Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2650
Творів: 49216
Рецензій: 93888

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містика

СЛІПИЙ

© Тетяна Мельник , 17-01-2007
Два дні поспіль я зустрічалася з ним…
Ми приходили на одну і ту ж галявину, що між Рейном та Siebengebirge, сідали на одну і ту ж лавку ( зовсім не тому, що нам разом на ній хотілось посидіти, а просто вона була тут всього одна). Раніше сюди майже ніхто не приходив, окрім мене, однак кілька днів тому усе змінилось. Усе…

Того ранку, коли ми зустрілись, мені було дуже недобре. Паморочилась голова, нудило так, що я готова була зненавидіти увесь світ і себе саму, а ще мене страшенно дратували темно-зелені та чорні трамваї, що всі як один були пофарбовані саме такими дурнуватими фарбами. Проте, для мого тодішнього стану усі мої фізичні та психічні розлади були закономірними (принаймні, так мене заспокоював  лікар).
Отже, було три причини, чому так сильно припало до душі мені те відлюдькувате місце. Бо! Перше – я знала чітко, що на кілька кілометрів повздовж та впоперек трамваї-депресняки там не водяться, а друге - якщо мене ненароком знудить, ніхто не побачить.  Третя причина з‘явилася саме того ранку, коли…

… - Перепрошую, чи можна мені сісти поруч?
Незнайомий чоловічий голос, що пролунав зненацька, трохи налякав мене, однак без жодного хвилювання в голосі, майже автоматично промовила «Прошу». Кілька хвилин поспіль  сиділа нерухомо.  Мене абсолютно не цікавило – що це був за чоловік, як він виглядав, та й взагалі – його присутність мене страшенно дратувала.
- Я тільки перепочину кілька хвилин і піду далі, не потрібно так дратуватись.
Іронійний тон незнайомця примусив мене подивитись в його бік.
- Нарешті ви мене помітили.
Я усміхнулась на його слова.
- Ну ось, так уже краще, - дивлячись кудись у простір, промовив чоловік.

Справді, мені таки стало трохи краще. Голова вже не паморочилась. А ще огорнув мене  дивний теплий спокій. І я, як і цей незнайомець, що затято дивився кудись у простір, втупилась очима у чоловіка поруч.

- І кого ви бачите? – несподівано запитав він.
- Вас.
- Ок‘, - усе ще не дивлячись на мене, усміхнувся він, - тоді опишіть того, кого ви бачите.

Що ж… це було дивне прохання. Але ні, не дивне, швидше ризиковане. Оскільки в будь-який момент я готова була сказати йому якусь гидоту (просто так, під настрій). Але тоді, саме тієї секунди, засумнівалась у доцільності гидоти для цього чоловіка, тому вирішила зорієнтуватись у процесі розмови.
Перш, ніж складати словесний портрет, хотіла уважно роздивитись незнайомця: його риси, вираз обличчя… А він все дивився кудись у далечінь, ховаючись за темними окулярами, немовби захищаючись від того простору, від якого не міг відвести погляду. Я підвелась і стала навпроти чоловіка. Він не поворухнувся. Якусь мить мовчки дивилась на нього. Порушив мовчання він:

- Якщо хочете, можете зняти мої окуляри.
- Це можете зробити і ви самі.
- Ні, не можу.
- Чому?
- Від того, що я їх зніму, нічого не зміниться для мене. А от ви – краще зможете роздивитись моє обличчя.

Логіки у цьому діалозі було мало. Однак поведінка чоловіка мене страшенно інтригувала. Якась дика, майже інстинктивна цікавість охопила моє єство, що я, начебто і намагаючись борсатись, покірно почала дослухатись до його слів.
Я підійшла до нього майже впритул. Ще кілька секунд вагалась – чи варто знімати ті окуляри?.. Але, чоловік все так же тупо дивився на свій простір навіть крізь мене, начебто я була зовсім прозорою… Раптом він відгукнувся на мої думки і подивився на мене. У дзеркальному відображенні його окулярів побачила себе, власне обличчя. Тоді, не відводячи від незнайомця погляду, промовила:

- На мене дивиться дуже молода Frau. Чорноволоса, темноока, бліда на вигляд…
- А тепер, кого ви бачите тепер?!... – чоловік різким рухом зірвав із себе окуляри і міцно стиснув дерев‘яний, красиво оздоблений ціпок, який я спочатку навіть і не помітила.
- … а тепер…

… я більше нічого не могла сказати. «Тепер» побачила сліпого, який насправді мене і не бачив. Моє тіло просто розіп‘яв цей скляний погляд - крізь нього просвічувалось небо, але в якому зовсім не було мене, не було нікого і нічого… Мені зробилось геть погано. Перед очима застрибали червоні цятки, але я боялась зробити крок, аби тільки не знепритомніти.

- Дайте мені свою руку, - дуже тихо і лагідно звернувся до мене чоловік.
Слухняно протягнула йому долоню і, ледь спершись на його плече, сіла поруч. Кілька хвилин ми мовчали...
Я потихеньку приходила до тями, червоні цятки перед очима майже зникли. Глибоко вдихнувши повітря, мені стало трохи краще і я вже могла чітко усвідомити усе те, що відбулось. Незнайомець все ще тримав мою долоню в своїй. Однак наше спільне мовчання зробило мене співучасницею якогось магічного дійства, від якого я не мала сили ані звільнитись, ані утекти. Та ні! Насправді мені нікуди не хотілось тікати. Нікуди…
Здавалось, що час перестав існувати, міцно прив‘язавши мене до цього незнайомця. Тоді, у той момент, мій глузд начебто хто вимкнув. Не могла нічого собі пояснити – навіщо тут сиджу із цим сліпим чоловіком?

