Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2616
Творів: 47766
Рецензій: 92628

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фантастика

Границі Розуму (частина 1)

© Запісоцький Степан, 25-01-2012
Книга, сукупність об’єднаних ідеєю речень, які мають донести до людини певну істину. Люба людина без винятку, яка пише книгу старається передати частину себе і показати світ так, як вона його бачить. для цього автор використовує різні літературні прийоми і метафори. І читач, зрозуміло, має знати для чого книга написана. Так для чого написана ця книга? Думаю, що й сам не знаю. В ній розповідається про страх, вину, знання і долю, теми, які мені завжди подобалися. Її можна розуміти по різному, в цьому і полягала моя ціль. Я маю надію, що вона вам сподобається і ви захочете прочитати продовження та є одна проблема, її автора в даний момент вже немає серед живих…
Шум, цей рвучий з середини мозок шум проноситься над моєю головою кожні двадцять хвилин. Саме за таким графіком йдуть поїзди цією чортовою колією. Навіщо я погоджувався брати квартиру в цьому проклятому місці. Ось чому вона була така дешева. Та у всьому потрібно шукати плюс, хоча над ним нависла тінь від великого мінуса. Пора вставати. Мій науковий керівник ненавидить коли я спізнююсь на його семінари. Бути студентом психологічного факультету не так легко, як здається, особливо, якщо ти найкращий студент з потоку. Я ніколи не міг зосередитись довше ніж на пів години і це до дідька заважало мені вчитись, та воно компенсувалось чудовим вмінням запам’ятовувати все, що прочитав за перший раз. Можливо мій мозок працює не так, як у інших людей. На вулиці погода кричить про самогубство, яке так і крутиться у голові. Для чого вона скоїла це? Та дівчина, що скочила з даху дев’ятиповерхового будинку минулого тижня. Що могло довести молоду дівчину до такого? Я так захопився гіпотезами, що й не помітив як підходжу до входу в навчальний корпус. Аудиторія двісті тринадцять, це число завжди навіювало мені дивні думки. Я прийшов вчасно, професор Ленгдон зайшов зразу за мною.
- Знову спізнюємося Роберт?- з насмішкою спитав мене професор.
- Доброго дня професоре, я вчора засидівся до ночі читаючи вашу нову книгу.
- Хотілося б вірити, сідайте будь ласка зараз почнеться лекція.
Судячи з його вигляду він теж вчора був зайнятий цілу ніч, цікаво чи написанням чергової копії чиєїсь наукової праці? Ходять слухи, що саме він був психіатром тієї дівчини, яка стрибнула з даху. Він мені ніколи не подобався, та і я йому теж не був до душі. Я вважаю що це через те, що він знав мій «підхід до навчання», але доказати цього він не міг.
- Хто може мені сказати для чого людині мозок?- з насмішкою запитав професор.
- Для того щоб думати,- відповів хтось в аудиторії.
- Якщо ви так вважаєте можете йти з лекції прямо зараз,- доволі сердито сказав Ленгдон.
- Для того щоб аналізувати і розуміти навколишній світ,- мимоволі сказав я.
- Вірно!- вигукнув професор,- мозок – це сукупність аналізаторів і сенсорів, яка працює як одне ціле, а мислення – це продукт його роботи. А як ви вважаєте, людина вміє користуватись цим природним комп’ютером?
- Авжеж,- відповіли всі хором.
- Я скажу вам, що ви помиляєтесь. Ви мабуть знали, що людина використовує лише десять відсотків свого мозку. То виникає питання – для чого інші дев’яносто? Я знав що ви не дасте відповіді на це питання. Нажаль, ніхто не може дати відповіді на нього. Є гіпотези, за якими інша частина – це душа, або що інша частка служить як оперативна пам'ять для комп’ютера. Нажаль відкриттів в цій області не було вже давно.
Цікаве запитання дав професор Ленгдон. Та мені, чомусь, на мить здалось, що він знав на нього відповідь, або я, просто, не розбираюсь в людях. На мою думку, іншу частину ми ще не вміємо використовувати.  Людський інтелект – це велика сила, якою людина ще не навчилася керувати. Це як скриня Пандори, хто її відкриє буде проклятий і принесе в цей світ тільки зло.  Мені не вилітає з голови та дівчина, хто вона, ким була, чим займалася і саме головне для чого їй був потрібен психіатр.
