Вечір, ціле місто спалахує вогниками електричних ламп, приносячи світло людям. Разом з цим світлом приходить спокій, впевненість, пропадає страх, страх перед темрявою. Йду вулицею, довгою, безкінечною. Під ногами мокрий асфальт, над головою загораються зірки. "Можливо і моя десь там?" - думки вриваються в голову. "Та ні, я ж тут на землі, а вони, вони мільйони років від мене." Невеселі думки, та що поробиш, коли такі ми люди? Коли одинокі, то без причини хаотично рухаємось, відбиваючись від граней обмежень, а коли все ж таки знаходимо ту зірку... Всі обмеження стираються її сяйвом.
Та чи не ілюзія це? Чи не наші таємні мрії? Чи це реальність? Можливо цей світ належить лише мрійникам, які своєю уявою підтримують всесвітній пульс, і заставляють його серце битись? А може якийсь безумний лялькар заправляє всім, натягуючи ниточки долі?
Все це лише пусті здогади. А правда криється глибоко у пластах всесвіту.
Ніч вступила у свої права, і своїм жовтим оком переслідує маленькі фігурки людей, яких дедалі меншає. Всі вони вертаються у свої домівки. Лише поодинокі блукаючі постаті пропливають мимо, обдаючи мене перегаром спиртного та дешевих сигарет. Нема таких як я. Не залишилось жодного. Усі заплутались у тенетах брехні, жорстокості і пафосу. Усі забули, що означає проста людська приязність, тепла усмішка, дружні обійми. Все це тепер наче ілюзія, за якою ховається ніж у спину.
Раптом я побачив яскраво-білу постать. "Хто ж це?" - промайнула думка, "Невже янгол? Але ж як? Як в такій мішанині негативних емоцій, темряви, бруду, зависті, може існувати таке чисте створіння? Може підійти? Але чи не злякаю я його? Не перевірю - не буду знати."
Повільно підхожу до кованої лавки, зробленої у вигляді виноградної лози. А це - янгол-дівчинка.
"Привіт! Можна я присяду біля тебе?" - якомога привітніше питаю я.
"Ти?"- спрямовує вона на мене свій погляд. Здається, він читає душу, "Ти можеш." - посміхається дівчинка-янгол, "Я думала вас вже не існує. Звідки ти взявся? "
"Я? Прийшов ... звідки? А я і не знаю." - тільки тепер я звернув увагу на те, хто я і звідки, "А що ти мала на увазі, коли говорила про "нас"? Хто це "ми"?"
"То ти не знаєш? Дивно. А ти знаєш хто я?" - спитала дівчинка, розправивши, білосніжні, як сніг, крила.
"Ти - янгол! Тут помилки не може бути. Мені навіть тепліше стало. Ти ніби сонце серед ночі." - весело посміхнувся я, все таки сідаючи поруч.
"Так, ти правий. А хто всі ці темні особистості, ти знаєш?"
"Ні. Це якісь примари, зайві декорації." - знизав я плечима.
"Теж вірно. А ти... ти емпат. Один з небагатьох хто ще лишився сам собою, не перетворившись, на одну з цих примар."
"Емпат..." - повторив я, наче пробуючи слово на смак - "Тобто? Що це означає?"
"Пізніше... Забагато інформації на раз. Відпочинь, подумай... подумай не лише головою, а й серцем і тоді зрозумієш. А якщо ні, тоді шкода, але ти повинен" - посміхнулась на прощання, незвичайна незнайомка.
І знову я сам, покинутий усіма, нікому не потрібний... Єдина радісна звістка - це прихід весни. Розтопились сніги, потічками зливаючись у струмки, а потім і у річки, заставляючи їх виходити з берегів. Пташиний спів лунає в містах, міняючи гаму буденних звуків. У сіре життя приходять теплі кольори весни, заставляючи радіти і самому не знати чому.
А найголовніше це теплий вітер свободи, який дарує відчуття польоту. Як я за ним скучив! Здається просто вітер... А ні! Це щось грандіозне! Теплі струмені повітря гладять мене по обличчю, рукам... кудрявлять волосся. А я йду і посміхаюсь, як уже давно не робив цього, здається вічність пройшла.
Уже ранок прийшов, кругом появляються перші прохожі: студенти спішать на пари, службовці стоять на зупинках, чекаючи своїх автобусів, працівники різних спеціальностей... Але тепер вони набули іншого кольору, вони не просто безколірні постаті, а барвисті особистості з різноманітними відтінками. Ось дівчинка, з копною вогняного волосся, не встигаючи на свій автобус, вкотре, подумки проклинає свій будильник, і думає якби-то здати залік у строгого викладача. А через дорогу, не поспішаючи, йде парочка. Від них вулиця помітно світлішає... То ось воно - Кохання! У парку на лавці сидить чоловік, років сорока. Щось з ним не так. Якісь кольори сумні оточують його... Ага! Сина в армію забрали. "Розслабся, чоловіче." - подумки усміхаюсь я, - "Як пішов - так і прийде."
