- Вам, що носи позакладало, не чуєте як смердить?
- А нам, шо? Мо*, то сусід-примак сміттє підпалив?
- Яке сміттє? З літньої кухні дим валит. Господи, та то ж голубці, голубці горят! Невже я сама за всім маю вспівати? Ніно, заснула , чи що? Кидай ту бараболю й винось баняка, може ще не всьо просмагло!
- Що не всьо, тут їдне вугілля. Вже й Сірко їсти не буде.
- Добре, що я свиням увесь рис не викинула, ще накрутимо!
В сім"ї Джмеликів був аврал. Нарешті, нарешті звершилося - до них ідуть свати. Жених таки наважився. Сім років він топтав до них стежку, та якби тільки до них. Злі язики плели, що морочив голову, зраз, кільком дівкам, поки проворніша, тобто Джемеликова Уляна, не «залетіла». Наставила пузо й всьо, куди тепер дітися. Тут вам село, а не якесь місто – не відвертишся - що не моє. І тепер, побоюючись осуду односельців, та найбільше тяжкої батькової руки, Дмитро Січкун зробив свій вибір.
Одарка Джмелиха бігала спозаранку як навіжена. Ще тиждень тому були куплені подарунки , навіть, рушники сватам.
- Зара, не тре сліпувати, як колись, люде добрі вишиют, аби гроші були, - хвалилася Джелиха, бабам які роздивлялися хрестики на рушниках.
Всі гроші, які ховала поза образами від Степана були потрачені. Купувалося все похапцем і тепер схвильована наречена була в розпачі:
- Мамо, я ж казала, що сорочка для Дмитрового брата буде велика, а в цієї, дивіться, навіть рукави не пришиті!
- Не скигли, зараз, до Пріськи Миронихи збігаю, мо*, вшиє. А ні, то вона до Хмельницького позавчора їздила, може, що відкупимо. Біжи краще подвір’я вимети, а то та клята худоба вже всенький двір загадила. Тільки виженеш із хліва, то так і норовить під хвірткою напаскудити, хоч хвоста підв’язуй! Та дивися, до воріт не притуляйся, бо Ніна вчора їх пофарбувала.
Двері в хліві, у вбиральні й навіть фіртка, через яку виганяли ту кляту худобу, блищали, проти сонця, свіженькою фарбою.
Найменша дочка Мирося, як метілка літала по дворі й нагадувала всім про пофарбовані двері. Та дурні мухи, ґедзі й всіляка мошкара на то не зважали й, не дочекавшись поки висохне, липли до блискучого. Мирося дуже сердилася з того непорядку й зішкрібала їх із свіжопофарбованих дощок вимащеним у фарбу ножем.
- А, щоб ти здох! Волоцюга старий, знайшов де ногу підняти! Місці тобі не знайшлося, - це вже Сірку дісталося. Він не розумів, що тут діється й по звичці підійшов під старий паркан, та отримавши віником заховався в будку.
Вже давно минув обід і гамір, помалу, з подвір’я перемістився в хату.
- Хоч би нічого не забути, - метушилася по кімнаті Джмелиха. – Ніно, подарки вийми, та в целофан замотай. Ото тре тобі було роздерти, тепер ніяк назад не стулиш.
А тим часом накривався стіл, та так, що тарілкам було вже мало місця й їх тулили одна на другу.
- Мамо, а як же гості їстимуть із нижніх тарілок?
- Зголодніють то дістануть, - видихнула Жмелиха. Вона стала й задоволеним оком окинула стіл. Все було б гарно, аби мухи не перлися до салатів.
- Ідіть вже вбирайтеся, а то ж скоро приїдуть.
Семен, який уже не раз зазирав на кухню, просунув у кімнату своє неголене лице.
- Ах ти ж, лишенько! Нагородив же Господь чоловіком! Хоч сьогодні приведи себе до ладу! Люди ж прийдуть!
Семен огризнувся, але покірно пішов шукати свою бритву.
Сестри й майбутня молода, вже не відходили від шафи. Вони прикладали й надівали, по-черзі, всі свої наряди, штовхаючись перед дзеркалом, вихвачували одна в одної дешеві турецькі косметички. В кімнаті стояв тяжкий запах нафталіну, розведений липким ароматом духів «Шанель №5», того ж виробника. Дівки сердито тузалися, виборюючи собі місце перед свічадо.
- Чого прешся, що до тебе свати йдуть!
- Віддай, то моя кофточка!
Джемелиха вчасно зазирнула в кімнату, бо ще мить, і кофтина чесно б розділилася навпіл.
- Перестаньте, а то віником огрію! Вам вже немає більше що вдіти? Відайте кофтину Миросі!
Дівки зупинилися й зі злості кинули одіжку меншій.
Сестри ще трохи пововтузилися, та час не терпів, тому вони, з надутими губами продовжували далі мирно наряджатися.
В сусідній кімнаті Семен, поголившись, задоволено глянув у кругле люстерко й вирішив ще поправити свою чуприну. Проте неслухняний чуб, знову і знову, півньом, задирався догори. Чоловік плюнув кілька разів на руку й змастив волосся, але з того мало було толку - чуб й далі задирався. Джмелику це набридло й він сплюнув, тепер вже на підлогу. Вся ця біготня спозаранку хлопа вже дістала, а йому давно пересохло в горлі й так кортіло, непоміченим пробратися в комірчину, щоб пропустити стаканчик. Нашвидкуруч накинувши нову сорочку, він став нишком, через кухню, пробиратися до стратегічного об’єкту. По дорозі вирішив прихопити гранчака, та стакана на місці не було й Семен викинув із пластмасового, що попав під руку, якісь причандалля.
- І куди цьо Ви? – не дрімне око старшої дочки вгледіло щось підозріле.
- Та от, води хтів набрати. Зуби буду чистити, - зметикував Семен і став шукати зубну щітку. Вона закотилася за мисник, та була якась чорна й геть заснована павутинням. Семен на то не зважив, а рішуче обчистив її об поли сорочки й прийнявся виколупувати із тюбика «Помарін», його засохлий вміст.
- Йой, мамцю! В батька даха зірвало! Взяв тьоті Надіну пасту й зуби чистит!
- А ти не смійся, а й собі вичисти! Й Уляні скажи, хай вже від зеркала відлазе! А щітку де ж взяв?
- Та взяв ту, що я туфлі помаліною натирала.
- Ну хай чистит! А ви, швидко там, повертайтеся! А то, свати в хату, а в вас ще юпки не вдіті.
Менша, Мирося теж стала колупати «Помарін». Кухня наповнилася пахощами м’яти, що перебивала запах домашньої ковбаси.
- Що вже приїхали?
Із Сусідньої невеличкої кімнати висунула голову бабця, що саме відірвалася від улюбленого серіалу. Її привабив дивний запах.
- Та, хоч Ви сидіть там! - цикнула на бабусю старша онука. Вона ніяк не могла знайти защіпки до коси й від того нервувала. Проте старенька, ще трохи почекала, поки гамір переміститься в іншу кімнату, тихенько підійшла до мисника, вишкребла на палець залишки «Помаріну» й потерла ним , єдиного, на весь рот, зуба.
Призначений час вже давно минув. Дівки, напудрені, напарфумлені, вималювані й святково вдіті сиділи на краєчку дивану, поклавши руки на коліна, й позирали на стіну, на якій висів годинник. Ніхто вже навіть не звертав уваги на нахабних мух, що дерлися через тюль, якою завісили двері. Комах тепер не цікавили салати, що розпливлися на тарілках, нахаби пхалися до холодцю. Ніна, час-від-часу, схоплювалася й хватала мухобійку. Семен Джмелик сидів осторонь і скоса позирав на стіл, що, здається, стогнав під наїдками. В кімнаті, якщо не рахувати телевізора , що белькотів за стіною і дзижчання недобитих мух, панувала тиша.
- Може, ти, доню, щось не так домовилася? - обережно спитала Джмелиха.
- Мо, він передумав, а добро пропадає? – невдало пожартував Семен.
Уляна шморгнула своїм трохи задовгим напудреним носом й розтерла сопля по веснянкуватому лиці.
- Цить, дурню! Тобі б тільки люльку налити. А, що дитину позорять, байдуже!
Майбутня наречена, ще раз хлипнула, набрала повні груди повітря й полилися сльози рікою, змиваючи всю турецьку косметику.
- Уже приїхали? – знову визирнула бабуся.
- НІ!!! – крикнули всі разом, зірвавшись із місця.
- Голубці! Знову голубці димлять, мабуть, одні крильця лишились! – Сплеснула руками Ніна. Вона саме добивала муху на склі й помітила, як із вікна літньої кухні клубився дим.
- Ой, людочки! Я й забула!.. - схопилася Джмелиха й побігла до дверей..
І знову зчинився гармидер. Всі кинулися до літньої кухні, ніби вони могли чимось допомогти тим, згорілим голубцям.
Семен Джмелик, виловив момент й, підозріло оглянувшись, шугнув у комірчину. Коли він звідти вийшов, настрій у нього покращився. Він, наспівуючи собі щось під ніс, подався на двір.
Із того кінця вулиці, голосно торохтів прогорілим глушником старий «Москвич» - свати під’їжджали.
