керування задоволено посміхаючись, теж відчинив бар і дістав "колу".
- Це, напевно, збереглося в генетичній пам’яті. – сказав він, зробивши ковток. – Земля таки має чим зацікавити нас.
- Сонг, ви самі казали, що часу обмаль. – сухо нагадав я. – Розповідайте, заради чого зчинився такий переполох.
Еліанин зітхнув, склав руки на грудях, і почав розповідь.
- Чи можете ви уявити космічну війну, що тривала безперервно впродовж семи з половиною тисяч земних років? Чи можете уявити безмежну ненависть, коли супротивники не гребували ніякими методами, щоб знищити не тільки один одного, а й сліди існування ворожої раси? Чи можете ви уявити, що обидві раси пішли на повну реконструкцію геному, перетворившись на гермафродитів, які могли самоклонуватися, щоб забезпечити приріст живої сили просто на передовому рубежі? При цьому, народжуючи дитину, батько передавав їй також і свою пам’ять. Уявляєте, як швидко ставав боєздатним новонароджений солдат? Застосувавши прискорювачі росту, вже в трирічному віці він міг замінити загиблого батька на його посту, або зайняти аналогічний. Вони пішли на виродження заради перемоги, принесли особисте в жертву спільному, для обох сторін вираз "до останнього солдата" мав буквальне значення, бо тепер, навіть коли живим залишався хоча б один представник раси, він міг стати родоначальником нового покоління. Врешті, кевани виграли, стерши дхарнів з лиця Галактики, але й дотепер у них залишився страх, що десь в глибині космосу міг залишитись останній ворог. Вони не перестають перебувати в стані готовності до війни, поки існує хоча б мізерна ймовірність, що хтось із ворогів вижив, і потай готує помсту.
Він обвів нас злорадним поглядом.
- І от їхні побоювання справдились. Один корабель зостався! І не просто корабель, а рятувальна капсула, здатна тисячу років зберігати в стазисі організм пілота.
Роджерс кулею вилетів із салону, ми з Реслін кинувся слідом.
- Ви нічого не вдієте! – крикнув Сонг нам услід. - Вони прийдуть і знищать його, навіть якщо при цьому доведеться анігілювати ваш нікчемний астероїд!
- Давай! Туди! – крикнув по радіо Роджерс, коли ми виїхали на краулері назовні, показуючи рукою в напрямку місця падіння.
Я натиснув на газ, і ми полетіли, перестрибуючи через ями.
- Реслін, зв’яжися з еліанцем, спитай цього вилупка, скільки у нас часу!
Після кількасекундної паузи в ефірі почувся голос медиколога.
- Каже, що години дві, не більше.
- Чорт забирай!
- Шефе, - я намагався, щоб мій голос звучав якомога спокійніше та переконливіше, - Це справа федеральної ваги. Рекомендую вам відкликати людей, і чекати на прибуття експертів та підкріплення з бази на Волт-Ройден.
- А ви що робитимете, шерифе?
- Те, що повинен.
- А що конкретно?
- Охороняти місце посадки, запобігати вилученню сторонніми особами речових доказів.
- Аж до застосування зброї? – сарказм у його голосі став неприхованим.
- Буде видно за обставинами.
- От що, Антоне, це наша земля, і ми теж не збираємося ховати голови в пісок. – відрізав Роджерс. – Давай вже переходити на "ти", бо нам, вочевидь, доведеться разом битися, а під час бійки церемонії зайві. Мене звати Рой.
- Гаразд, Рою, скажи, чи немає часом у вас тут надійного сховища?
У відповідь Роджерс натиснув на рукаві скафандра клавішу голограмного планшета. Перед нами постала примарно-синювата мапа північної півкулі Нейрата.
- Двісті кілометрів на північний захід, покинутий протиметеоритний бункер. Ми планували там переховуватись, поки не розкинули орбітальну захисну мережу. Десять кілометрів під поверхнею, так просто вони нас звідти не виколупають.
- Треба витягти з корабля пілота й сховатися там.
