Це трапилося в перший вересневий ранок, коли ніхто навіть не передчував біди. Заклопотані своїми проблемами, дорослі поспішали на роботу, похмурі підлітки простували до школи, тягнучи важкі ранці і позіхаючи на кожному кроці. Все було як зазвичай, і пташки весело цвірінькали на початок нового дня, і місцевий Бровко зустрічав перехожих, радісно розмахуючи кудлатим хвостом.
Лора також поспішала до школи. «Черговий нудний день за навчанням, - зітхнула вона, - от би зараз просто залишитися вдома, відпочити від цієї буденності». І тільки-но вона встигла промовити останні слова, як її яскраво-голубий телефончик здригнувся і запищав, сповіщаючи про нове повідомлення. Дівчина схопила «мобілку» і з цікавістю прочитала:
«Лоро, через 15 хвилин чекатиму тебе на розі Оушен авеню, допомагатимеш мені сьогодні в ресторані. В школі вже про все домовилась. Мама»
Від такої щасливої звістки дівчинка аж підскочила. «Ну от , деякі проблеми вирішуються самі собою», - подумала вона і побігла до вказаного місця.
Погода якось раптово почала псуватися. Чисте неосяжне небо тепер було вкрите чорними хмарами. Вітер чимдуж посилювався і почав стрімко змітати опале листя та сміття, здіймаючи його вгору. Все це виглядало якось дивно та містично, зважаючи на те, що зранку погода була набагато привітніша.
Опинившись на місці призначення, Лора озирнулася, шукаючи поблизу вільну лаву.
«Дивно, що вони тут роблять?», - побачивши двох своїх однокласників на лаві під деревом, подумала дівчина.
- Привіт, а ви чому ще не в школі? – Поцікавилась Лора.
- Нам обом прийшла sms-ка з невідомого номеру, в якій повідомлялось, що тут відбудеться зібрання для юних талановитих фотографів. От ми і вирішили прийти, - відповіла Кеті, розумна та вихована, талановита дівчина, і згодом додала, - а ти чому тут? Не знала, що ти захоплюєшся фотозйомкою.
- Та ні, зранку мама прислала повідомлення, в якому вона просила, щоб я чекала її тут і …- І тут Лора різко зупинилася і задумалась, - дивно, але це повідомлення було відправлене також з невідомого номера і я лише тепер це зауважила. Тут коїться щось не те…
- Але кому потрібно збирати нас трьох тут? – підсумував Остін, весь цей час спостерігаючий за розмовою дівчат.
І ледь він встиг промовити останнє слово, як з-за рогу вулички вийшов іще один їхній однокласник – трішки дивний і відлюдькуватий Джаред. Хлопець неквапливо підійшов і Лора, вже не маючи терпцю, спитала:
- Тобі також прийшло повідомлення?
- Так, але звідки ти знаєш? – здивувався підліток. Але відповіді так і не дочекався, тому що Кеті різко скочила з лави та крикнула :
- Що це за маячня??Що тут взагалі відбувається? – Кеті показувала пальцем в небесний простір.
Всі мимоволі підняли голови і побачили щось жахливе: разюча темрява овіяла все місто, чорні хмари закривали вже весь небосхил, а вітер набрав такої сили, що зносив майже все на своєму шляху. «Тікаймо!» - крикнув хтось і сильно потягнув Лору за руку, ведучи в бік великої альтанки. Але тут сильний спалах світла засліпив всю вуличку. Ніби невидимий кулак різко вдарив в спину, ноги почали підкошуватися. Від цього сильного шуму позакладало вуха, а очі неначе перестали розрізняти кольори і налаштовувати чіткість зображення. Все сталося так миттєво, що наші герої і незчулися як всі попадали непритомні на вологий асфальт, залишаючись там аж до кінця грози.
Лора прокинулася від виснажливого сну, проте, ще довго не наважувалася розплющити очі, щось всередині їй підказувало, що те, що вона побачить не принесе їй радості. І згодом вона пересвідчилася в цьому – дівчина лежала на величезному сліпуче-білому кріслі в незнайомій білій кімнаті. Все це було схоже на сон божевільного. Роздивившись як слід приміщення, вона помітила своїх друзів, що лежали на таких самих кріслах і мирно дрімали. Лора підбігла до кожного крісла та розбудила всіх. І тут раптом в кімнату зайшло щось незвичне – низеньке огрядне створіннячко світло-фіолетового кольору, яке зараз стрімко наближалося до наших героїв, протягуючи перед себе маленький плавець так, ніби хоче потиснути комусь руку. Істота почала видавати дивні звуки, але через мить в кімнаті такий самісінький чоловічок і промовив рідною мовою наших героїв:
- Ввімкни перекладач, йолопе! - І сильно тицьнув плавцем в тулуб першого, після чого зник з кімнати, ніби його там і не було.
- То так ви на Землі вітаєтесь? - і не чекаючи відповіді від очманілих друзів, бадьоро потиснув руку кожному з них. – Мене звуть Нібер, я президент Футуляндії, країни, в якій ви зараз знаходитеся. Наші міжпланетні радари засікли поганий настрій у аж чотирьох підлітків водночас. А оскільки, головним законом Кодексу Футурляндії є «зробити всіх щасливими», то ми дозволили собі покращити буденний настрій хоча б кільком людям. Земляни споконвіку були нашими найулюбленішими сусідами, і тому, помітивши, що хтось із них сумує, ми забираємо «обраних» на нашу планету для покращення настрою.
- Тоді все зрозуміло! – посміхнулася Лора, - ми вельми вдячні за вашу турботу.
- Але «транспорт» могли б і інший вибрати…В мене досі в очах двоїться від тієї блискавиці, - озвався Остін і запнувся, отримавши стусана від Кеті.
- Тож чого ми чекаємо?Нумо покращувати настрій! – сплеснув руками Нібер.