То ось про, що говорила ангел. Як я раніше цього не відчував. Тепер світ набув, для мене, нових відтінків.
Наступної митті мене буквально "обпалило" емоціями. Такі яскраві і гарячі. То дві білокурі бестії розминулись зі мною. Я обов’язково їх запам’ятаю... такі опіки не заживають, назавжди лишаючи шрами.
Ні, забагато інформації на один раз. Тре додому поїхати, відпочити, зібратись із думками. Сівши в автобус я відчув себе, наче у вулику: стільки різних людей і стільки різних емоцій, аж голова почала боліти.
Ось і моя квартира. Останній поверх трьохповерхового будинку, два вікна дивляться на ліс із синьою смужкою річки, а одне на шумні вулиці міста. Закривши всі штори я буквально впав у ліжко і миттєво поринув у інший світ, світ снів...
Шматки матерій, уривки думок, нарізки спогадів, відголоски емоцій... здається і у сні вже нема спокою. "Що ж робити?" - чітко формується питання в підсвідомості.
"Розслабся, зупини пошук, звуж потік інформацій, зменш швидкість думок..." - приходить рятівна відповідь і образ ангела. Тепле сяйво, що поширюється від тендітної фігурки, заколисало напружений мозок і я нарешті поринув у звичайний, спокійний, здоровий сон.
"Дякую" - була остання думка-сигнал, покинувша засинаючого мене.
Скільки я пробув у цілющому сні, не пам’ятаю. Проснувся я від м’якого сяйва яке протікало у кімнату, мов дим, крізь штори. "Сонце? Уже день? Довго я ж проспав." - були перші мої думки, після пробудження. Підвівшись на ліктях і заглянувши у вікно я побачив повний місяць. Ніч. Що ж знов на прогулянку...
Так вже сталося, що останнім часом день і ніч у мене помінялись місцями. Більшу половину дня я витрачав на сон, який був неймовірно потрібним для відновлення сил. А в наступній частині доби, бродячи без певного наміру, я просто тинявся вулицями нічного міста. Одинокі світильники то тут, то там, розганяли тьму, світлом електричних ламп. Хаотично нависаючі хмари комах тримались на деякій відстані від цього дивного творіння людських рук. Самі необережні підлітали занадто близько і згорали, сивим попелом осипаючись на землю...
Так і люди, подумав я: хто втрачає необережність, в кращому випадку, боляче скочується на самий низ сміттєвої ями суспільства. Як писав відомий автор "Всі ми в стічній канаві, але дехто дивиться на зірки". Той хто додумався підняти голову угору і тверезо оцінив всі "за" і "проти", наврятче захоче дертися на вершину по горам трупів конкурентів. Якщо у нього є честь і хоча б крихта самоповаги, він найде обхідний шлях. Нехай він буде у двічі довшим, але не принесе нікому кривди.
Задумавшись, я б і не помітив підступно підкравшогося "темного" нічного гостя. Подумки подякувавши своєму вмінню відчувати емоції, я зберіг собі гаманець, а можливо і життя. Побачивши мене незнайомець пройшов повз мене, ніби нічого і не збирався робити. Фиркнувши, я поплівся дальше до того місця де уперше зустрів незвичайну незнайомку, і о чудо, вона була там... Вона.
"Привіт!", - першою привіталась, білосніжною посмішкою, дівчинка,-"Не спиться?"
"Привіт",- якомога привітніше усміхнувся я,-"Щось таке",- знизав я плечима,- "Я здається зрозумів, що означає емпат, і дякую тобі за відпочинок у сні. Це ж ти була?"
"Так",- так само усміхнулась зіронька,-"тепер я буду тобі помагати. Це потрібно для всіх. Але не питай навіщо. Ще занадто рано для тебе знати це",- відмовляючи хитнула вона головою, від чого її білосніжне волосся снігом зметнулось догори і інеєм розсипалось по плечах і спині.
"Як хоч тебе звуть?"
"Мене? Хм...", - нахмурила брови дівчинка,- "Це теж поки що зарано, називай мене просто ангелом."
"Ангелом?",- здивовано перепитав я і в цю ж мить дівчинка розсипалась роєм яскравих іскор, які підхопив вітер і поніс у даль.
