Минулої суботи ти заполонив мене всю. Ти здивував своєю раптовістю і невчасністю. Ти налякав пекучою молодістю. Чого-бо порушив мій осінній спокій, схожий більше на патологію, ніж депресію? Чого-бо увірвався в моє життя вітром і холодом? Мовчиш, бо тебе вже нема.
У неділю насолоджувалися одне одним. Твій ангельський погляд все падав і падав на мене. Потім ти торкався своїми лапатими руками моїх гострих плечей, цілував світлі вії, від чого вони ставали ще світлішими. Я тремтіла, червоніла й танула. Увесь третій день лежав, мені навіть здалося, що захворів. Лікувалися холодною темрявою. У вівторок господарювати в моїй душі почала весна, але до неї чомусь ти ставився скептично. Пригадую, казав, що вона розлучить нас, пошматує, в першу чергу, тебе, а мене залишить осені. Так воно і сталося. На п’ятий день ти зник, але я ще відчувала в повітрі твою морозну присутність. Літнє сонце сміялося наді мною: «Ги-ги! Покинув і тебе, мерзотник! Він хоча б із кимось зустрічається більше трьох місяців? Не переймайся, крихітко, він повернеться і ще набридне білістю». Все одно чекала, гірко плакала, рятувалася корицею, п’яніла й знову плакала. Кохала. На шостий день і небо розридалося і розсердилося на нього. Була вже осінь, як і я, сіра, негарна й розіп’ята. Вона пообіцяла, що скоро піде, не заважатиме, і тоді ми знову будемо разом, мій холодний володарю. П’ятниця. Усе чорнильно-смутне навколо. Тепло. А я хочу, хочу, аби було холодно, аби вкритися тобою, як білою пухнастою ковдрою, і спати, мріючи, щоб зима не починалася і не закінчувалася ніколи, тривала вічно. Лише би тоді я навічно залишилася у твоїх янгольських обіймах.
Суботній ранок. Тиждень минув від нашої першої зустрічі. Як на мене, - рік. Ти не повернувся, бо тебе вже нема для мене. Сьогодні, мій янголе, ти для когось став першим гріхопадінням. Ти падав, падав…Тебе вже нема. Для мене.
11.11.06.