- Та «Frau» - то ви? – несподівано запитав він.
- Так, абсолютно.
- Отже, я її нарешті знову знайшов. Нарешті… Та навіть, якби ви ні слова не сказали про себе, я би і так дізнався, як ви виглядаєте насправді. Для цього не потрібно бачити, як усі зрячі. Вірніше, якби був зрячим, то ніколи її не знайшов… вдруге.

Після його слів мало би прийти на думку, що він не тільки сліпий, але й божевільний… Однак подумала про інше. Почав накрапати дощ, а я була без парасольки. До того ж різкий вітер проймав аж до кісток і мені страшенно захотілось загорнутись у мамину пухову хустку, яку вона мені подарувала перед від‘їздом до Дойчланду.

- Вам час іти, я знаю… Ідіть.

Але він не відпускав мою долоню. Тримав дуже ніжно, але, водночас, міцно. Я смикнула руку, але він не відпускав.

- Послухайте, мені справді час іти… І я змерзла.
- Так-так, - начебто виринаючи із якогось забуття промовив чоловік - я геть здурів, тримаючи вас на дощеві, та й взагалі… уявляю, що ви про мене думаєте…

…(але я ні про що не думала). Нарешті він звільнив мою долоню. Підвівшись, в останнє подивилась на чоловіка: він сидів нерухомо і тримав в руках окуляри. Хотіла сказати «Auf wieder sehen», але передумала. Здалося, що ці тривіальні слова можуть перекреслити все. Я пішла мовчки, не озираючись.

***
Того вечора, щільно закутавшись у пухову хустку, згорнувшись клубком в обіймах свого чоловіка, я намагалася повернутись у вранішній час. Але в мене нічого не вийшло. Хустка пахла мамою, чоловік говорив про нашу дитину, що повинна була з‘явитись через шість місяців, і я… пригрівшись, мов кошеня, у нього на грудях, просто заснула. Але ні… не заснула. Оскільки сновидіння були схожі на дуже яскраву реальність, що загубилась в якихось інших вимірах та часових координат.

Я знаходилась у кімнаті, яка була для мене чужою. Сиділа за столом разом із літньою жінкою.  Вона розповідала про свого сина. Бідкалась, що він і досі самотній, і коли її не стане, не буде кому доглядати його… Я затято відмовчувалась на її слова, втупивши очі на скатерку, якою був покритий стіл. Намагалася робити вигляд, що мене це не стосується. ЩО я тут абсолютно випадково з‘явилась і виконую роль того ж стола чи скатерки на ньому, не більше… Однак усе виявилось зовсім не так, як собі могла уявити. Жінка сказала, що вона давно хотіла мене побачити, оскільки її син багато розповідав про мене.
«Так… Розповідав про мене…» І тоді я згадала. Абсолютно все…
…що справді знала її сина. І знала так давно, що це не вимірювалось мізерністю років, ні… То були цілі життя і цілі безмежні світи. Раптом побачила ЙОГО. Ми не розмовляли вголос, а тільки подумки. Він не кликав мене, ні…Виглядав дуже змученим. І від того здавався на десяток років старшим, аніж був на справді. Але ця краса, ця неймовірна його краса випалювала мене зсередини і мені хотілось заплакати. Я любила його. Якби він був маленькою дитиною,  то міцно би притисла його до серця і забрала з собою, не залишила би його «там». Але ж він був не малою дитиною, а тому не могла навіть доторкнутись до нього. Навіть доторкнутись… Бо якби зробила хоча б жест, ніколи би не могла піти «звідти»!..
… ми мовчали…
Його мати казала, що на тілі її сина є не виліковні рани. І доки вона жива, зможе його доглядати – а потім – якщо ніхто не знайдеться на його долю –  сина нестане. Я знала, що вона говорила правду. Але як могла їй допомогти, чим?! Коли порятунку не було навіть для мене! Безвихідь хапала мене за плечі - прив‘язувала мої руки до стільця, на якому сиділа, робила мене безсилою. Я тупо дивилася на стіл, начебто чекаючи якогось спасіння від цієї бездушної дерев‘яної речі. І воно прийшло, спасіння. Неподалік помітила цілу гору фотокарток. На них були я, мій чоловік і… наша дитина. Ось. Це було моє зелене світло, яке дозволяло мені перейти вулицю поміж двома світами…
… а ми мовчали…

- Скучаю за тобою, - мовчала я.
- Я без тебе гину, - мовчав він.
- ТИ ж бачиш, я «ЇМ» потрібна, - дивлячись на фотокартки, мовчала я.
- Знаю. Іди… - мовчав він.

І тієї ж миті знову відчула запах маминої пухової хустки, рівне серцебиття мого чоловіка, на грудях якого я заснула, і якийсь такий непевний, ледь відчутний поштовх всередині мене…
Я прокинулась.

