Вона перестріла мене в коридорі перед ангаром, схопила за руку й потягла всередину. Всюдихід стояв із ввімкненими габаритами, поруч - троє гідів, вбраних в сірі комбінезони, та трійко пасажирів.
З двома я вже був знайомий.
Майк Лонсдейл, склавши руки на грудях, криво посміхнувся:
- Воістину, тісний Марс! Ви мене часом не переслідуєте, пане оптиміст?
- А ви не схожі на адреналінового наркомана, – відказав я. – Від нудьги тікаєте?
- Нудьга – хвороба молодих, - увімкнув він менторський тон. - Чим довше читаєш книгу життя, тим цікавіше дізнатися, що буде у фіналі. Як звати вашу чарівну супутницю?
- Вік.
Він підійшов і простягнув руку. Коли ж Вік потисла її у відповідь, він раптом затримав її долоню в своїй, накривши зверху іншою, від чого дівчина густо зашарілася.
- Вік – це, мабуть, форма імені Вікторія? – промовив він, пильно вдивляючись в її очі. – Ненавиджу цю сучасну андрогенність, ці аморфні імена, цю сірість лав, що крокують в ногу. Мій старий два роки добивався, щоб у моїй метриці писало "father" і "mother", а не "parent1" і "parent2". Ви – прекрасна юнка, Вікторіє, не урізайте себе до безликої клички.
Нік, його компаньйонка, жінка з великими сумними зеленими очима, підійшла, поклала йому руки на плечі.
- Годі, Майку, ти зовсім збентежив юну леді.
Коли вони відійшли, Вік спитала пошепки:
- Хто він?
- Майк Лонсдейл, письменник, автор історичних романів. Ми познайомилися на шляху до Марсу. Він великий прихильник Ервенрота.
- А, це той декадент?
- Так. Лонсдейл - один з найстаріших людей в Системі, народився у 2014 році.
- Ого! Нівроку!
- Справляє враження, правда?
- Ну…
- Він любить провокувати і ставити в незручне становище, будь обережною.
- Теж мені!..
- Увага всім! – звернувся один з гідів, тримаючи в руках планшети. – Мене звати Джо, я старший групи. Прошу знайомитися з моєю командою: Нат, ведуча групи, і Ден, наш пілот. Усі ви на підготовчому зборі продемонстрували базові навички, необхідні для проходження маршруту, і допущені до його проходження. Прошу вас заповнити анкети. Зокрема, в них ідеться про те, що ви ознайомлені з можливими наслідками подорожі та розумієте ступінь ризику. Прочитайте уважно й прикладіть великого пальця в зазначеному місці.
Майк, покрутивши планшет в руках, зневажливо скривився і тицьнув пальцем в клітинку. Нік, прочитавши уважніше, розписалася теж, і віддала їхні анкети Джо. Найдовше читала Кен, восьмий член групи, невисока вродлива жіночка з цікавим поглядом великих карих очей. Зрештою, хоч уся ця затія явно подобалася їй все менше й менше, підписалася теж.
- Добре, з формальностями покінчено, а тепер – всі на борт!
Всередині всюдихід виявився досить просторим. Довгий герметичний салон було поділено на каюти, в кожній з яких стояла двоярусна койка.
- Привіт, Вік! – гукнув з кабіни пілот, привітно махаючи рукою.
- Привіт!
- Як ся маєш?
У відповідь вона підняла вгору великий палець.
- Увага! Люк зачиняється!
Нат потягла за важіль, і масивні двері, чмокнувши, щільно закупорили вхідний отвір. Слідом за цим в кінці ангару відчинився люк шлюзової камери, схожої на короткий тунель. Заревіли насоси, викачуючи цінне повітря, а потім зовнішній люк випустив нас на поверхню планети.
З’їхавши по пандусу, всюдихід плавно покотився вкритою дрібними уламками каміння рівниною. Через двадцять хвилин куполи поселення Нікс Олімпіка зникли за обрієм, і ми поїхали на захід, до точки висадки.
Сонце, маленька жовтувата розмита пляма, поволі сповзало за горизонт. Коли нам набридло витріщатися на одноманітний іржаво-сірий краєвид, до нас підсів Джо.