- Це ж треба, ти читаєш мої думки! – вигукнув Рой.
Ми дісталися до місця падіння за п’ять хвилин. Техніки якраз готувалися відчинити внутрішній люк шлюзової камери. Роджерс розпорядився пригнати з колонії глайдер, а тим часом, з огляду на наближення непроханих гостей, ми склали протокол про невідкладне проникнення на борт корабля, і увійшли всередину.
Як і слід було очікувати, рятувальна капсула (якщо вірити Сонгу) не вирізнялася багатством інтер’єру. Тісне приміщення прямокутної форми захаращували напівпрозорі двометрові "саркофаги", до яких від стін тяглися численні трубопроводи. Ні в кого не виникло питань щодо їхнього призначення – то були камери стазису. Хтось із техніків спробував висвітити щось всередині одного з них, але промінь ліхтаря розсіювався в опаловій глибині.
- Дайте світло! – скомандував Роджерс.
Техніки за кілька хвилин підвісили світну гірлянду. Реслін одразу вказала на панель, поділену на шістнадцять квадратиків із символами – така була на кожному із "саркофагів".
- Сюди! – гукнув один з техніків.
Синюватий вогник горів тільки на одній "домовині". Спроба зазирнути всередину через опалове віко знову нічого не дала – матеріал хоч і здавався напівпрозорим, проте нічого не давав розгледіти.
- Він там ще живий? – нетерпляче спитала Реслін у техніка, що якраз сканував "саркофаг".
- Пристрій живиться від джерела десь за межами цього відсіку. Гадаю, він ще досі функціонує. Крім того, в ньому ще є запасний енергоелемент.
- Це означає, що "саркофаг" можна винести? – втрутився Роджерс.
- Тут є роз’єми! – подав голос інший технік, що якраз оглядав місця приєднання камер до стіни.
- Які в кого будуть ідеї? – спитав Роджерс.
- Ми не знаємо, на який час автономної роботи розраховано аварійну батарею. – подала голос Реслін. – Від’єднавши стазис, ми, цілком імовірно, можемо вбити пілота.
- А він хоч живий?
- Важко сказати. - відказав технік зі сканером. – Життєві показники не реєструються, всередині знаходиться біологічне середовище на основі карбону. Там може бути просто мертве тіло, мумія.
Роджерс потер рукою забрало скафандра.
- У нас нема іншого виходу. – втрутився я. - Ми мусимо сховати це. Якщо Еліанець збрехав, ми повернемось назад і під’єднаємо камеру знову. Якщо ж ні – повинні докласти всіх зусиль для збереження інопланетного артефакту.
На кілька секунд запала тиша, яку порушив Роджерс.
- Майку, від’єднуй. Шериф зараз головний.
- Гаразд.
Технік уважно обстежив роз’єм, покопирсався в інструментах, врешті видобув із своєї місткої скрині щось на кшталт розвідного ключа, підлаштував його під розмір грані, провернув на чверть оберту, і підпружинена колодка відскочила сама. Тепер всі погляди звернулися до Реслін, яка стежила за індикацією на передній панелі.
- Нічого не змінилось. Продовжуйте.
Один за одним було від’єднано усі підводи до камери. В останню чергу зняли фіксатори, що утримували "саркофаг" на місці, підкотили робовізок і обережно винесли назовні.
Глайдер стояв неподалік з відчиненим вантажним відсіком. У цей момент пролунав сигнал тривоги.
- Назад! – закричав Роджерс.
Робовізок рвонув у зворотній бік, я вихопив з кобури розрядник, прикриваючи відхід. На тлі чорного неба враз виріс силует еліанського корабля, і в ту ж мить він відкрив вогонь із НВЧ-гармати.
- Тікайте за корпус! – скомандував Роджерс, проте було надто пізно.