***

Ранок почався, як завжди - мені було зле. Я вже втратила віру, що колись усе «це» скінчиться і таки зможу повернутись до нормального існування. Мене нудило від всього: їжі, води, повітря… та навіть від вигляду домашніх фіалок, які стояли на підвіконнях. А про тутешні трамваї годі було і говорити: тільки одна думка, що ці чорно-зелені потвори існують в природі, наганяла на мене страшенну апатію.
Але того нового дня, всупереч усім обставинам, мої думки заплутались у   подіях, що полишив ранок минулої доби і ніч, що розпочала прийдешню…
Чоловік збирався на роботу чомусь довше звичайного. Я бачила по ньому, що  хотів мені щось сказати, однак не наважувався. Він довго пив каву, переглядав газети, комусь телефонував… А потім, уже відчиняючи вхідні двері, раптом повернувся до мене і промовив: «Знаєш… ти б не ходила у ті свої Siebengebirge. Мені ніколи не лізли дурні думки в голову. Але оце вчора якось нізвідки прийшов неспокій… Якесь погане передчуття, що з тобою може щось трапитись. Взагалі я не вірю ні в які передчуття, у різні там сни (ти ж знаєш), але вчора… ледь дочекався твого дзвінка, що ти вже вдома». Від цих його слів у мене почала терпнути ліва рука… Я намагалась усміхатись, аби не видати саму себе.
Нічого не розповідала чоловікові про зустріч із сліпим. Не тому, що намагалася щось приховати, ні. Просто знала, що це будуть: тотальне нерозуміння, страх, ревнощі і просто… «домашній арешт». На Siebengebirge довелось би поставити хрест. І я би ніколи не дізналася про те, що таки варто було знати мені (в першу чергу). Отже, без зайвих докорів сумління твердо вирішила нічого не говорити йому. Але я не врахувала однієї суттєвої деталі. Мій чоловік, який не вірив ні в що і ні в кого, жодним снам та прикметам, мав дуже сильне, якесь майже інстинктивне чуття мене. На якій би відстані ми не були,   він майже завжди знав: як мені, що зі мною, де я… Звичайно, він нічого не міг знати про сліпого, але те, що стосувалось мене, розпізнав дуже чітко.
Пересиливши власну розгубленість, я усміхнулась… Запевнивши його, що нічого поганого зі мною статись не може, провела його аж до авто і, ласо промуркотівши йому на вухо найсолодших ніжностей, таки видурила дозвіл на мої Sieben Gebirge.
Залишившись на самоті, почала швиденько збиратись. Уже майже виходячи з дому, машинально поглянула на свій ручний годинник…
Час закам‘янів. Мій крихітний часовий механізм зупинився: маленька стрілка стояла на позначці «4», хоча насправді вже давно було по дев‘ятій ранку. Звичайно, нічого надприродного не сталось, але думка про те, що час зупинився, голкою почала прошивала мої скроні. Бажання іти на свій відлюдькуватий «острівець» відступило геть.
Пішов дощ. Я підійшла до вікна і кілька хвилин спостерігала за рухом води, що розтікалась тоненькими цівками по асфальту (та весна була холодною і дощовою… іноді мені навіть здавалось, що ось-ось впаде сніг і тепло загине ще в зародку). Знову подивилась на свій годинник – нічого не змінилось, стрілка вперто стояла на позначці «4».
«Я нікуди не піду, - подумки сказала сама собі, - нікуди…» Повільно скидаючи з себе черевики, куртку, розмотуючи шарф, намагалася переконати себе, що зупинка годинника – це абсолютно нормальне явище і будь-яка ірреальність тут ні до чого…

***
Взагалі мені не щастило з годинниками… Я їх постійно губила. Та ні! вони самі губились, начебто не витримуючи тієї думки, що колись, в один момент стрілки зупиняться і я просто викину заламаний механізм на смітник. Одного разу мій брат пожартував: сказав, що подарує такий годинник, який ніколи не зможу загубити. І подарував… Відтоді мої годинники не губляться, ні. Вони просто зупиняються.
Коли телефонувала братові, і майже плакала в трубку, що годинник зупинився відразу по приїзду «сюди» ( на наступний же ранок) отримала дуже логічне: «ну… ти, як мала дитина, заміни батарейку». Ні-ні! Він нічого не зрозумів…
Мій час зупинився «тут».  Пояснити це майже не можливо. Це приблизно так, як зупиняється людське серце… Але тоді ніхто не каже «заміни механізм, заміни лівий шлуночок, чи якийсь там клапан, і воно, серце, застукотить далі, далі, далі…» Отже, ніякої батарейки я не міняла. Просто вирішила так занишпорити той годинник, щоб забути де він, і врешті, щоб той загубився назавжди. Але годинник виявився хитрішим за мене.  Куди би я не «переховувала» його, обов‘язково знаходився: то у моїх паперах, то в якихось кухонних дрібничках… постійно нагадував про своє існування. І навіть, коли тривалий час не потрапляв мені на очі, неодмінно приходила думка, що «він десь тут, поруч…»
Досить довго взагалі ходила без годинника, аж поки не купила дешеву дрібничку, майже іграшковий механізм, що мав дві стрілки, які здатні були відбивати хвилини та секунди. Але ця «іграшка» не протягнула навіть кількох місяців, вона закам‘яніла на позначці «4». Мій час зламався всередині мене. Вірніше, зупинився…

***

Залишившись вдома, довго не могла придумати для себе ніякої роботи. Кілька разів намагалася читати журнали про дітей, які різнокольоровими зшитками яскравіли на столі. Однак нічого не виходило - статті видавались мені нудними, а поради «майбутнім мамам»  - пришелепкуватими.
Думки про сліпого та про чоловіка зі сну міцним кільцем стискали мою голову, не дозволяли думати про щось інше. В якісь моменти мені здавалось, що усі ці історії не мають до мене геть ніякого стосунку, але находили миті, коли просто була переконана, що спорідненість між мною та цими людьми існувала! Закрадався страх…
Не могла собі пояснити, чого саме боялась. Це було якесь тотальне усвідомлення жахливої безпомічності та не розуміння тієї сили, що була не стільки сильнішою за мене, скільки інакшою. Тиняючись із кутка в куток власної квартири, мимоволі стискувала скроні, аби не думати, не дозволяти собі піддатися тій невідомості, що з неймовірною силою притягувала до себе. А ще… був якийсь внутрішній протест, спротив. Начебто хтось з середини мене кричав: «Ти не мусиш боятись! Тобі однак доведеться дізнатись! Мусиш, мусиш іти…»
І таки я пішла…