Настав новий день... Що він приносить кожному з нас? Чи помічаємо ми його дари, коли прокидаємося зранку, тільки-тільки зкинувши тенета сну і ще не пірнувши у вирій буденних турбот. Це якраз той час, коли ми помічаємо, що новий день це нові надії, це маленький крок у майбутнє, це новий заряд енергії та віри у власні сили.
Скільки часу я розмовляв з дівчинкою-ангелом. Здавалось, обмовились лише парою фраз, а вже і ніч відійшла. Але як вона змінила моє життя. Життя... це буття важко навіть життям назвати. Я ледь сам не перетворився на примару, яка лише існує... То вони теж колись були емпатами. Дивина. Ніколи не чув, ані відчував, що існує щось подібне.
За роздумами я підійшов до краю парку. Останнім часом це місце змінило свої барви. Бруньки почали розпускатись, земля покрилась зеленим килимом трави. Пташиний спів теж змінював загальну картину. Та можливо найбільше змінило це місце появлення ангела. Вечорами це було улюблене місце грабіжників, наркоманів та інших темних особистостей. А тепер в повітрі вітає дух радості, безпеки, та ласки. Ще пару днів тому, я, напевно, навіть не звернув би на це уваги.
А тепер? Тепер я радий, що мені відкрили очі. Життя до цього моменту можна назвати сном, адже я не відчував людських емоцій, навіть не здогадувався про таку особливість власного мозку. Навіть можна назвати себе сліпцем.
«Спасибі», - тихо промовляю я у небо.
Чим більше відповідей дістаєш, тим більше питань виникає. Як насправді звуть ангела? Навіщо я потрібен усім? Чи є якийсь сенс у моєму житті? Для чого такий дар? І де поділись подібні до мене? Скільки питань і жодної відповіді.
Новий день несе у собі нові надії? Чи підходить це твердження для мене? Швидше ні. Новий день це нові турботи. Щось забагато питань. Таки потрібно виспатись. Підвівшись із лавки, я попрямував додому. Емоції, емоції і ще раз емоції. Відійшовши вже досить далеко я раптом зупинився. Через вулицю був дитячий садочок. І фон від того садочку був подібним до парку. Наче темна хмара найшла. Перейшовши дорогу я наблизився до плоту і просто спостерігав.
Звичайний садочок: подвір’я гарно прибране, кругом гомонять дітлахи. Чого б це тут була така атмосфера? Постоявши ще з кілька хвилин я вирішив розібратись із цим пізніше. Зараз моєму організму потрібен сон.
Цього разу я просто спокійно провалився у густу темряву, яка окутала мене немов туман. Якась секунда і все: я прокинувся. Ось такі у мене сни. Лише зрідка навідується відповідальний за сновидіння, немов попав не за адресою і навіює фантасмагоричні картинки.
Вбравшись я вискочив на вулиці нічного міста. Згадавши, що у день я помітив дивну атмосферу садку, попрямував зразу ж туди. Тепер все було ясно. Вночі веселої дитячої радості та сміху не було. Були такі ж постаті, як і у парку, до появлення ангела.
«Привіт.», - пролунало раптом над моїм вухом і не очікування я відскочив у сторону. Спрямувавши погляд у бік голосу, я помітив білосніжну посмішку знайомої дівчинки.
«Привіт.», - сказав я розслабляючись.
«Пробач, що налякала.», - промовила дівчинка, продовжуючи усміхатись. Вона повернулася у напрямку садка, - «Цікаве місце ти найшов, подібне до парку.»
«Мені теж так здалося. Я був тут у день. Помітивши гнітючу атмосферу, я не зрозумів, у чому причина, адже тут були лише веселі діти. Та повернувшись сюди уночі я зрозумів. Лишається одне питання. Чому ця темрява відчувається і днем? Невже це місце настільки отруєне?»
«Вірно. Спасибі, що допоміг. Я розраховувала на твою допомогу
«Я ж нічого не зробив. Нема за що мені дякувати!», - відповів я, вмощуючись з краю.
«Є! Адже тепер це твоя робота.»
«Шукати ось такі місця?», - здивовано поглянув я на янгола.
«Ага.», - посміхнулась дівчинка, - «Ангелів багато… Проте вони не встигають всюди. З твоєю допомогою це буде у рази легше. Так, що я буду дуже вдячна за твою допомогу.»
«Звісно я допоможу.»
«Тьма, яка оточує такі місця, від темних особистостей, розтворяється у землі, будинках, повітрі. Це як місця навколо заводів, які своїми викидами забруднюють усе навколо. І з часом ця темрява переходить до людей, які проводять тут достатньо часу. А ми, ангели, просто очищаємо такі місця.»
Я кивнув, здивовано обдумуючи її слова. То тепер мені потрібно тинятися містом у пошуку таких місць. На перший погляд робота простенька, а як там буде – побачимо.
І знов світанок. Попрощавшись, дівчинка знову зникла роєм іскор, лишивши по собі на землі, килимок цвітучого барвінку.
Ну що ж, почнемо пошуки.
Я ще раз заглянув у парк, і попрямував на міську площу. Дорога зайняла немало часу і вже повсюди снували люди. Але ж як цікаво відчувати емоції людей навколо тебе. Площа була наче вкрита веселкою. Скільки кольорів і відтінків.
Постоявши ще з пару хвилин я вирішив розібратись із цим пізніше. Зараз моєму організму потрібен сон.
Дім - слово з такою великою кількістю відтінків. Місце, де почуваєш себе затишно, захищено, де просто приємно перебувати. Яким би він не був, тобі завжди хочеться повернутись.
Щільно закривши штори я знов поринув у світ де ми не пануємо, світ снів. "Побачимось ввечері" - було останнім відголосом засинаючої підсвідомості.
"Виспався?" - Голос був таким неочікуваним, що я стрепехнувся і ледь не впав з широкого ліжка.
"Дівчина-янгол прийшла до мене. Чому? Це, можливо найприємніший візит і пробудження за все моє життя. Що ж я роблю? Так, ану зберися!" - Думки, тисячами метеорів металися в моїй голові, ні на секунду не затримуючись.
"Привіт, ангеле. Здається, що виспався, - промовив я, кинувши погляд за вікно. Уже темніло, - Дуже радий бачити тебе тут, в своїй скромній хатині, - сказав я, соромно ховаючи очі. Вдома я лише спав і їв, останнім часом. Порядки наводити було ніколи, та і потреби, в такому проживанні, не було. - Пробач, за безпорядок, зазвичай мене попереджають, що прийдуть в гості. Що ж привело тебе сюди?" - Врешті задав я питання, турбуюче мене найбільше.
Я підвівся з ліжка і почав поспішно вдягатися, відчуваючи її погляд, що безперервно переміщувався по моєму тілу.
"В нас є справа. - Промовила дівчинка, загадково посміхаючись, - Пригадуєш той садочок, що ти помітив? - Дочекавшись мого кивка, вона продовжила, - Ми підемо туди і наведемо порядок. - Ангел піднялася з мого ліжка і вийшла в кухню. - Пити щось гаряче будеш? - Почув я дивне запитання."
"Звісно. Чайку, якщо в мене ще залишився."
За декілька хвилин вона увійшла до кімнати з двома чашками, ароматного напою. І лише тепер я помітив. Зовнішній вигляд змінився. Ні, все було натурально і риси ті ж самі, але, не було того відчуття, що при першій зустрічі.
"Нарешті помітив, - знову посміхнулась зіронька, - я прийняла людську подобу. Процес потребує певних дій, яких треба дотримуватись."
"А що потрібно безпосередньо від мене?"
"Те що ти вмієш, відчувати емоції."
Допивши чай ми відразу вирушили на те місце, шлях був не близьким. Дорогою на нас часто озиралися люди. Відчувались різні емоції, найчастіше - радість та заздрість. Напевне думали, що ми парочка. Глянувши на прекрасну супутницю я таки не втримався і теж подумав, що гарно було б бути з нею разом. Завжди. Не зважаючи ні на що. Дивитися одне на одного. Ділитися спогадами. Карбувати в пам’яті та серці кожен її рух, погляд, емоцію...
За цими думками я і не помітив як ми прийшли на місце, в якому нічогісінько не змінилося. Така ж темна аура довкола.
"Заходимо?" - Спитав я.
"Так. Просто старайся помітити де найбільші згустки негативних емоцій і повідомляй мені про них."
"Без проблем, тоді за роботу!"
Увійшовши на подвір'я, я зосередився на відчуттях і невпевнено, попрямував до стін.
"Ось тут." - Показав я на прості перед собою. Навіть на фізичному рівні відчувалось, що щось негаразд.
А дівчинка мовчки стала переді мною, розвела руки в сторони і заспівала. Але який це був СПІВ. Неземний, неперевершений, янгольський. На серці стало легше, душа, наче пташка в замкненій клітці, виривалася з тіла. І я відчував, що темні випари негативу потрохи зникають, доки вони взагалі не розтаяли у повітрі. Так ось який це процес.
"Спасибі" - вирішив я подякувати дівчинці.
"Тільки обрані бачать це. Я розумію твою радість."