- Через три години ми зробимо зупинку до ранку, а о восьмій продовжимо шлях. Так ви зможете відпочити перед маршрутом. А поки що, з вашого дозволу, хотів би дізнатися, чому кожен з вас вибрав саме нас. Відверто кажучи, практично всі туристи віддають перевагу або містам Долини Марінера, або походам Лабіринтом Ночі. Вік я не питаю, вона тут вже не вперше, мотиви її супутника цілком зрозумілі, з Майком теж усе ясно…
- Ну-ну, і що ж вам там ясно? – в голосі письменника почулась іронія.
- Епатаж і бажання привернути до себе увагу, так я гадаю, – спокійно відповів Джо.
- Пальцем в небо, юначе! Проте не буду вас розчаровувати, можете думати що завгодно.
- Нік, а ви? На пару зі своїм невгамовним другом?
- Куди голка – туди й нитка, – загадково всміхнулася жінка.
- Що ж, зрозуміло. Кен, залишаєтесь ви.
Опустивши очі, вона ледь чутно відповіла:
- Я… Я просто хочу спробувати щось… Ну, щось…
- Один мій знайомий поет називав це "крові крик", – в чорних Майкових очах з’явився мрійливий вираз. – Не продовжуйте, і так усе зрозуміло.
- Кен, ви смілива й неординарна особистість, – потис їй руку Джо. – Ми завжди раді таким, як ви, людям, які хочуть випробувати себе.
- За це я теж ненавиджу ваш час, – скривився Лонсдейл.
- Тобто?
– Коли свій досвід – ніщо, а чужий – здобуток.
- Майку, ви перегинаєте.
- У мене довгий список претензій до сьогодення. Починаючи із закостенілої планової системи розподілу та євгенічних експериментів, і закінчуючи повним безправ’ям.
- Безправ’я? - засміялася Нат. - Де вибачите безправ’я?
- Усюди! От скажіть, скільки порогів вам довелося оббити, щоб відкрити цей маршрут? А який відсоток допустимого ризику вам призначили?
- Ну, знаєте, прогулянка Марсом - то вам не дефіле по Тайм-сквер!
- А яке кому діло до того, чого я хочу? Все життя тільки тим і переймаюся, щоб не стати незамінним гвинтиком в машині оптимізованого суспільства, щоб не залежати від його прихильності…
- В цьому й полягає велика відмінність між людьми Землі та людьми Космосу! - вклинилася в розмову Вік. - У космосі таке явище, як вовк-одинак, неможливе в принципі, взаємовиручка та злагодженість дій відіграє вирішальну роль в успішності досягнення задач!
Майк зміряв її зневажливим поглядом.
- Юна леді, всі косміти для мене - мурашки, навіки замкнуті в своїх поселеннях, раби на галерах, як сказав Ервенрот…
- А я гадала, ви можете думати самостійно, а не годувати нас параноїдальними пророцтвами свого гуру, - не вгавала Вік.
Обличчя Майка налилося кров’ю.
- Ваше, панночко, існування наразі схоже на політ мильної бульбашки. Усе в рожевому світлі, усе легке й позбавлене будь-якого змісту!
- Мені, містере Лонсдейл, теж вдатися до барвистих порівнянь? - не здавалася Вік.
- Та йдіть до біса!
З цими словами Лонсдейл зник у своїй каюті, зачинивши двері.
- Не звертайте уваги, – сказала Нік, підводячись слідом за ним, – просто він не може знайти себе у цьому новому світі.
- А ви? – спитав Джо. – Ви ж не набагато молодші від нього, однак цей світ не дратує вас так. Чому?
Посмішка Нік нагадувала посмішку Джоконди.
- Мені достатньо, що у цьому світі є він.
Далі розмова не клеїлась. Нат увімкнула канал новин, Вік зв’язалася з подругою, і довго ділилася з нею враженнями, залишивши мене самого милуватися похмурими марсіанськими сутінками. Зрештою, коли геть стемніло, всюдихід спинився, і Джо порекомендував усім відпочивати.
Ми ледь помістилися поруч на нижній койці, Вік мовчала, дивлячись на мене, широко розплющивши очі.
- Що? – не витримав я.
- Ви, земляни, такі…
- Які?
- Ну, якісь інші зовсім. Не такі.
- Дурниці!
- Ні, – похитала вона головою. – Ми стаємо надто різними, навіть зовні.