***
Тримаючи в руках парасолю, хоча дощу вже начебто і не було, повільно йшла тією звичною стежкою, котрою ходила майже щодня. Siebengebirge наполовину були оповиті щільним туманом: верхівок гір не можливо було розгледіти у густому молоці неба.
Чим ближче підходила до своєї галявини, тим швидшою і впевненішою ставала моя хода. Я поспішала… Мені здавалось, що незнайомець неодмінно повинен чекати на мене, неодмінно.
Туман не дозволяв чітко роздивитись – чи є там хто на галявині, чи немає… Дерев‘яна лавка вимальовувалась кремезною непевною крапкою, що ледь проглядалася здалеку.  
Однак на галявині не було жодної живої душі – тільки сухоребре каштанове дерево, яке спиналося мертвими гілками високо в небо. Я сіла на лавку. В голову не йшла жодна думка. Мені було начебто і байдуже, що сліпий не прийшов, але на самому денці, на споді душі хробаком ворушилась досада… Таки сподівалась побачити його вдруге. Просидівши кілька хвилин у тому безпросвітному тумані, почало здаватись, що час, котрий зупинився сьогодні о четвертій ранку, просто завис над цим місцем, над цим мертвим каштаном, аби я повернулася і зрушила його з місця.
Але час не рухався. Неймовірна тиша накрила усе живе білим рядном, з-під якого не можливо було звільнитися бо‘дай на мить. Механічно подивилась на ліву руку, на якій мусив би бути годинник, але відразу ж її опустила, оскільки поламаний механізм залишила вдома. Не могла сказати, скільки часу просиділа там, але додому йти не хотілось. До того ж якась вперта, майже підступна думка додавала надії, що сліпий таки прийде, неодмінно прийде. Мені навіть почали ввижатись ледь чутні, обережні повільні кроки, які легким шурхотінням по торішній траві озивались у тиші… Час-від-часу  здавалося, що хтось ішов. Але минали хвилини, і ніхто не з‘являвся.
Закрадався страх… Кров затерпала у жилах і я не ворушилася – як і все те, що мертво закам‘яніло у каламуті туману. Почали виринати з пам‘яті картинки з якогось кінофільму, коли показували кадри з людьми, що позамерзали у кризі озера: вони були, «як живі» (навіть з відкритими очима) але мертвими…
І тоді, коли таки наважилась підвестись і піти геть, почула як хтось наближався…

***

- Ви тут? – голосно промовив сліпий, зупиняючись посеред галявини.

Я мовчала… Просто дивилась на нього.
Як же не личила йому та сліпота! Звичайно, це були дивні висновки. Бо нікому сліпота не личить. Нікому! Але я не могла збагнути задум Творця, коли спотворював найкращі (а може й улюблені) свої творіння… Часто, приходячи на це місце, сидячи саме на цій лавці, я полемізувала з ним, Господом… Казала Йому, що покину все к чорту, що просто не витримаю і цих гір, і Драконового поля… Що я зможу, що це у моїй владі покинути не свою землю! Але він сміявся. Казав, що поговорить зі мною на цю тему, коли стану покірною. До цього часу ми одне з одним не розмовляємо…
Ось так і сліпий. Красивий, дуже красивий чоловік. Мені важко було сказати, скільки йому років… Оскільки його обличчя, від якого не можливо було відвести погляду, струнка постава, ледь сивувате темно-русе волосся, вишуканий одяг позбавляли будь-якої претензії на вік. Тут, на цьому заклятому місці часу взагалі не існувало! І його сліпота краяла мене навпіл…Тому я довго мовчала на його запитання, допоки не наважилась відповісти:

- Так.
- Я знав, що ви тут.
- Тоді що означає ваше запитання?..
- Та майже нічого… Просто хотів пересвідчитись, що ви справді хочете зі мною розмовляти.
- А якби я промовчала, то що би ви робили тоді?!
- Що?.. Власне, нічого… Пішов би геть.
Після тих слів він ще якусь мить постояв, а потім впевненим кроком пішов у мій бік. Як для сліпого – його хода була досить впевненою. Але ні! Він ішов як звичайна зряча людина, злегка опираючись на дерев‘яний чорний ціпок, а не виставляючи його наперед, намацуючи тим костуром дорогу… У мене навіть почали закрадатись сумніви щодо його сліпоти. Якби не темні окуляри саме тепер, у цей безпросвітний туман, то я би геть подумала, що його незрячість – це тільки жахлива помилка, плід моєї уяви, чи… фантазії.
Коли чоловік сів поруч, я таки не втрималась:

- Послухайте, а ви… ви насправді геть нічого не бачите?..
- Насправді. Нічого, - на його обличчі промайнула ледь помітна усмішка, - але що ви маєте на увазі, коли запитуєте «не бачите»?
- Маю на увазі людей, предмети… та все-все, що вас оточує, - неначебто виправдовуючись, промовила я.
- Ах, ось про що ви… - чоловік на якусь мить замовк, але потім зовсім тихо додав, - ні, все «це» я бачу, але трохи інакше… Як би вам пояснити… Насправді людина може бачити не тільки очима – це тільки одна десята її справжнього зору. Якби ми всі знали і вміли користуватись тим, що закладено від народження у кожному з нас самою природою, то змогли би позбутися багатьох проблем та вад…
- Ви кажете «вад», однак ви – фактично незрячий!
- Фактично…
Чоловік підвівся і, кілька секунд постоявши біля лавки, повільно підійшов до каштанового дерева. Не бачила його обличчя, оскільки він стояв спиною до мене, але мені здалось, що добряче його роздратувала своїм запитанням.
- Так мало бути, - озвався він. Спершись спиною на стовбур дерева, чоловік дістав із кишені свого пальто сигарети та запальничку.
Дуже довго прикурював (його руки помітно тремтіли). Я мовчки сиділа на лавці і спостерігала за ним.