Так справи просувались, доки трапилась неприємна річ. Зайшовши в дальній кінець двору ми побачили компанію молодчиків років тридцяти, хоча я можу і помилятись, таким особистостям важко визначити точний вік.
"Эй, слышиш, ты чё сюда припёрся? Жить надоело?" - Тут їхній погляд сфокусувався на дівчинці.
"Да все хорошо, успокойся. Видишь, вот паря нам девченку привел. Ай да маладец. Ну удружил. Спасибо большое, можешь теперь уходить, считай, что уже отблагодарили."
В їхні емоції гидко було заглядати. Без сумніву, переді мною були ті потвори, які забруднювали це місце.
"Біжи, зіронько. Я їх затримаю." - Прошепотів я на вушко, янголу.
"Ти теж не затримуйся. Мені потрібно пару хвилин щоб безболісно покинути це тіло і залишитись собою." - І вона поцілувала мене в щоку.
"Эй, да он нас на***ть решил. Девка то убегает. Держите её." - Крикнув один з компанії. Решта зразу ж піднялася на ноги.
"Е ні хлопці, ми тут з вами трохи посидимо. Дівчинка пішла додому і їй нема що робити у подібній компанії."
"Эта, он нас типа послал? Да ну его слушать, шавку этую, мочи казла!"
А я так хтів відволікти їх розмовою від рішучих дій. Що ж ніколи не вмів говорити з подібними потворами.
Пару хвилин в подібних ситуаціях можуть виглядати як пару годин. Добре що хоч в дитинстві спортом займався і не маю шкідливих звичок, надіюсь пару хвилин я виграю для неї.
Поцілунок... Лише один, але такий гарячий, він ще досі відчувається на щоці, теплими променями розсіюючись по всьому тілу.
Оскільки завдання в мене їх тільки затримати, то будемо вигравати час, а потім рятуйте мене мої ноги.
Лише в фільмах бійки виглядають красиво, насправді все не так видовищно. Збивши найшвидшого компаньйона з ніг я повернувся до решти. Рятувало ще те, що вони були чи то п’яні, чи то накурені, але факт залишався - вони були наче сонні і лише це може бути поясненням, що я ще досі тримався на ногах. Скільки ж часу пройшло? Наче вже хвилин п’ять, але янгола не видно. Раптом я відчув тепло. Її тепло. А пізніше і помітив сяйво.
"Пора!" - Подумав я і повернувся в сторону виходу. І тут послизнувся на якомусь камені, боляче впав на землю. Зверху мене зразу придавили.
"Канчай гадёныша и уходим!"
Я відчув, що положення таки безвихідне. Радісною була лише одна думка: "Я врятував її, її котру полюбив..."
Сталева полоса ввійшла в моє тіло неодноразово перш ніж я втратив свідомість.
"Все, нету его! Уходим, как бы ща мусора не подошли."
*Темні особистості втекли з місця злочину, залишивши в садку кроваву ганчірку. Юнак який ще недавно дихав, уже не зміг би радіти простим, буденним речам. Жити йому залишилось лічені секунди.
Та доля є доля. Від неї не втечеш. Ким маєш бути, тим будеш. Що маєш зробити, те зробиш. Такий закон життя.*
Відчуваючи пекельну біль я розліпив одне око. Друге було заліплене чимось в’язким. Добре що я ще бачив хоч одним оком. Вона була зовсім близько. Тримала мою голову у себе на колінах і плакала.
"Не плач. - Слова давалися надзвичайно важко, приходилось їх буквально виштовхувати крізь горло, - Дівчатка не повинні плакати."
"Щойно я знайшла чудового емпата, як жорстока реальність відбирає його в мене, відбирає емпата, яких майже не залишилось у цьому світі. Що ж, дякую, що ти допоміг мені. За це я тобі теж віддячусь."
З грудей вирвався тяжкий кашель, в мене вже не лишилось часу, але янгол заінтригувала мене в ці останні секунди.
"Ти і надалі будеш зі мною. Дякую, що ти знайшов мене, для мене."
Її обличчя нахилилося до мого, і наші уста зійшлися в солодкому поцілунку. В груди вдарила біль, ще сильніша від попередньої. Мене наче розривало на шматки і зцілювало, щоб в наступну мить знову розірвати. Не знаю скільки це тривало, але прокинувшись вдруге, я не відчував болю. Підвівшись я обійняв дівчинку і поцілував її в подяку за те, що вона зробила. Білосніжні крила за моєю спиною ясно свідчили, ким я тепер став. Доля... як не крути але річ цікава.
*Любіть одне одного! Любов народжує ангелів...*