Промінь сягав людей одного за одним, і вони спалахували, вмить перетворюючись на попіл. Останнім просто на моїх очах згорів бідолаха Майк, ледве встигнувши увійти в шлюзову камеру дхарнського корабля. Промінь кілька разів ударив біля самого порогу, лишаючи після себе яскраво-червоні плями розжареного каміння, після чого еліанець здійснив посадку десь зовсім поруч.
- Рою, допоможи!
Ми розвернули "саркофаг" впоперек, і залягли за ним. Якщо еліанину так потрібен пілот-дхарн, то він навряд чи стрілятиме по стазис-камері.
- Гадаєш, він прийшов саме за цим?
- А за чим, як по-твоєму? – відповів я йому, перемикаючи розрядник на широкий кут ураження.
На якусь хвилину все стихло, потім в створ зовнішнього люка влетіло щось схоже на шестиногого павука. Я стріляв практично наосліп, встигнувши збити йому дві кінцівки з правого боку, поки він протискувався вглиб корабля. Це позбавило його необхідної прохідності, він застряг, з усіх сил намагаючись дотягтись маніпуляторами до "саркофага". Коли ж потворна голова штурмового робота, вкрита гострими, мов бритва, опинилася майже впритул, я перевів розрядник на точковий режим і став стріляти прицільно. Через кілька секунд, скалічений, він поліз назад. Я опустив зброю. Одразу за цим приймач отримав запит на контакт.
- Чого тобі?
- Віддай його мені по-доброму. – почувся холодний голос еліанина.
- Зайди і візьми.
- Шерифе, краще віддай його мені, ніж тим, хто прийде за ним через годину. Повір, їм буде байдуже, що під прицілом, окрім останнього ворога, опиниться ще кілька тарганів. До речі, про твій кораблик я вже подбав.
- Я не пальцем роблений, виродку. Якби твоїм завданням було тільки знайти дхарнський корабель, ти б не став учиняти феєрверк, а почекав би осторонь, поки твої хазяї займатимуться нами. Ти брешеш, Сонг.
Почувся короткий нервовий смішок.
- Що ж, нема вже змісту критися. Дістати те, що мені потрібно – всього лиш питання часу, автономності ваших скафандрів вистачить ще максимум на три доби, а допомога прибуде тільки через чотири. Через тридцять шість годин я увійду, і заберу його у вас, переступаючи через ваші мертві тіла. До речі, ви в курсі, що таке смерть від ядухи?
Ми перезирнулися.
- Між іншим, ви можете пишатися. Знаєте, чому цей дхарн залишився живий? Ви не повірите, але він був дуже відомим філософом-пацифістом, за що його переслідували свої ж, звинувачуючи у зраді раси. Зневірившись в ідеології співплемінників, Хуран вирушив на пошуки нової землі, де міг би заснувати інший народ, який найвище цінував би мир та ідеї гуманізму. Та, вочевидь, не судилося, і стазис-камера стала його домовиною.
- Навіщо він тобі? – обізвалась Реслін.
- Та вже аж ніяк не для того, щоб торгуватися з тевалами! – засміявся Сонг. – Хоча було би весело подивитися на те, як вони добивають останнього свого ворога, який, насправді, виступав за примирення двох цивілізацій.
- Я второпав. – глузливо мовив Роджерс. – З допомогою генетичного коду дхарна еліани перетворяться на гермафродитів, які стануть брунькуватися, поки не загидять всю Галактику своїм лайном. Усі стануть такими, як ти, покидьку, ні риба, ні м’ясо, пліснявою на тілах планет, сірою масою Сонгів, яка розповзатиметься, як колонія мікробів, з однією метою – потонути у власних випорожненнях. Оце і є твій ідеал цивілізації?
- Тобі, людино, не дано усвідомити справжню велич. – зневажливо відповів еліанин. – Мені набридло базікати з тваринами. Все, ви втратили свій шанс. Бувайте.
Зв’язок перервався.
Якийсь час ми мовчали. Я продовжував стежити за виходом, адже Сонг міг просто приспати нашу пильність і повторити спробу штурму. Проте минуло кілька годин, а нас так ніхто й не потурбував. Певно, як і решта, я став усе частіше поглядати на індикатор запасу кисню.
Роджерс несподівано підійшов до мене, торкнувшись своїм шоломом мого, і вібрація забрала донесла його голос.
- Слухай, безглуздо чекати. Треба знищити камеру разом із пілотом.
- Рою, він же може бути ще живим!
- Мені начхати! Я не дам такому артефактові потрапити до рук маніяка!
- Якщо економити кисень, можна протриматися довше.
- Слухай, ти ж викликав експертів, проте аж ніяк не ескадру винищувачів. Гадаєш, вони матимуть достатньо зброї, щоб дати раду з цим покидьком?
Тоді я простягнув йому розрядника.
- Ось, тримай, роби, як знаєш.
Роджерс вагався недовго, узяв зброю і націлив на "саркофаг".
- Рою! – закричала Реслін. – Отямся, Рою! Що ти робиш!
- Замовкніть!- гавкнув той. – Відійдіть усі!
Я вхопив Реслін і відтягнув її подалі вглиб капсули. Роджерс застиг на тлі яскраво освітленого створу зовнішнього люка, тримаючи перед собою розрядник. Минуло кілька нестерпно-довгих хвилин, а пострілу так і не було. Зрештою він опустив зброю.
І тут усе навколо сколихнув потужний вибух.
Нас розкидало по всій капсулі, мов пушинки. Всередину вдарив струмінь пилу, заповнивши увесь простір, так що зникла усяка видимість. І майже одразу сліпуче світло примусило світлофільтри в шоломах потемніти до майже непроникної чорноти.
Коли ж свідомість повернулась, я лежав посередині порожнього овального приміщення з дуже низькою стелею. Світло забезпечували світні смуги на сірих стінах. Спроба звестися на ноги закінчилась тим, що голова вперлась у склепінчасту стелю. Прилади скафандра показували наявність кисневої атмосфери з високим вмістом вуглекислого газу. Озирнувшись, я побачив, що в кімнаті є кілька виходів, і поповз до одного з них навмання.
Здолавши вузький прохід, опинився в більш просторій кімнаті, посеред якої саме приходила до тями Реслін.
- Привіт!
- Привіт. Де ми?
- Вочевидь, на сцену вийшов новий гравець, або гравці. – відповів я. - Можна припустити, що він або вони дуже низькі на зріст, або пересуваються поповзом.
- Гадаєш, це можуть бути тевали?
- Після демаршу еліанина це може бути хто завгодно. Мені щось все менше віриться в його історію.
- То що будемо робити?
- Гадаю, треба знайти когось із господарів і встановити контакт. Ресурсу скафандрів надовго не вистачить, а дихати місцевим повітрям я б не став ризикувати. До речі, Реслін…
- Меган. – поправила вона. – І давай перейдемо на "ти".
- …Меган, у тебе є чим позначити шлях?
Вона дістала з кишені скафандра записник із хімічним стилом, провела по стіні, і на сірій гладкій поверхні з’явилася тонка чорна лінія.
- Чудово! Тоді рушаймо!
Ми витратили дві години на пересування дивним лабіринтом, проте так і не досягли його краю. Ходи з камерами-кімнатами тягнулися все далі, одноманітно-сірі та порожні. На додачу вони стали розгалужуватися не тільки по горизонталі, а й по вертикалі. Врешті довелося зробити привал.
- У мене таке враження, Антоне, що нас посадили в якийсь технічний відсік. Ти чув про кораблі гататорі?
- Так. Гадаєш, ці ходи – щось на кшталт міжобшивкового захисного шару?
- Або щось ще химерніше.
Я підповз до стіни і став гамселити по ній кулаком. Спершу безсистемно, потім став повторювати найпростіші ритми. Проте за годину так ніхто й не почув моїх сигналів.
- Найгірший вид контакту. – прокоментувала Реслін. – Коли тебе просто ігнорують.
Я підповз до неї і сів поруч.
- Має ж бути десь край цьому мурашнику?
- Та мабуть. От тільки наскільки великий їхній корабель, і в який бік ми прямуємо: назовні, всередину чи паралельно осі корпусу?
- Перепочинемо й підемо далі.
Я увімкнув зовнішній мікрофон. В коридорах було тихо-тихо, лише час від часу поскрипували наші скафандри, коли хтось із нас починав ворушитися.
- Цікаво, де зараз Роджерс? Чому нас не помістили в одному місці?
- Я чула, він встиг зробити постріл. – голос Реслін звучав винувато. – Чорт, чому я примусила його копирсатися в тому кораблі?
- Вам слід було триматися від нього подалі. – підтвердив я. – Це прерогатива федеральних служб.
- Федеральні служби й пальцем не ворухнуть, щоб допомогти колонії технікою чи ресурсами, а на чорному ринку такий артефакт можна обміняти на що-небудь. – огризнулася вона.
- Кожне таке судно – скриня Пандори. Якби сталося біологічне зараження, то я був би змушений оголосити Нейрат карантинною зоною. Це б загрожувало вам жорстким ембарго. Ви вчинили необдумано, почавши дослідження самотужки.
- Шерифе, ти триндиш, як моя бабуся: "Того не можна, цього не можна!" Знаєш, де ми бачили федеральну турботу?
Я не став сперечатися, бо це була вічна тема конфліктів між метрополією та периферією. Земний сектор розростався з кожним роком, колонії ставали дедалі самостійнішими, відчутними ставали розбіжності в світосприйнятті мешканців великих центрів цивілізації та дрібних поселень на кордонах. Тут, на краю нейтрального простору, закон Федерації був лише нудним збірником правил, яких майже ніхто не дотримувався. І посада шерифа дуже часто виглядала суто представницькою.
- Ви були близькими? – спитав я, щоб змінити тему розмови.
- Це ти про кого?
- Про тебе і Роя.
- Він тобі щось казав?
- Він, здається, ревнує тебе до всіх оточуючих чоловіків.
Вона довго мовчала, згинаючи та розгинаючи пальці на руках.
- Ми були разом якийсь час. – сказала врешті. – В колонії мало цікавих чоловіків, роботяги та інженери, а тут такий шибайголова. Неможливо встояти. Проте йому був потрібен бойовий побратим, а не подруга. Хтось, хто підтримував би його, корився йому беззаперечно, а я не з таких. Не хочу потрапляти в залежність.
- Зрозуміло.
- А ти? – спитала вона. – У тебе хтось є?
- Ні, я людина кочова, ніде надовго не затримуюсь. Тому намагаюся зберігати дистанцію.
- Шкода.
- Ти теж мені сподобалась.
Вона засміялася, відкинула дзеркальне забрало шолома. В темних очах блищали лукаві іскорки.
- Це що, освідчення?
- Радше вияв прихильності. Якщо виберемося звідси, погостюєш у мене на Паломі?
- Господи, я почуваюся героїнею банальної мелодрами!
- Ти не любиш мелодрами?
Вона засміялася вдруге.
- Шерифе, як дівчина чесна та порядна, я мусила б для порядку трохи покомизитися, але твоїм чарам важко не піддатися. Я згодна! Рятуй швидше нас обох, і вези мене хоч на край Галактики!
Я обійняв її за плечі.
- Тоді не будемо гаяти часу! Вперед!
І ми рушили далі.
Цього разу нам пощастило десь правильно повернути, бо камери стали поволі більшати в розмірах, а світні смужки на стінах стали складатися в якісь незнайомі символи.
- Глянь! Вони повторюються! – Меган стала щось креслити в записнику. - Ось цей, цей і цей! Ми вже проходили їх раніше!
- Ти гадаєш, це вказівники?
- Так, швидше за все, це цифри, отже коридори пронумеровані, існує якась певна закономірність в їх розташуванні. Пропоную рухатися за цієї комбінацією, туди ведуть рівніші тунелі. Гадаю, так ми зможемо вийти в якийсь магістральний коридор чи центральний відсік!
Вона мала рацію. Через деякий час по дорозі нам стали траплятися кімнати, де вздовж стін лежали різної форми предмети, схожі на футляри до музичних інструментів. На самих стінах побільшало виступів, з’явилася світлова індикація і щось схоже на сенсорні панелі керування. Підбадьорені несподіваним успіхом, ми впевнено рухалися далі, поки в одній з кімнат носом до носа не зіткнулися з Роджерсом.
- Трясця вам! – замість привітання видав він. – Де вас носить?
- Чомусь я не дивуюсь, що ти ще досі дихаєш. – подала голос Реслін.
- На відміну від вас, я не ховався по закутках, а захищав камеру стазису із пілотом-дхарном.
- Сподіваюся, ти повернеш мій розрядник? – спитав я.
- Ні, мене роззброїли. – холодно відказав Рой. – Ходімо, краще, за мною, тут починається щось цікаве.
Він привів нас до просторої зали, в якій, нарешті, ми могли стати на повний зріст. В центрі переливалося всіма кольорами веселки щось, що нагадувало величезну мильну бульбашку, всередині якої лежав "саркофаг", який ми знайшли на розбитому кораблі. До "бульбашки" з підлоги під’єднувалася сила-силенна пульсуючих джгутів. Панель керування, яка раніше не подавала ознак життя, тепер світилася жовтим світлом.
- Вони будуть її відкривати! – вигукнула Реслін. – Вони хочуть дістати з неї пілота!
- Вони були тут? Ти бачив їх? – накинувся я на Роджерса, але той лише роздратовано махнув рукою.
- Ні, тут не було нікого. Все робиться автоматично.
Реслін тим часом, наблизившись до "бульбашки", обережно торкнулася її поверхні. Прозора плівка легко піддалася, проте залишилася цілою.
- Температура всередині на тридцять градусів вища. – повідомила вона, звірившись із приладами скафандра. – Вони, мабуть, відтворили там умови Дхарну. Господи, невже пілот живий?
- Гадаю, ми дізнаємося про це дуже швидко.
Роджерс мав рацію. Не знаю, можливо все було сплановано наперед, але саме в цей момент в стіні ліворуч відчинився залитий синюватим світлом прохід, і звідти з’явилися постаті чужопланетян.
Вони були дуже схожі на велетенських термітів, чотири кінцівки, на яких вони пересувалися, росли з того відділу, який у комах називається головогруди. Ще одна пара знаходились обабіч чотириокої голови, і ці "руки" закінчувалися довгими вузькими долонями з вузлуватими рухливими пальцями. Власне, з комахами у них була лише загальна схожість, бо тіла явно мали жорсткий внутрішній скелет, а замість хітину тіло вкривала шорстка сіро-зелена шкіра.
Поки ми перебували в шоковому стані, господарі оточили "бульбашку". Один з них простяг руку, тонка оболонка облягла долоню й пальці подібно до рукавички. Дотягнувшись до панелі керування камерою, він став натискати клавіші. Щось раптом зашипіло, і віко "саркофагу", зрушившись з місця, поволі відкинулося набік.
Мимоволі ми подалися вперед, опинившись між термітоподібними чужинцями, які зовсім ніяк не зреагували на наше наближення. Всі дивилися на жовтувату істоту, що мляво рухалася всередині камери, звільняючись від численних трубочок і кольорових проводів. Нарешті, спершись на край камери чотирипалою рукою, вона змогла встати і обвела нас поглядом смарагдово-зелених очей з вертикальними чорними зіницями.
Дхарн нагадував ігуанодона з добре розвинутими передніми кінцівками. Пізніше, згадуючи той момент, я збагнув, що так міг би виглядати кінцевий етап еволюції динозаврів. У дхарна не залишилося жодних рис, корисних для виживання в дикій природі. Зник хвіст, який допомагав швидко ходити й бігати, ступні ніг стали ширшими, велика голова свідчила про чималий об’єм мозку, а зближені в передній частині очі – про бінокулярний зір. Найбільших змін зазнали передні кінцівки, які дивним чином нагадували наші, людські руки. В довершення всього він зробив цілком людський жест – провів долонею по голові, ніби причісуючи неіснуючу чуприну.
Раптово в навушниках пролунала серія клацань і посвистів, примусивши мене здригнутися. У відповідь на спантеличений погляд Меган, я показав на вуха, і вона теж увімкнула мікрофон. Дивні звуки, химерно переливаючись, лунали кілька хвилин поспіль, а коли змовкли, дхарн відкрив рота і відповів на ті й же мові.
- Чорт! Прокляття! – лаялась Реслін. – Ну чому, чому у мене зараз немає лінкодера!
Я розумів її відчай. Нам залишалось лише спостерігати за розмовою представників різних рас, не розуміючи при цьому ані слова.
Про що вони говорили? Сперечалися? Звинувачували один одного? Віталися? Реслін продовжувала тихо лаятися, Роджерс тим часом спробував зазирнути в прохід, через який з’явилися "терміти", чи то пак тевали, проте дебелий чужинець, що стояв біля порога, цілком зрозумілим жестом зупинив його. Я ж просто не міг отямитися, ошелешено спостерігаючи за розмовою.
Нарешті дхарн, перелізши через край камери, похитуючись, підійшов до стінки бульбашки і зустрівся поглядом з тевалом, в якому безпомилково вгадувався лідер групи. Запала мертва тиша, навіть Реслін перестала клясти долю. Якусь хвилю вони стояли нерухомо, потім дхарн простяг до оболонки свою руку.
І рівно за секунду тевал, зануривши свою всередину, потис долоню істоти по той бік прозорого бар’єру!
Залою прокотилося пожвавлення, тевали стали пританцьовувати на місці, щось насвистував дхарн, один з чужинців став шарпати мене за рукав і щось белькотіти на суміші квакання з бульканням, словом, це було схоже на якусь сюрреалістичну божевільню.
- Вони що, помирилися? – з дурнуватим виглядом обличчя спитав Роджерс, механічно відповідаючи на рукостискання чужопланетян.
- Так, - відповіла Реслін, щасливо усміхаючись, - Сьогодні зник їхній останній ворог.
Ну от і все, що стосується того випадку на Нейраті.
Нас висадили трохи згодом біля самісінького купола колонії, і велетенський, схожий на медузу, корабель тевалів розтанув у нуль-просторі, забравши з собою все до крихти, що залишилось від рятувальної капсули дхарна.
Із доказів у нас залишилися тільки запис Реслін, зроблений на кораблі тевалів, та журнал спостережень обсерваторії колонії, які мовчазні хлопці з центру, що прилетіли наступного дня, вилучили, не дивлячись на протести шефа безпеки колонії. На місці, де стояв корабель Артра Сонга, залишилось лише поле з розплавленого реголіту. Коли ж Меган спробувала розповісти про все в Гіпернеті, нас усіх трьох назвали фальсифікаторами, і я вкотре залишився без роботи.
Роджерс взяв мене в транспортний відділ, а Меган поселила в своєму помешканні "на деякий час".
Кілька місяців вона перебувала в депресії. Мріючи все життя про дослідницьку роботу, перебуваючи за крок від, можливо, найбільшого відкриття століття, Меган почувалася обкраденою і зневіреною.
- Зате ми знаємо, як вони виглядають. – сказав я одного разу, коли ми лежали в темряві після палких обіймів. – Ми захистили останнього дхарна, і бачили, як примирилися найлютіші вороги. Ми не дали Сонгу заволодіти кораблем і технологіями пангалактичної цивілізації, для яких ще не дозріли навіть еліанці. Ми врятували Галактику, як Джон Гордон і принцеса Ліана!
Вона засміялася і обійняла мене.
- Поруч з тобою я почуваюся героїнею банальної мелодрами, я вже тобі казала?
- Хіба ж це погано?
- Ні, це просто чудово!