- Повідомлення про її смерть отримав тільки через два дні, як Амаї нестало, - почав свою розповідь сліпий. - Це був електронний лист на два речення, писав її брат (принаймні, так цей чоловік себе назвав)… Кілька разів перечитавши повідомлення, я вийшов з бюро, сів в авто і наказав своєму шоферу їхати до Кьольну. Мусив зробити усе так, як вона хотіла: поїхати до Домського собору, запалити червону свічку і помолитись. Я ненавидів той собор. Його темно-сірі стіни ще з самого дитинства наганяли на мене страх, однак вона любила туди приходити, казала, що Dom – живий. Я виконав її волю. Запаливши свічки, сів у найтемнішому закапелку собору, розгорнув молитовник. Але мій мозок начебто паралізувало – жодного слова прочитати не міг: нічого не бачив перед собою, все провалювалось у морок і я…

Хтось тримав мене за руку. Це перше, що відчув і зрозумів, коли повернувся до тями. Запах ліків, важка, майже рівна від напрасованого підодіяльника ковдра та тихеньке дзижчання якогось пристрою навели мене на думку, що я, очевидно, у госпіталі. Коли відкрив очі, не зміг геть нічого побачити, оскільки в кімнаті, де лежав, була абсолютна темінь. Жінка, що тримала мою руку, заплакала, і, тамуючи схлипи, питалася про моє самопочуття. За якусь мить здогадався, що то моя сестра, Бріта. Але я все ще не міг зрозуміти: чому, чому, чому!!! У кімнаті така темінь?! Я попросив, аби Бріта ввімкнула світло. Вона якусь мить мовчки гладила мою руку, а потім ледь чутно сказала, що лампа ввімкнена.

Свою сліпоту я сприйняв покірно, навіть спокійно.  На запевнення лікарів, що зір повернеться, майже не зважав: не те що не вірив у їхні діагнози, скільки знав – втрата зору була пов‘язана зі смертю Амаї. Мусив відболіти її образм, тінню, а потім відпустити, аби навчитися жити без неї.
Але чи хотів її відпускати?.. Ні. Я насолоджувався темінню, в яку дуже часто приходила вона. Навіть радів, що осліп, оскільки увесь світ нарешті залишив мене у спокої.
Ще задовго до власної смерті, Амая говорила про речі, які не піддаються ані відчуттям, ані нормальному зоровому сприйняттю, жодним раціональним поясненням. Часто повторювала, що сприйняття світу очима – це неймовірна помилка, адже насправді, людина краде у себе той світ, покладаючись тільки на візуальне сприйняття речей, не проникаючи у справжню їхню сутність. Не можу сказати, що розумів її тоді, але погоджувався. Пояснював собі це тим, що в силу різних культур, а вірніше міцному їхньому сплетінню у тій незвичайній жінці (її мати була японкою, а по лінії батька належала до старовинного австрійського роду).  
Іноді Амая дивилась на мене і, заперечливо хитаючи головою, казала, що я її не бачу. Тоді вона закривала мені очі своїми маленькими, майже дитячими долонями і просила розгледіти її із заплющеними очима. Але нічого не виходило: завжди була суцільна темінь, аж до різкого болю в очах. Мене це дратувало, вона знала. Час-від-часу знову поверталася до тієї вправи: закривала мені очі долонями, просила її побачити.
І таки одного дня я побачив її… Спочатку було світло, а потім з‘явилась вона: темнокоса, чорноока з ледь розкосими очима європейка (ледь бліда на вигляд).
Про те, що половину свого життя вона прожила в Японії, я дізнався тільки через кілька місяців нашого знайомства.  На моє німе здивування вона тільки похитала головою і сказала, що її зовнішність – то неймовірна схожість з батьком. Вона прилітала  кожного року до Австрії, а потім, разом з ним, подорожувала по Європі.  

Наше останнє побачення тривало три дні. Я зняв будинок у невеличкому містечку неподалік Кьольну, прямо на березі Рейну, і ми залишились тільки удвох. Амая була дуже кволою. На Рейн виходила подивитись тільки з тераси будинку, а на прогулянку до річки у неї просто не було сили. Вона, мов дитина, щиро вірила, що Лореляй щоночі виходила на беріг річки розчісувати своє золоте волосся, і постійно повторювала це, коли дивилась на воду. Третього дня їй стало геть недобре. Умовляв на деякий час відкласти політ, але Амая затято повторювала, що все буде добре. Переконувала - мусить летіти до Японії на чергове обстеження, а через місяць обіцяла назавжди повернутись до Європи.
Я не вірив у те, що казала мені Амая… Знав, що вона не хотіла помирати на моїх очах.  Ця думка постійно переслідувала мене.
Тоді, третьої ночі, закутавши її у ковдру, притиснувши міцно серця, сидів з нею на терасі. Але вона майже не дивилась на Рейн (чи не вперше), а заплющивши очі, шепотіла щось зовсім не зрозуміле. Спочатку я подумав, що вона марить, проте Амая усміхнулась на мої думки і тихо промовила: «Ні-ні, я при повній свідомості…»
Саме нашої останньої ночі, вона сказала, що насправді людина ніколи не приходить на землю самотньою –  Бог дарує одну душу двом людям: у кожного з нас на є духовний близнюк… Зазвичай ми покидаємо світ жодного разу не стрінувшись. Тому, коли світ покидає хтось із тих двох, завжди лишається ще один… Я відповів, що це, очевидно так, коли кажуть про подружню пару як про дві подібні половинки (щось подібне я колись чув від нашого пастора, коли батьки примушували ходити мене на меси разом з ними). Але вона заперечливо похитала головою. Сказала, що кожна жінка та кожен чоловік мають свого двійника… Причому подібні вони між собою не лише спільністю душ, але й зовні схожі майже як справжні близнюки!
Намагався з нею сперечатись. Мені здавалось, що це була просто її вигадка, фантазія, котрою вона намагалась мене заспокоїти, подарувати надію на зовсім нереальну абсурдну зустріч із її двійником. Але навіщо?! Адже не потребував якогось надуманого фантому, я тільки не хотів втрачати її! Здавалось, вона цього не розуміла…
Коли прощалися в аеропорту, вона зовсім несподівано сказала: «Ти знайдеш її. Чуєш?! Ти обов‘язково її знайдеш. І це буду також Я».

А потім почалося неймовірне тяжке чекання того, що мусило статись. Телефонував їй кожного дня, писав електронні листи.  Вимолював дозволу прилетіти до неї, але Амая забороняла. Казала, що ніколи мені цього не простить.  І тоді, коли вирішив більше не зважати на її прохання і полетіти до неї потайки, без попередження, вона зовсім несподівано зателефонувала мені. Бадьорим та радісним голосом повідомила, що лікування дало напрочуд втішні результати і вона за кілька тижнів повернеться до Європи назавжди (це був перший дзвінок від Амаї з моменту її відльоту до Японії)  Мною заволоділа якась дика, ейфорійна радість. Нібито здурів від того, що вона мені повідомила, оскільки не зрозумів головного – вона телефонувала, аби попрощатися зі мною… Назавжди.
Після того її дзвінка ми більше не розмовляли. Я продовжував телефонувати, але її хенді не відповідав. А потім прийшло електронне повідомлення, що Амаї більше немає (вона померла наступного дня після нашої останньої розмови). У листі також було зазначено, що вона просила, аби я не прилітав на її погребіння. І це була її остання воля – лишатися для мене живою…

Закінчивши свою розповідь, чоловік запалив чергову сигарету і, повернувшись у бік Рейну, мовчки палив. Відчувала, що мусила йому щось неодмінно сказати у відповідь. Мені було жаль цього сліпого, який став заручником майже ірреальної, демонічної любові.
- Послухайте, - наважилась заговорити я, - мені видається вся ця історія трохи жорстокою.
- Чому? – Чоловік повернувся обличчям до мене.
- Тому що Амая зробила вас вічним рабом. Адже навіть після смерті ви дошукуєтесь її тіні в обличчі кожної жінки, яка бо‘дай трішки походить на неї зовні… Переконана, що кожну третю чорнокосу європейку можна уподібнити тій, котрої ви дошукуєтесь. Та навіть у випадку зі мною… Ви вважаєте, що я з нею дуже схожа. Але ж це не так!
- Я знав, що ви не повірите мені, - озвався чоловік і вийняв із внутрішньої кишені свого пальто невеличкий паперовий конверт, а потім, підійшовши до мене,  простягнув той згорсток мені, - розгорніть ось це і ви переконаєтесь на власні очі.

Взявши той конверт, якусь мить просто тримала його в руках, а потім зазирнула до середини. Там було дві фотокартки…
У перші секунди, коли тільки-но глянула на них, без вагань могла би сказати, що на обох фото бачила власне обличчя. Таку неймовірну схожість зовсім чужої людини з собою споглядала вперше. Уже потім, прискіпливіше поглянувши на фото, могла вирізнити відмінності, які, безперечно, між нами були. Але різниця проглядалася не у рисах, а у виразах наших облич. Особливо мене вразив її портрет: чорне волосся жінки майже зливалось із темно-синім фоном, на якому вона була сфотографованою. Її бліде обличчя дуже контрастувало із тими темними кольорами, але вони нібито залишались десь там, в глибині… Очі, я яких переломлювались світлотіні життя та смерті, переплавляли увесь той портрет на один-єдиний погляд, що виринав із якоїсь безпросвітної безвісті дуже світлим та неймовірно яскравим спалахом.

- Ось на цих фото… Скільки їй було років…? – Запитала я.
- Двадцять сім. Ці знімки були зроблені, майже за рік до її смерті, - тихо промовив чоловік.

Із того усього, що дізналась про Амаю, портрет сказав про цю жінку найбільше. І справа була не в нашій із нею схожості, а якраз навпаки…

- Ви так нічого і не сказали… Але ж насправді з нею дуже подібні, - трохи нервуючи, звернувся до мене чоловік.
- Справді… Спершу мені здалося, що на обох фото - моє обличчя. Але потім, вгледівшись у знімки, зрозуміла: ми дуже різні з цією жінкою. Може ви й не помітили цього, може таки вам бракує того банального зору, аби помітити разючу різницю між нами обома?! Зрозумійте – її БАЖАННЯ ЖИТИ набагато сильніше за ті ледь живі мерехтіння, які можна побачити в очах сотень здорових людей… Ні, це не просто віра, бажання життя, це щось занадто більше, занадто життєдайніше і світліше…
- Ви кажете, мені бракує банального зору?! - міцно стиснувши мою руку, майже вигукнув чоловік, - якщо хтось із нас сліпий – то це саме ви! Адже не здатні не те що когось побачити, а себе розгледіти не можете… Блукаючи порожніми кімнатами власної квартири, намагаючись не натикатись на поламані годинники, пересипаєте власне життя з однієї пустоти в іншу. Самі, власноруч, убили той вогонь, що побачили в очах Амаї. Самі…

Не договоривши, він майже відштовхнув мою руку і різко зняв окуляри. Закривши обличчя руками, якийсь час сидів непорушно, а потім, віднявши долоні від очей, подивився у мій бік. Його погляд розсіяно блукав по моєму обличчю. Мені здалося, що він намагався побачити хоча б щось своїми сліпими очима, але окрім темені не бачив нічого… Тоді він знову одягнув окуляри і відвернувся від мене.

- Так воно і є насправді. Я сама звела своє існування до суті поламаних годинників, більше нічого не помічаючи навколо, - по невеликій паузі озвалася я, - то ж у цьому сенсі мало чим відрізняюсь від вас. Але… я ще маю бажання повернутись до свого попереднього стану, коли могла бачити те, що відбувається навкруг мене. А ви?
- Не знаю… Вирішив поки що летіти на лікування до Америки. Набридло ховатися від людей. І потім… я таки збираюсь полетіти до Японії, попрощатися з Амаєю. Тепер, коли минуло майже рік після її смерті, гадаю, вона простить мій приліт.
- Гадаю, простить, - підводячись, тихо промовила я.
- Вам час іти? – Запитав сліпий.
- Так… не знаю, котра година, але вже сутеніє.
- Послухайте, може мені здалося, але і вчора і сьогодні, розмовляючи з вами, не покидало мене відчуття, що з вами присутня дитина! – Його інтонація вимагала відповіді.
- Все вірно… Дитина і справді є.

Більше він нічого не запитував і не говорив, непорушно сидів на лавці. Ми не прощались. Якусь мить постоявши біля нього, повільно пішла по стежці. Вже коли доходила до асфальтованої доріжки, яка звертала у густі зарості кущів старого бузку, він гукнув навздогін:
- Ми ще зустрінемось?!
- Так… - витримуючи паузу, відповіла я. Прискоривши ходу,  подалася до безової алеї, крізь яку уже неможливо було розгледіти ані галявини, ані сліпого, що лишився там.


***

Минуло три роки…
Мій час не просто зрушив із місця після зустрічі з сліпим, він полетів із неймовірною швидкістю. Здавалось, я не встигала за ним.
Народження дитини, постійні перельоти з однієї держави до іншої, люди  (чужі/свої, їхні/наші, мої/твої) поступово зруйнували ту залізобетонну стіну, в котру колись власноруч себе вмурувала. Мої годинники більше не зупинялись - вони знову почали губитись як тоді, у моєму далекому минулому, в яке я поверталась, але дуже і дуже рідко.
Навчилася розуміти час, а разом із ним і себе. Котрогось дня мені відкрилась дуже проста істина: людина мусить уміти змінюватись, аби встигати за власним часом, не втрачати навіть наймізернішої миті, оскільки потім, озираючись у минуле, майже не можливо визначити – а що ж насправді було мізерним?..
Моєму чоловікові все частіше почали снитись тривожні сни, в яких я постійно кудись зникала. Він схоплювався серед ночі, ішов на кухню палити, а потім, вранці,  перепитував, чи нікуди від нього не збираюсь… Я жартувала – казала, що власним снам він почав довіряти більше, ніж мені (видавався трохи смішним його страх, адже жодним потойбічностям він не вірив!) З кожним роком моя душа все міцніше пускала корені в тому чоловікові, якого називала «моїм». І чим щільніше спліталися наші душі, тим вільніше і спокійніше себе почувала. Пізнаючи сильні та слабкі його грані, навчилась розрізняти силу його слабкості та слабкість його сили. І це було своєрідне кліше, яке прикладала до кожного з чоловіків, хто намагався наблизитись до мене… Воно спрацьовувало завжди – ніхто, жоден із них так і не зміг вийти бо‘дай на півкроку за ту умовну межу кліті навколо них, яку створила сама.
Але тільки в єдиному випадку те кліше було абсолютно абсурдним, коли пам‘ять воскрешала образ сліпого, з яким я більше так і не зустрілась (впродовж усіх трьох років). У деякій мірі я сама не хотіла тих зустрічей, оскільки внутрішньо відчувала, що не було потреби, не прийшов час… Його образ був для мене своєрідним п‘ятим кутом, кімнатою, до якої жодна людина на світі не мала ключа. Я не впускала нікого до тієї шпаринки, яка утворилась у моєму серці. Ніхто не те що не знав, а навіть не здогадувався про її існування… Мене страшенно тішила присутність майже потойбічного образу, який був не стільки реальним, скільки домисленим та доконструйованим моїм власним «я». Розуміла, що наступна зустріч із сліпим могла би в один момент перекреслити усе те, що з такою ретельністю вибудовувала впродовж трьох років. Власне, одного дня майже так усе і трапилось…

***

Ми вийшли з донечкою з дому о дев‘ятій годині ранку (це був листопад: холодний, дощовий, пронизливий). Наш маршрут був майже завжди однаковим: мандрували до Рейну годувати диких гусей.  
Наближаючись до річки, ще здалеку помітила чоловіка, що годував шматочками хліба невелику зграйку птахів, які брали їжу прямо з його руки. Він стояв спиною до нас.
Донечка, побачивши гусей, відпустила своє рученятко і побігла з усієї своєї малечої сили до зграйки диких птахів. Я була за кроків двадцять від того чоловіка. Він пильно подивився на мене, а потім підійшов до дитини і простягнув їй дрібні шматочки хліба, що лежали у нього на долоні.

Відразу впізнала… Це був той сліпий, з котрим познайомилась три роки тому. Тільки тепер він був без окулярів, його скроні були майже сивими – час помітно змінив його.
Зупинилася неподалік від нього. Чоловік кілька разів повертався у мій бік, намагаючись пильніше мене роздивитись, однак з того, як він дивився, здогадалась – він мене не впізнав.  
Моя донечка брала хліб з руки чоловіка, кидала його гусям і голосно сміялась. Чоловік допитувався у неї її ім‘я, але вона тільки подивлялась у мій бік і затято відмовчувалась на його запитання. Знала – його не стільки цікавило ім‘я моєї дитини, скільки він шукав привід заговорити зі мною. І не помилилась.

- Це ваша донечка? – підійшовши зовсім близько до мене, запитав чоловік.
- Так.
- Вона чомусь не захотіла говорити мені своє ім‘я…
- Марія розмовляє іншою мовою, - відповіла я.
- Отже… Вона не зрозуміла мене?
- Не зрозуміла.

У мене було дике бажання забрати дитину і чимдуж бігти від цього чоловіка, від Рейну, взагалі звідти…  

- Може це видасться дивним, але ви неймовірно схожі на одну жінку, - по невеликій паузі промовив чоловік.
- Я вже це чула від вас три роки тому.

Мої слова, здається, шокували його. Він якось дивно подивився на мене, а потім промовив:

- Три роки тому?.. Але вас я бачу вперше. Гадаю, вам говорив те інший чоловік, - спокійно промовив він.
- Інший?! Послухайте, три роки тому ви розповіли мені історію про жінку, з якою ми неймовірно схожі. Але не тільки розповідали, навіть показували її фото… Тільки тоді ви і справді не могли бачити, як усі звичайні люди, оскільки були сліпим…
- Зачекайте, то був не я, - перебиваючи мене, схвильовано промовив незнайомець, - той сліпий, про якого ви говорите, то був не я!
- Не ви?!
- То був мій брат…

Це була сама неймовірна відповідь, на яку я могла сподіватись. Уся ця історія мені почала видаватись якимось злісним жартом, який переслідував мене з того моменту, як я познайомилась із  загадковим сліпим.

- Я не вірю жодному вашому слову, - тихо промовила я.
- Чому?.. Моя схожість із моїм братом пояснюється дуже легко: ми – близнюки, - усміхаючись, відповів він.
- Близнюки?.. Ви би могли придумати щось екстравагантніше, як із тією історією, яку розповідали про Амаю.
- Даремно ви так, я кажу вам правду… Хоча, знаєте, правда – це один із різновидів лжі. І потім – ви ж самі сказали, що бачили фото жінки, з якою ви справді дуже схожі.
- Так! Однак я вже починаю сумніватись у тому, що чула три роки тому і в тому, що бачила… - підійшовши до донечки, почала її умовляти іти додому, але мале капризувало і не хотіло нікуди іти. Чоловік стояв і спостерігав за нами: його погляд, здавалось, пробирав наскрізь. Мені не хотілося більше з ним розмовляти, а тому, взявши за руку дитину, помаленьку почала рухатись вздовж берега Рейну, покидаючи те місце, де стояв чоловік.
- Я не сказав вам… Важко про це говорити. Але послухайте! – Ідучи за нами, голосно говорив чоловік, - Юрґена більше немає, чуєте?!

Я зупинилась. Вперше чула ім‘я людини, про яку не припиняла думати впродовж усіх цих трьох років:

- Він помер? – повертаючись до нього, запитала я.
- Так… два роки тому. Через тиждень, як повернувся з Японії.

Мені здалося, що пісок, на якому стояла, почав засмоктувати мене до середини. Страшенна спрага вогнем випалювала моє єство. Було боляче! Це був той неймовірний біль, який забирає все – силу, любов, віру (все-все!) спивши з тебе крові стільки, аби  відчув найдрібнішою кісткою те, що називають втратою…

- Співчуваю, - насилу вимовила.

Він нічого не відповів. Мовчки дивився на Рейн.
Підхопивши на руки донечку, швидким кроком подалася геть від річки. Накрапав дощ. Вітер наганяв кудлаті хмари і від того ранок більше скидався на вечір. Щось зловіще коїлось в природі – я поспішала… І тоді, коли вже майже дійшла до асфальтованої доріжки, навздогін почула запитання, яке усі ці три роки не давало мені спокою:

- Ми ще зустрінемось?!

Я озирнулась. На березі Рейну стояв чоловік у темних окулярах і… усміхався.









Siebengebirge (Сім гір) – назва місцевості, що знаходиться в землі Nordrhein-Westfalen (Німеччина).










Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Грет Кос, 13-07-2007

Таємничий незнайомець

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Наталія Дев’ятко, 01-04-2007

Ще кілька алюзій

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Тарас В'єнц, 01-03-2007

Браво!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Катерина Сукманюк, 30-01-2007

!!!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Дана Рудик, 19-01-2007

Варто прочитати!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Камаєв Юрій, 19-01-2007

"...дуже проста істина..."

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Оксана Лущевська, 18-01-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.40398001670837 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …