Осінь – невиправна мрійниця й авантюрницю. Ще й дорослішати ніяк не хоче, як би то личило панянці із ну дуже пристойної родини.
Ну, може то й не зовсім так, але саме в цьому щиро переконана її старша сестра – Зима-розумниця. От вже хто ніколи не забуває про відповідальність: ще б пак, вона й відкриває рік, і завершає його! Як що не так, то з кого питатимуть?!
Звісно, не з легковажниці-Весни з її квіточками, і не з щедрої, але надто заклопотаної врожаєм сестриці-Літа. А що вже мовити про Осінь!
Зима сердито копнула товстий килим барвистого листя, що всіяв занедбаний парк. Надто яскраво і тепло навколо! Земля аж ніяк не виглядає стомленою і ладною солодко спати під чистісінькою і дуже корисною для її, Землі, здоров’я ковдрою із білого-білого снігу…
І, до речі, невже Осінь навіть не зволить привітатися зі старшою родичкою?!
Коли в Зими поганий настрій, то й погода псується. Перехожі мерзлякувато щуляться і шкодують, що забули вдома рукавички,хай за календарем Зима ще й не повноправна господарка.
На щастя, на плече розгніваної Зими скочила рудувата Вивірка із гостинцем-жолудем у лапках. Але не на ту натрапила! Замість того, аби оцінити жарт сестриці, родичка остаточно насупилася:
- Досить блазнювати! То ти білкою скачеш, то – жовтавим листком по вітру кружляєш, то людським дівчиськом із букетами з листя носишся! Уяви, що було б, якби я раптом вирішила перекинутися на ведмедя і залізти у барлогу перепочити! Хто б тоді за всім слідкував?!
Осінь швиденько зиркнула метким темним оком на всі боки: чи не помітить хто сторонній такого дива? Мить – і перед Зимою стоїть не вивірка, а руде дівчисько у новенькому шалику, що кольорами скидався на світлофор на пожвавлено перехресті.
Старша сестра ледь зморщилася, мимохідь осмикнула власну елегантну куртку сірувато-блакитного кольору і витягла свій записник.
Ох уже той знаменитий записник Зими, де старанно відзначалося все, на що слід звернути увагу! В чутливої Весни, варто було з’явитися цій страшній речі, на очі наверталися сльози. Осінь теж набурмосилася - у небі сонце відразу сховалося за розкудлану сіру хмаринку.
- Так-от, зараз мова не йде про твоє звичне недбальство. Тут шкода й мови: кажи-не кажи! Поговоримо про час.
Осінь щиро здивувалася, і сонце відразу зацікавлено зиркнуло з-за хмари.
- А що "час"? У мене ще його ціла купа!
- Дві доби, п’ять годин, десять хвилин і сорок, ні, вже тридцять вісім секунд, - холодно уточнила Зима.
Її сестра лише потисла плечима: хіба я не те саме сказала?
- Ти позичила Літу аж тридцять шість годин.
- Вона зовсім зашивалася, надто щедрий урожай яблук був, навіть не з усіма птахами встигла попрощатися перед вирієм. Тож пообіцяла, що поверне мені борг наступного року. І мені краще: школярам приємно, коли першого вересня погода зовсім літня.
- Вона не встигає, бо не вміє планувати часу. Й у вас борги, а в мене не все сходиться у записнику! – Зима сердито потрусила перед ледь кирпатим носом сестри своїми нотатками. – Ніяких більше боргів! Я сама надам тобі ну, не півтори доби, але двадцять чотири години, із власного резерву. Жодних більше обмінів! І спробуй хоч додатковий час використати з користю…
Зима розвернулася, не чекаючи на подяку, – і зникла. Осінь задумливо дивилася на невеличку калюжку на стежинці, що було взялася льодком, але вже відтавала.
Дивно: їй тільки-но зробили подарунок, а настрій чомусь невеселий…
***
Звісно, Осінь може довго й уперто сумувати – тоді сірі дощі змивають геть усі кольори й усмішки. Але зараз вона від думки, що неприємна розмова позаду, швидко втішилася.
Тож отой уже не зовсім свій (календар незворушно вказував, що вже час зими), подарований день зустріла щирою усмішкою. Навіть заклопотані перехожі перемовлялися, що Зими поки що зовсім не відчувається.
Зима від таких відгуків у захваті не була.
І не втрималася: під вечір пішла блукати містом, видивляючись сестру. ще й прикидаючи за одно, чим займеться у першу чергу, ледь наступить її пора. То лише здається, до від початку Зими до Нового року та інших свят - аж місяць. А насправді – ледь встигнеш усе заплановане переробити.
Осінь була скрізь – в очах малих бешкетників, що копирсалися в кучугурах листя, на забутому листку календаря в чиїйсь квартирі, в цвіріньканні горобців. Останні знали, що от-от стане не до веселощів, бо Зима – сувора господиня, але насолоджувалися несподіваним теплом.
Але сама Осінь вміло уникала неприємних зустрічей, змушуючи сестру вдивлятися в кожен кольоровий листок, в кожну білочку чи пташку. І що дивно, Зима, за таким-от визиранням не встигала будувати Серйозні Плани, але чомусь не вважала, що витрачає час марно. Просто гуляла, насолоджуючись тим, що має трохи вільного часу.
Хоч інколи зиркала на годинник: в Осені залишалося не так і багато часу - от-от наскочить вечір, і та змушена буде прийти попрощатися із старшою сестрою аж до наступного року.
***
Спершу Зима не звернула увагу на паперовий літачок. Вона добре зналася на дитячих цяцьках, бо скільки ж іграшок дарували малим під час її свят! Але чи вартий уваги у кілька разів складений папірець, що якимось дивом чи волею вітру ковзає над парком?
Потім трохи здивувалася, почувши, що малий – власник літачка щасливо регоче, мовби має хтозна-який скарб. А вже зовсім потім придивилася: на літакових крилах були олівцем кривувато накреслені осінні листя.
«От пустунка! Її тут розшукуєш, а вона на літачку невидимцею катається…» - але дуже сердитися на Осінь не виходило.
Так, лише трохи. Але й цього «трохи» стало для неприємностей: подув холодного вітру – й літачок цупко вхопила кошлата ялинка.
Ні, ялинки не злі, просто у душі найбільше люблять Зиму, коли їх прикрашають до свят і милуються ними. Та й серед них бувають різні, ось ця і вирішила вислужитися перед Зимою, не спитавши, а чи це потрібно?
Малий підбіг до височенького дерева. Кілька разів підстрибнув, намагаючись визволити свого літачка, що безпомічно тріпотів на холодному, справді-таки зимовому вітрі… Закопилив губи, готуючись заревти.
Зима відчула жаль до нерозважливої сестриці: отак провести свої останні хвилини в цьому році – жодного задоволення, ще й приниження. І легку зловтіху: от із неї такого б ніколи не трапилося!
Зиркнула на свій годинник, всіяний стразами-сніжинками: ще хвилин зо п’ять – і почнеться її, зимовий, час. Тоді можна буде дістати бешкетницю з колючих обіймів дерева і ще витратити кілька хвилин, пояснивши молодшенькій, чому не слід так легковажно поводитися…
***
Але ще був час Осені – мрійниці й авантюрниці. Ви ж не забули про це?
А може, Зима раптом згадала, що від неї завжди вимагають див, але чомусь цього разу не відчула звичного роздратування від таких думок.
Одним словом, коли хлопчик вкотре вперто підстрибнув за таким чудовим, найкращим у світі паперовим літачком, біля нього зупинилася дівчина. Зовсім доросла, в елегантній сірій куртці, із суворим обличчям. Певно, почне докоряти, що він ламає дерево. А чого воно забрало літачок?
Аж раптом і трапилося диво: дорослі елегантні дівчата ніколи не зупиняються біля малих бешкетників не повертають їм цяцьки, що заплуталися у високих вітах. Вони просто не помічають усяку дрібноту, кваплячись у своїх справах.
Аж тут:
- Тримай, малий! Обережніше тільки грайся, подалі від дерев.
Літачок у його руці. А незнайомка пішла собі далі, лише кивнула, коли він навздогін гукнув: «Дякую!».
Хлопець сховав руку в кишеню, ту саму, до якої торкнулася перехожі, бо в нього раптом змерзли пальці. А іншою розмахнувся – літачок майнув вгору високо-високо у перед сутінкове небо над парком. Знову захотілося сміятися, що в нього такий чудовий літак: татко зробив. От! А розмалював - він сам.
***
Зима зупинилася на сусідній алеї і теж задерла голову:
- Не дуже розходжуйся, мала! У тебе – три з половиною хвилини! А далі – моя пора.
- Три хвилини? Та це ж – купа часу! Дякую! – розсипалося зверху щасливим сміхом.
Зима докірливо хитнула головою – певно, за звичкою. І раптом щиро посміхнулася осінньому небу.