Вона торкнулася мого короткого йоржика чуприни на голові, провела, ледь торкаючись пальчиками.
- Це справді не боляче?
Я ледве втримався від сміху.
- На тебе всі одразу звертають увагу, витріщаються…
- Я вже звик, не переймайся.
Вона торкнулася своєї безволосої голови.
- А мені б пасувало?
- Волосся?
- Угу.
- Дуже.
Вона всміхнулася, і знову стала мовчки свердлити мене поглядом.
- Що?
- Пам’ятаєш, що вона сказала?
- Хто?
- Нік. "Мені достатньо, що у цьому світі є він."
- Він – знаменитість, жива легенда, багато прожив і побачив чимало. Гадаю, коли не звертати уваги на заскоки, з ним може бути цікаво спілкуватися.
- Ні, – покрутила головою Вік. – Це зовсім інше. Це почуття. Вона це з таким почуттям сказала…
- Давай спати, – перервав я. – Завтра важкий день.
- То йди на свою койку! – штурхнула вона мене. – Твоє волосся страшенно лоскоче!
* * *
Наступного дня, поснідавши, ми знову три години тряслися на захід, поки, різко пригальмувавши, всюдихід не зупинився.
- Все, приїхали, – сказав Ден.
Ми кинулися до ілюмінаторів, проте нічого особливого не побачили: той самий криваво-червоний присмерк, брунатні пагорби, вкрите легкою памороззю каміння. Джо кілька разів плеснув у долоні, привертаючи нашу увагу:
- Так, усім перейти до причепа!
І ми, семеро, за винятком Дена, що мав залишитися, через гнучкий рукав шлюзу в кормі всюдихода полізли вдягатися.
Спершу потрібно було влізти у костюм. То була місцева полегшена модифікація стандартного скафандра з урізаним запасом кисню і вчетверо зменшеною ємністю батарей, що дало змогу знизити вагу майже вдвічі.
- За бортом атмосфера настільки розріджена, що майже нічим не відрізняється від космічного вакууму, однак температура значно вища, тому в костюмах послаблена система обігріву, – пояснював Джо. – Таким чином, автономність знижена до шести годин, проте костюм став набагато зручнішим і легшим. Маршрут займає три, від сили чотири години, якраз вистачає. Рівень автономності можна контролювати за кольором оболонки. В початковому стані, повністю заправлений, костюм буде світитися яскраво-помаранчевим. По мірі втрати автономності він стане спершу жовтогарячим, а на останній стадії – ядучо-зеленим. Такий колір дуже помітний на бурому тлі поверхні. Якщо раптом хтось загубиться… Ймовірність практично нульова, проте вам слід це знати… Так от, якщо загубитеся – вмикайте маяк на поясі і шукайте найближчу панівну висоту: пагорб, скелю, гребінь. Тоді система планетарного стеження без проблем вас побачить. Всі вдяглися? Добре, взуваємо черевики і перевіряємо герметичність.
Будучи кадетом Академії, я без особливих зусиль вліз у тісну панчоху "гермака", запустив його і за секунду вже світився стигло-помаранчевим. Майк і Нік теж впоралися, а от Кен змогла тільки з третього разу. Вік тихенько хихотіла, спостерігаючи, як землянка, червона від сорому, вовтузиться з костюмом. Нарешті всі були готові, і Джо відкрив клапан. Гермак одразу став вільнішим, роздувшись при низькому зовнішньому тиску. Кілька разів зігнувши-розігнувши руки, я із задоволенням відмітив, що рухливість при цьому не погіршилась.
- Виходимо! – гукнув Джо вже по радіо.
Задня стіна причепа відокремилася від корпуса і на кшталт пандуса опустилася на грунт. Вийшовши назовні, ми стали роззиратися.
Марсіанське небо, тьмяно-жовте біля горизонту, ставало практично чорним в зеніті. Планетологи на повному серйозі стверджують, що атмосфера планети є по суті продовженням її літосфери, на дев’яносто дев’ять відсотків складається з твердої фракції, і лише на один – з газоподібної. Пил, а не мізер вуглекислоти, надає небу забарвлення, без нього не мають сили місцеві вітри, крім того, в умовах низької гравітації, він стікає схилами каньйонів, мов вода, створюючи незабутні ландшафти.
- З космосу все це виглядає цікавіше, – пробурчав Майк, футболячи найближчий камінь. – Де, власне, гора?
- Вулкан надто великий, щоб його можна було роздивитися, стоячи на поверхні планети, – відказала Нат, наш другий гід. – Хоч підйом абсолютно не відчувається, ми насправді зараз знаходимося на його схилі.
- І де ж вершина? – спитала Нік, супутниця Майка.
- Там, – Нат махнула рукою в напрямку білої розмитої крапки сонця, що саме сходило.
- Знаєте, хлопці, я вже починаю жалкувати, що вибрав ваш маршрут, а не екскурсію в кальдеру, – продовжував виливати жовч Майк.
- На Марсі до лінії горизонту не більше трьох кілометрів, – в’їдливо озвалася Вік. – Діаметр кальдери вулкану – вісімдесят. Боюсь, на вас там чекає не менше розчарування.
- О, моя юна чарівна марсіанко, коли приїдете в гості до мене в Денвер, ви зрозумієте, чому я такий розчарований, якщо, звісно, ваша субтильна конституція тіла дозволить вам бодай сидіти при нашій силі тяжіння.
- Годі базікати! – перервав обмін шпильками Джо, виштовхуючи з причепа довгі нарти із запасним спорядженням.
- Вперед! – махнула рукою Нат, ведучи нас на захід.
Прибравши пандус-люк, всюдихід, здійнявши хмару куряви, рушив геть.
- Він чекатиме на нас унизу через три години, – сказав Джо, штовхаючи нарти по піску. – Якщо хтось передумав, то був його останній шанс відмовитися від екскурсії.
Йому ніхто не відповів.
Метрів за двісті, видряпавшись на сідловину між двох невисоких пагорбів, ми нарешті дісталися початкової точки маршруту.
- Ого! – аж присвиснув Майк.
- Яка краса! – тихо прошепотіла Кен.
Просто перед нами починався досить крутий спуск вниз. Урвище, місцями майже прямовисне, місцями досить пологе, тяглося від обрію до обрію, переходячи далеко внизу в порізану балками хвилясту рівнину. На відміну від плаского схилу, щедро засипаного камінням, тут починалися рівні піщані поля, лише подекуди поцятковані уламками породи. Піднявши камінець, я кинув його на пісок, і він покотився вниз, підстрибуючи по щільно втрамбованій поверхні.
Коли ми трохи отямилися, почувся добре поставлений голос Нат.
- Ми знаходимося біля підошви вулкану Олімп, найвищого вулкану Сонячної системи. Він височіє практично в центрі рівнинної області Тарсис, яка, за останніми даними, утворилася внаслідок падіння невеликого астероїда. Удар виявився достатньо потужним, щоб пробити кору планети. Утворилося колосальне море розплавленої породи, яке довго охолоджувалося, затягуючись, як ополонка льодом: від країв до центру. Вистигаючи, лава сідала, спричинюючи тиск на все ще розплавлені надра, і в центрі кратера утворився вулкан.
- Оскільки діаметр "ополонки" був досить широким із самого початку, рідка лава витікала в значних обсягах, поширюючись на значні відстані. В зв’язку з цим вулкан радше нагадує святковий торт, складений з багатьох шарів, аніж класичну конусоподібну гору. При подальшому охолодженні район навколо гори продовжував опускатися, сам же Олімп, навпаки, піднявся, ніби корок. Завдяки цьому утворилася підошва, яку ви бачите перед собою.
- Висота урвища коливається в межах від трьох до одинадцяти кілометрів. Раніше, в двадцять першому столітті, коли велися інтенсивні пошуки вільної води на планеті, появу такої структури пояснювали існуванням в минулому великого моря, островом в якому був Олімп. Хвилі, за припущеннями вчених тих часів, руйнували підошву вулкана, утворивши майже прямовисне урвище.
- Що ж, воду на Олімпі таки знайшли, проте вона потрапила на нього випарувавшись з лави. Виходи марсіанської криги трапляються на всій ділянці підошви, одне таке поле ми проїжджатимемо по дорозі вниз. Однак моря тут не було ніколи, про що свідчить структура поверхні Тарсису, так званий Ореол Олімпу – ділянки, порізані химерними лабіринтами ярів і балок. Довгий час походження Ореолу залишалося загадкою, поки не було висунуто гіпотезу про падіння астероїда. Така структура могла утворитися при застиганні лави, коли на поверхні вогняного озера стали утворюватися осередки кристалізації.
- Те, як виглядає сьогодні Марс, визначило якраз те злощасне зіткнення. Є припущення, що значний ексцентриситет орбіти теж з’явився внаслідок тієї катастрофи. Значні викиди залізовмісних мінералів з нутрощів планети навіки змінили її колір. Нині Олімп є пам’яткою про ту жахливу подію і нагадуванням про грізну силу Всесвіту.
Якийсь час ми стояли скам’янівши на місці, перед очима в кожного кипіло море вогню.
- Гадаю, наукову частину екскурсії ми на цьому завершимо, – порушив тишу в ефірі Джо. – Прошу одягти лижі.
Я підійшов до краю і став оглядати трасу, позначену червоними вішками.
Спуск мав бути хвилюючим, зважаючи на велику кількість каміння, розкиданого по схилу. А якщо взяти до уваги ще й те, яке заметене тонким шаром пилу? От тобі й "найекстремальніша екскурсія в Системі"!
Лижі виявилися широкими, вилитими з надлегкого сплаву. Причепивши їх до черевиків, я перевірив ковзання – навіть по піску виходило дуже незле.
- Увага, земляни! Починаємо повільно, треба відчути специфіку тяжіння й лиж. Вік, я сподіваюсь, ти нам допоможеш?
- Авжеж! – весело відгукнулася дівчина, підійшла до мене і сильно вдарила долонею в груди.
- Якого дідька?!
- Це - круто! – тицьнула вона пальцем.
Опустивши очі, я побачив на грудях наліпку-малюнок у вигляді черепа, з очниці якого визирала, висолопивши роздвоєного язика, гримуча змія.
- Всі готові? - спитала Нат. - Тоді рушаймо.
- Поїхали! – гукнула Вік і, сильно відштовхнувшись палицями, почала розгін.
Ми рушили за нею і Нат, обережно обминаючи перешкоди, а замикав колону Джо, осідлавши свої нарти.
Через кілька хвилин я цілком прилаштувався до лиж. Низьке тяжіння разом із в’язким реголітом не давало розганятися до небезпечної швидкості, тож іноді доводилося навіть допомагати палицями. Неквапний спуск давав можливість оглядати місцевість, каміння на схилі виявилося менше, ніж здалося мені спершу.
- Й-й-а-а-а-х-х-у-у-у-у! – кричала в мікрофон Вік, виписуючи карколомні зигзаги.
- Ай! – вигукнула раптом Кен і, не втримавшись на ногах, упала навзнак у пісок.
- Стоп! – скомандував Джо, і вся група спинилася.
- З тобою все гаразд? – Нат тим часом вже допомагала незграбі підвестися.
- Так, вибачте, – белькотіла та, судомно впираючись палицями. – Я просто задивилася.
- Будь надалі обережнішою. Рушаймо!
Знову зашурхотів під ногами пісок, через кілька хвилин ми під’їхали до ділянки, на якій зі схилу стирчали скелі завбільшки як наш всюдихід.
- Всі за мною! Слід у слід! – гукнула Нат.
Ми опинилися в лабіринті чорних, вкритих тонким жовтим нальотом пилу, бескидів, лижня то спускалася, то проходила по горизонталі, зигзаг змінювався зигзагом, доводилося активно працювати палицями. Хвилин за двадцять знову почалася рівна гладка ділянка, цього разу пісок спершу став бежевим, а потім - брудно-білим, піщинки на сонці засяяли міріадами діамантових блискіток. Нат зробила знак і спинилась.
- Перед нами - вихід підземної криги. Шар сягає двохсот метрів у товщину, від перепаду температури протягом доби постійно обсипається, утворюючи нижче широке поле. Хоча в приполярних районах, особливо в південній півкулі, знайдено ще більш потужні відкладення водяної криги, сніги вулкану Олімп відомі тим, що вони стали першими, існування яких було доведено.
Я зачерпнув рукою сніг, підніс ближче до очей. Снігом це назвати було важко, швидше крижаною крупою, що нагадувала дрібно побите скло. Ось він який, найбільший марсіанський скарб!
- Зараз будьте уважні, - подав голос Джо, - ковзати по сніговому полю набагато легше, тож не розганяйтеся.
Ми продовжили спуск, і дійсно, лижі стали їхати ніби самі. Проте снігове поле швидко скінчилося, і знову попереду з’явилися скелі. Лиш тільки ми в’їхали в черговий лабіринт, зненацька пролунав вигук Джо:
- Майку! Майку! Куди!
Я спинився, озирнувся. Лонсдейл, сильно відштовхуючись палицями, швидко зникав за скупченням скель. Слідом за цим по радіо почувся зойк - Кен, налетівши на камінь, втратила рівновагу і з усього розгону врізалася головою об плаский валун. Вік за секунду опинилася поруч, спробувала допомогти їй підвестися, проте землянка не ворушилася.
- Кен! Кен, отямтеся! - кричав Джо.
Нат підбігла до них, видобула з рюкзака портативний діагност, притулила до грудей непритомної.
- Вона жива? - тремтячим голосом спитала Вік, зіщулившись поруч.
- Жива, - відповіла після паузи гід. - Струс мозку, больовий шок. Оболонка гермокостюма не пошкоджена.
Почулося схлипування Вік. Я обійняв її, пригорнув до себе.
- Ну, не плач, все буде гаразд.
- Джо, викликати рейнджерів? - спитала Нат.
Старший групи мовчав кілька секунд, потім спроквола хитнув головою.
- Викликай. Ми не доправимо її до всюдихода. Треба ще цього вилупка знайти…
Ми всі озирнулися на Нік, яка стояла в стороні і за весь цей час не зронила жодного слова.
- Що він задумав? – тихо спитав Джо.
В ефірі запала тиша. Нік стояла непорушно, ніби й не чула запитання.
- Байдуже, – холодно промовив Джо. – Сліди чітко видно, я наздожену його.
- Джо, Нат, - втрутився я, – Майк – корінний землянин, до того ж, наскільки я помітив, у відмінній фізичній формі. Не хочу нікого образити, проте з усіх нас тільки мені під силу його наздогнати. Увімкну маяк і поїду слідом.
- В цьому немає необхідності. Як старший групи, я можу ввімкнути його маяк дистанційно, – сказав Джо. – Зрештою, він увімкнеться сам, коли автономність костюма впаде до двох годин.
Я заперечливо похитав головою.
- Він може сховатися в яку-небудь нору, вивести з ладу передавач, врешті-решт. Якщо самогубець настроєний рішуче, він міг передбачити усі варіанти…
Нат ледь помітно здригнулася при слові "самогубець".
- Краще я знайду його і побуду поруч, покине прибуде підмога.
Джо розмірковував не більше секунди.
- Іди, кадете. Але будь на зв’язку. В ефір виходь на третій частоті, щоб він не міг чути наші переговори.
- Гаразд.
Вік повисла в мене на шиї.
- Ні, не йди! Не йди!
Я притис її до грудей.
- Чого ти, мала? Нас цілий семестр на Місяці ганяли, не пропаду!
- Будь обережний! – писнула вона на прощання.
- Все буде гаразд, через три години зустрінемося в Нікс!
Підібравши палиці, я рушив на пошуки Майка.
Лонсдейл добре використав фору. Більше години я йшов по його сліду, але самого втікача не було видно. За лабіринтом скель почався рівний піщаний схил, ще метрів через п'ятсот – сухе русло-крік, лижня круто збігала вниз, потім, трохи нижче, знову здіймалася вгору. Майк, вочевидь, здолав його з ходу, мені ж довелось, лаючись, спускатися боком, а потім дертися нагору, втрачаючи дорогоцінні хвилини. Коли ж опинився на тому боці, слід знову згубився між скелями. Самого Майка, як і раніше, видно не було.
- Енді, відгукнись! – почувся в ефірі голос Джо.
- Продовжую пошуки, – відказав я. – Перетнув крік, попереду – лавове поле. Рейнджери скоро будуть?
- За півгодини. Втікача з орбіти не видно, мабуть десь сховався. Маяк не вмикається. Вони будуть орієнтуватися на твій.
- Зрозумів. Кінець зв’язку.
Піску на шляху стало меншати, лижня перетворилася на ледь видимий пунктир. За кілька десятків метрів гравій під ногами змінив жорсткий шар щебеню.
- Чорт забирай! – вигукнув я.
- Енді, з тобою все гаразд? – стривожився Джо.
- Я втратив слід!
- Тоді стій на місці! Рейнджери от-от прибудуть!
- Джо, через дві години в "гермаках" закінчиться енергія. Перш ніж зайде сонце, він буду мертвий. Рятувальники не зможуть прочесати увесь цей район за такий короткий час!
Джо простогнав від безсилля.
- Гаразд, роби, як знаєш. Тільки не щезай!
- Домовились.
Скинувши лижі, я виліз на найближчий валун і став роздивлятися навколо. Скільки сягало око, простягалася мертва холодна пустеля, жодного руху, жодного сліду. Скоса зиркнувши на свій "гермак", який вже став лимонно-жовтим, я знову вп’явся поглядом у хаос каміння і скель.
Зненацька неподалік щось зблиснуло. Кинувшись туди, я знайшов поспіхом прикидані гравієм лижі Майка. Куди ж він пішов далі?
Заглибини в щебені були ледь помітними, проте, знайшовши початок сліду, тепер я побачив усю вервечку. Не відриваючи очей від ґрунту, приблизно через півгодини, підійшов до високої, похиленої набік скелі. Підкорившись інтуїції, обережно визирнув з-за краю і побачив утікача.
Лонсдейл лежав горілиць, розкинувши руки. Зовні на гермокостюмі, який набув уже загрозливо-салатового відтінку, не було помітно жодних пошкоджень.
- Він тут, – промовив я у мікрофон, з’являючись перед Майком. – Я знайшов його.
Наступної миті Лонсдейл, помітивши мене, схопився на ноги.
- Знайшов таки… - просичав він, і наступної миті вирвав заглушку клапана, який слугував для вирівнювання тиску в скафандрі та назовні.
Тонкий струмінь повітря, білий від миттєво замерзаючої пари, вдарив з грудей. Я кинувся на нього, повалив на землю і, заломивши руки, повернув заглушку в положення "герметично".
- Чому?! Чому ти це робиш? – закричав я, не даючи йому вирватися.
- Проклята доба! – хрипко простогнав Майк. – Прокляте життя! Прокляті ви всі! Ненавиджу!..
Він знову відкрив рот, щоб ще щось сказати, але знепритомнів від нестачі кисню.
- Джо! – закричав я. – Джо!
- Вони вже поруч! Бачать тебе!
Широка тінь тієї ж миті накрила скелю, а за хвилину хлопці в блакитних скафандрах вже несли нас до човника.
* * *
Я почувався хіба що трохи втомленим, проте лікар не відпускав до тих пір, поки не переконався, що все гаразд. По прибутті в Нікс Олімпіка, як тільки відчинилися внутрішні двері шлюзу, Вік повисла у мене на шиї.
- Я так боялася, Енді, так боялася!
- Та годі тобі, годі… - шепотів я крізь сльози. - Ніякої небезпеки не було. Ходімо краще, поїмо чогось. Вмираю з голоду!
Ми знайшли їдальню на оглядовій галереї. Сонце майже торкалося обрію, і пагорби в околицях поселення вже тонули в непроникній імлі. Я замовив білковий стейк з гарніром, а коли з вечерею було покінчено, ми пересіли ближче до велетенського прямокутного ілюмінатора, спостерігаючи, як біжить по небу Фобос.
- Знаєш, мабуть маршрут Джо заборонять, - сказала Вік. - Мене просили нікому не розповідати про сьогоднішню пригоду.
- Оце правильно! - погодився я. - Бо любителів по-дурному ризикувати ще вистачає!
- Ти що? - обурилась вона. - Хіба Джо винен, що йому трапився псих-землянин?
- А ти не задумувалася, чому він це зробив? Чому так чіплявся за минуле? Чому не міг знайти себе в теперішньому? Тебе це не цікавить?
Вона глянула на мене так, що аж в горлі пересохло.
- Я б хотіла знати тільки одне.
- Що саме?
Вік зітхнула і відвела погляд до чорного прямокутника ілюмінатора, в якому відбивалися наші постаті.
- Чому вона дозволила йому це?