Занурюючись в думки я не помічаю нічого по боках і ніби бачу свої думки можу керувати ними. Я зовсім відбився від лекції, яку професор і так читав зі своєї книжки, яку з легкістю можу прочитати в любий момент. Взагалі, чесно кажучи, книжка тільки на половину його, адже всім відомо, що матеріал для неї він списав з книг інших авторів, тому читати цього книжкового «Франкенштейна», я з принципу не буду. Час летів невпинно, і я не помітив, як лекція підійшла до кінця.  
- На сьогодні це все що я хотів вам сказати, готуйтесь до сесії, а то потім часу не буде. А вас, Роберт, я попрошу затриматись.
- Як скажете,- здивовано відповів я.
- Як вам моя лекція?
- Ну, як би це сказати, цікава, заставляє задуматись.
- Ви мій кращий студент вже протягом трьох років, і я порекомендував вас одній людині, професору Ендерсону, він займається вивченням поведінки людини в різних ситуаціях. Домінік попросив мене дати йому когось для допомоги у його праці. Якщо ви заінтересовані, то зайдіть сьогодні в третій годині до нього додому, на цій картці його адреса.
Вивчення поведінки людей, як дивно, саме це мене завжди цікавило. Адрес мені, як на диво, знайомий, хоча я не пам’ятаю, що був там колись. Професор Домінік Ендерсон, я читав одну його статтю, але вона була про ментальність людського розуму і її тренування. Знову я захопився роздумами і спогадами, я точно пам’ятаю це ім’я, але звідки і найголовніше, чому.
Вулиця -  Перл-Стріт 12, в Манхеттені, це недалеко від художньої галереї, я там був декілька раз, там виставляють досить цікаві картини, вони заставляють задуматися, помагають розслабитись. Я ,навіть, хотів купити одну, та ціни там до біса великі, тому швидко забув про таку ідею. Там ще є кафе «Прел Дінер», я обідав там, після відвідування галереї. Мимоволі я глянув на годинник, чорт, вже без п’яти хвилин перша, а мені добираться туди ще дві години. Найшвидше потрапити туди можна через надземну лінію метрополітена, хоч би вспіти на поїзд. Почав накрапати дощ, і каплі врізалися мені в очі, та ця людина мені знайома і пропустити зустріч я просто не можу. До найближчої станції двадцять хвилин ходу, я мчу не помічаючи машин і пішоходів, така необережність може коштувати мені життя, та мені все паралельно. Ще одна вулиця і я на місці. Поїзд ще стоїть, і зову я встиг вчасно. Тепер в мене є час зібратися з думками. Я не помічаю нікого по сторонах і характерний стукіт вводить мене в на-пів сонливий стан, в очах темніє, і я бачу тільки те, що мені треба. В думках спливає його ім’я, але не тому, що я читав його статтю, а так ніби ця людина мені знайома. Також врізається сьогоднішня лекція професора Ленгдона про розумовий потенціал. Він розказував про це так, ніби хотів нам розкрити таємницю, але щось його стримувало. Мені завжди було цікаво розуміти почуття інших людей, що вони насправді відчувають, напевне тому я й поступив на психологічний факультет. Нйю-Йоркський університет один з найстаріших університетів в місті, там був велетенський вибір, і я міг поступити майже на любий факультет, але поступив саме на психологічний.
Година пролетіла за секунди, і ось я вже на зупинці. Тепер п'ятнадцять хвилин ходьби повз
Беттері-Парк і ще декілька хвилин по вулиці Перл-Стріт, і я на місці. Це готель? Він тут неживе. Тоді звідки ці спогади? Я зайшов у фойє до адміністратора і ввічливо спитав:- в якій кімнаті проживає містер Ендерсон. Сама адміністратор не зразу захотіла сказати, спочатку вона зателефонувала кудись,  напевно до самого професора. «Він чекатиме вас в номері люкс на двадцятому поверсі кімната 213»- з усмішкою на обличчі, відповіла адміністратор. Я попрощався і поспішив до ліфта.
Перед дверима я на мить завагався, та переборов себе і постукав в двері, які зразу відчинились перед мною. Таке враження, що він стояв біля них весь цей час і знав що я теж стою.
- Так це ви той самий Роберт Браун, про якого так багато розповідав мій колега професор Ленгдон?- з потіхою в голосі, без привітання, спитав мене цей веселий, з вигляду, чоловік.
- Думаю що так,- здивованим голосом відповів я, не можу повірити що професор Ленгдон міг хвалитись комусь, що в нього є чудовий студент, такий як я.-  то ви професор  Домінік Ендерсон.
- Він самий, та ви заходьте будьте як вдома,- люб’язно запросив мене Ендерсон,-  Говард говорив мені, що ви його найкращий студент, це правда?
- Ну, знаєте, ніколи не любив себе вихваляти, але якщо він так сказав, то можливо так воно і є,-  мені не дуже хотілося давати відповідь на це питання, це звучало як відповідь винуватця, що скоїв якийсь злочин.
- Вважаю, що ви не знаєте для чого я попросив Ленгдона дати мені помічника?
- Мені тільки сказали, що вам потрібний помічник по науковій праці.
- Саме так,- радісно відповів професор,- ви були на сьогоднішній лекції з теорії ментального сприйняття?
- Так,- твердо відповів я, хоча теми лекції я не знав.
- І як вам ідея, що ви думаєте, чи можливо розвивати управління своєю ментальністю?
- На мою думку мозок це, в першу чергу, орган, такий самий, як рука чи нога, а значить, якщо ми можемо тренувати руки і ноги, то  чому не можна тренувати і мозок,- видав я, сам не вірю, що зліпив таку теорію на одному подиху.
- Ваш хід думок вірний, я не думаю, що ви знаєте чим я займаюся на даний момент, чи не так?- загадково спитав той, навіть з таким тоном, ніби запрошує мене кудись,- те, над чим я зараз працюю – переверне світ. Так говорять усі вчені, та вони не можуть вийти за рамки своїх можливостей, а можуть…- на цьому він різко зупинився і зробив паузу в декілька секунд.
Мені на мить склалося враження, що він чогось не договорює, ніби стримує себе, все ж психологія мені допомагає розбиратися в людях. Та ця розповідь мене зацікавила і я спитав про що саме йде розмова і для чого  власне потрібен я.
«Моя розповідь для того, щоб ви зразу не вийшли з цієї квартири, обурений і наляканий,- серйозним тоном відповів Ендерсон. З цього моменту говорив тільки він,- з чого би почати, напевно, з самого початку, так буде краще. Ви самі сказали, що мозок можна тренувати, але ніхто цього не пробував і не знає, як це зробити. Чи могли ви уявити собі, що ви використовуєте свій мозок на всі сто відсотків, щоб ви тоді роби, чим займалися. Адже інтелект – це найбільша зброя. Я думаю людина, яка оволоділа такою силою, захоче знайти місце де вона буде діяти на благо людям, а потім передасть секрет своїх знань насліднику, який продовжить справу наставника. Я думаю ви не з тих людей, що використали свої знання проти людей, у ваших очах горить розуміння і співчуття до інших. Так от, до чого я веду, тільки пообіцяйте, що не встанете і не вийдете звідси зразу почувши те, що я вам скажу,- з насторогою в голосі,  сказав професор»
- Я думаю що готовий почути, щоб це не було.
- Добре, тоді загадайте любе число, від одного до тисячі,- серйозно, з твердістю в голосі сказав той.
- Ну загадав,- з байдужістю відповів я, це схоже не на секрет істини, а на секрет фокуса який він беріг все своє життя.
- П’ятсот п’ятдесят три, чи не так?- задоволено відповів професор.
- Вражає,- з сарказмом в голосі, сказав я,- знаєте, це більше схоже на фокус ніж на істину.
- Я знав що ви не повірите, тому я попрошу вас ні про що  не думати декілька хвилин,якщо вам це не трудно.
Це було досить трудно, але я погодився, та після цього я збирався піти з відси і більше не приходити. Крім того треба купити лікарства мамі, і з’їздити до її лікаря.
- Так треба поспішати щоб встигнути в цю аптеку, та й лікар працює, лише, до шостої години, чи не так,- задоволено сказав він.
Від цієї відповіді в мене пішли мурашки по тілі, як він знав, цього не знав навіть тато, мама сказала тільки мені, а йому сказати ніхто не міг.
- Як ви дізнались?- сердито з насторогою спитав я,- ви слідкували за мною, що вам потрібно?
- Ви не так зрозуміли, я всього лише продемонстрував те, заради чого запросив вас сюди. В той момент коли ви старалися не думати мій мозок працював не на десять відсотків, а приблизно на вісімдесят. Ви спитаєте як, а я скажу вам затримайтесь ще трішки і я вам все розкажу.
- Цього не може бути, це не реально, обман, фокус!
- Ваш істеричний голос кричить ні, та в глибині розуму ви питаєте себе як. І я скажу вам, те, що ви бачили я називаю  «Область Розуму», це стан мозку, коли він повністю керується моєю ментальністю, а не знаходиться в автономному режимі, як у вас. А ціль, заради якої я вас запросив – передати мої знання насліднику, який буде продовжувати мою працю. Діло в тому, що я хворий на рак, і жити мені залишилось, приблизно, рік, і я просто не можу загубити працю всього свого життя.
Я ,було, вже хотів вставати і йти до виходу, але в його голосі не було ні краплини брехні, тому я вирішив залишитись, і послухати його ще трохи.
- Бачу в ваших очах зацікавленість, це добре, тепер я можу повністю вам довіряти. І так, ментальність можна тренувати, чим я займався ціле своє життя, та це було не на марно, тепер я знаю, як навчити цього значно швидше і думаю, що встигну вам все передати. Та я не почну без вашої згоди.
- Я все ще настроєний скептично, але якщо ви зможете переконати мене в тому, що це можливо я погоджусь.
- Нажаль, людська натура побудована так, що відноситься до всього нового скептично, і я не можу навести аргументу, що переконає вас остаточно.
Вагання, я вагаюсь так ніби йду в перший клас, не можу не приховувати здивування і переляку в себе на лиці, і думка про дівчину чомусь не покидає мене, навіть в цей момент. Можливо це сон і не на яву це все. Може я видумав собі це, або заснув в метро, та сон це чи не сон, я мушу дізнатись все. Втратити такий шанс я просто не можу.
- Припустимо, що я погодився, з чого ми почнемо.
- Не спішіть так, а то людей насмішите. Хоч процес навчання я зміг прискорити, але підготовка до нього все ж потрібна. Для початку, вам потрібно навчитися концентрувати увагу, і відключати себе від зовнішнього світу, таке могло ставатися у вас, коли ви задумувалися про щось чи не так?
- Так, в мене це відбувається постійно.
- Навіть так,- здивовано сказав професор,- тоді це може бути для вас легким завданням, весь процес схожий на медитацію, пройдемо зі мною і я покажу вам.
Ми встали і попрямували у сусідні двері, інтер’єр кімнати був шикарним, позолочені ручки, столи з дорогої деревини ручної роботи, на підлозі паркет, з не менш дорогого матеріалу. Професор не поспішав і я йшов перед ним. Я відкрив двері – суцільна темнота. «заходьте,- ввічливо попросив Ендерсон,- якщо ви впевнені, що хочете дізнатись все, то не вагайтеся». Я помалу зайшов у цю непроглядну темноту і двері за мною зачинилися. Вмить промайнула хмара думок і спогадів, я не знав що робити, і мене охопив панічний страх. Та потім я згадав що казав професор. Мені потрібно сконцентруватися, очистити свій розум від зайвих думок і забути все на світі. Я сів на підлозі, закрив очі і просто сконцентрувався на одній думці, я уявив собі парк, не існуючий, все що було в парку вималював я. Я помітив що нічого не чую, а парк, який я уявив, стояв перед очами як справжній, і одне слово крутилося на язиці «бувай». Чому саме це слово? Потім я підняв голову догори і побачив висотні будинки довкола парку. Сонце стояло в зеніті. Надворі літо. Тільки один факт давав зрозуміти що це уява, на вулиці стояла мертва тиша, ні шелесту листя, ні шуму моторів автомобілів, що стоять в пробці. І знову це слово «бувай», і тут я помітив людину на даху, дівчина, не може бути, я її не уявляв, чому вона тут. Та це не все ,вона не рухається, просто стоїть на краю даху, а заді, мені це не здається, стоїть ще хтось, у смокінгу, теж нерухомо. Трудно було відірвати погляд від цих двох. Та я мусів іти далі. Я йшов по бруківці і не чув власних кроків, в фонтані текла вода, та звуків не було. Ще трохи і я зійду з розуму, потрібно вибиратися з цього місця. Але як, це не сон і прокинутися не вдасться, що робити, як знайти вихід, звідки виходу нема? А кудою я зайшов? Потрібно вернутися в центр парку там я був спочатку. Я розвернувся і біг, біг що є духу. Не може бути, в центрі парку стояли двері з позолоченою ручкою. Я підійшов і відкрив їх, мене вразило яскраве світло, і я відкрив очі. Я дихав так тяжко, ніби пробіг марафон, а голова боліла, просто розколювалася навпіл. На кріслі, переді мною, сидів професор Ендерсон з задоволеним виразом лиця.
- Бачу, для вас було це виснажило. Перший раз завжди такий.
- Що це було?- відхекуючись, спитав я.
- Це був перший урок – концентрація. Ви змогли відключитися від зовнішнього світу і понуритися в глибини свого розуму, я це називаю «Ворота Початку».
- Ворота Початку, що це?
- Я розділив навчання на вісім етапів, відповідно, є вісім воріт, які тобі потрібно відкрити. Перші ворота відкрити найлегше і ти це зробив. Та щоб пройти наступний етап, і відкрити
«Ворота Спокою», тобі потрібно досконало оволодіти першими воротами, а і ледь не забув, тобі треба йти, а то спізнишся. Вдома постарайся зробити це ще раз, а завтра на пари можеш не йти, я попросив професора Ленгдона дати тобі вихідний.
Дідько, я й забув, що мав купити лікарство. Я попрощався з професором Ендерсоном і помчав, що є духу, на залізничну станцію.
З голови не вилітало те, що сталося там у кімнаті. Я не міг і на мить забути про це. Я був в затьмареному стані, не звертав на сигнали машин, що проносилися повз мене з шаленою швидкістю, ні на прохожих, що вигукували щось вслід за мною. Автобус, це мій шанс, та до нього ще сто метрів, я прибавив темп, тепер мене відділяв від автобуса лише поручень, я хвацьке перескочив перепону і забіг в транспорт. Це все відбулося на автоматі ніби я й не керував собою, а час в автобусі  взагалі пролетів за секунди, хоча їхав я хвилин двадцять. І ось, нарешті, центральна аптека Нью-Йорка, залишалося ще декілька хвилин до закриття. Я похапцем забіг у приміщення, людей було небагато, тому черга сунулася швидко. І тут я помітив дивну річ – а зі мною ж такого ніколи не було, я веду до того, що я ніколи не втрачав відчуття часу, а це що за чортівнья? Всі написи, все що можна було прочитати навіть краєм ока, я все вмить запам’ятовував, сам того не бажаючи. Я ненароком поглянув на пачку з «Епінефримом» і вмить запам’ятав всі його складові. Це відчуття було таким класним, що мене розривало від задоволення. Та і це ще було не все, хватило мені лише трішки поглянути на людину, як я міг дізнатись про неї майже все, прямо як Шерлок Холмс. У касирки явно були, проблеми з хлопцем, і вона живе на Вашингтон Стріт, а завтра їй потрібно з’явитися у залу суду, на засідання про розрив ділової домовленості. Ця інформація просто лізла у голову, я ,навіть, не заставляв себ,е щоб це дізнатися.
- Що вам потрібно,- люб’язно спитала касирка, хоча в її голосі можна було прочитати і хвилювання і страх, та навіть біль.
- Інсулінові шприци, десять штук, будь ласка,- стримуючи себе, щоб не сказати їй це все, відповів я.
Вона похапцем принесла замовлення і я чим швидше вийшов з аптеки. Я пам’ятав де, яке лікарство стоїть і для чого воно потрібне, хоча й не оглядався по сторонах. В любий момент я міг сказати де, що стоїть там в аптеці, і знаєте, мені це подобається…    

Пишіть будь ласка відгуки мені важлива ваша думка. З повагою Запісоцький Степан.          







  











Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

"Зона темряви"

© Наталка Ліщинська, 02-02-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Росткович Олег, 29-01-2012

не впевнений......

© George, 29-01-2012

[ Без назви ]

© , 28-01-2012

Кожен, хто пише

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 26-01-2012

Цікавий початок

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 26-01-2012

[ Без назви ]

© Вячеслав, 26-01-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.3049440383911 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …