Початок 2012 року. Дія відбувається в Україні, у славному місті Ч, у стінах одного з двох університетів, на третьому поверсі головного корпусу в одній з небагатьох прекрасних(відремонтованих) навчальних кімнат.
(У порожній авдиторії сидить за партою дівчина(студентка) і плаче, нахиливши голову та раз по раз тяжко зітхаючи. Заходить хлопець(студент), бачить звичну картину, підходить до дівчини, сідає навшпиньки між партами і лагідним голосом говорить.)
Хл.: Що з тобою, маленька?
Д.: (Не відповідає. Продовжує плакати, зітхаючи рідко, але голосно.)
Хл.: Ну чого ти сидиш, ніби сфальцьована? Над чим журися?
Д.: (Крутить головою і носом, тре очі та того ж носа, ниє тихенько.)
Хл.: (Намагається заглянути в її опущені очі, хоче торкнутися до неї, утішити.)
Д.: (Відштовхує його.)
Хл.: (Втрачаючи рівновагу, ледь не падає.) (Спочатку лагідно) Не треба мене (далі грізно) штовхати. Я ж тобі не ядро, та й ти не спортсменка… ледь не впав, а як упав би, то міг би забитись, а як забився б…
Д.: (Починає голосно ревти, обриваючи фразу хлопця, та істерично скавучати.) …то полежав би у лікарні, може б тебе там і від інших хвороб вилікували – душевних, наприклад, або хоч трішки підлікували… вітамінчики, ціанобактерії, миш’як – ну що там зараз дають?…
Хл.: (Обурено.) Ну-но-но… Що за біс тебе вкусив і за яке місце?
Д.: (Жалісливо.) Не біс, а Тамара Георгіївна Лобвдаренко! (Їй Богу, хотів написати Бовдуренко, та не зміг)
Хл.: Ну з цим ще треба посперечатись…
Д.: (Щиро і уважно.) З Тамарою Георгіївною?
Хл.: (Глузливо.) З-нею-з-нею… То ще Та Мара!
Д.: (Не розуміючи.) А з чим? З тим, що вона – це біс?
Хл.: (З’їжджаючи.) З тим, що вона може вкусити. (З іронічною посмішкою.) Якщо ж так, то за яке місце?
Д.: За найболючіше – за душу! Трійку поставила…
Хл.: Е-е… Вкусила за душу і трійку поставила?
Д.: (Ледь стримуючи сльози.) Наплювала в душу.
Хл.: А вкусила ж то, за що?
Д.: За те, що не вивчила…
Хл.: (Жваво, спересердя.) Та питаю не за що, а за яке місце?
Д.: (Знеможено, грубо.) Ні за яке!
Хл.: У тебе немає місця, за яке вона могла б вкусити?
Д.: Що ти мелеш???…
Хл.: То навіщо ти сказала, що Т.Г. тебе вкусила?
Д.: Та я ж образно!
Хл.: То вона не кусала?
Д.: Ні, звичайно!
Хл.: То чого ти ревеш?
Д.: Я не реву!!!
Хл.: Тобі боляче? Як від укусу? Бо від плювка крові не буває…
Д.: (Ниття переходить у істеричність.) Краще б я тебе сильніше відштовхнула, щоб ти забився!…
Хл.: (Єхидно.) Ага, і тоді б ти не дізналася, що ревеш через те, що дурна…
Д.: Дякую за відвертість. Піду нею підітрусь.
Хл.: А тобі скільки потрібно? Я можу ще дати.
Д.: Вистачить, у мене ж не така велика дупа як у деяких!…
Хл: …І не така покусана ще скажи!
Д.: Іди к бісу!
Хл.: Тільки що від неї.
Д.: (Зацікавлено.) Скільки?
Хл.: Мені вдосталь.
Д.: Я серйозно запитую.
Хл.: А скільки ти думаєш?
Д.: Ну, не знаю, четвірка… Кажи вже!
Хл.: (Розтягує відповідь.) Добре, вона мені поставила… двійку.
Д.: Як двійку?
Хл.: Мовчки.
Д.: Чому двійку?
Хл.: Бо ще дурніший за тебе.
Д.: (Злякано і жалісливо водночас.) То це ти тепер будеш без стипендії?!?
Хл.: Аґа. Хех, та нічого, жити буду, це ж не кінець світу…
Д.: (Підходить з розумінням до ситуації. Ставить себе на його місце.) Та скільки тут до грудня залишилося! Менше року… А як же ти будеш половину з тих днів, що нам відведено, доживати без копійки в кишені?
Хл.: (Входить в образ.) Перебиватимусь хлібом та водою. Носитиму позаминулолітню футболку з Хаусом, а на вихід – минулолітню білу сорочку з жовтим швом від Eliens 2020, яка мабуть посіріє скоро…
Д.: (Розгублено, спантеличено й істинно.) Вона справді одна з Вершників Апокаліпсису…
Хл.: (Підтримує.) Куди тому Армагеддону братися…
Д.: Вибач, що я на тебе накричала. (Торкає легенько ногою.) Тобі, мабуть, гірше, ніж мені…
Хл.: (Меланхолійно-холерична міміка, вишукані й небачені досі жести, рухи всіма частинами тіла, якими тільки можна, передсмертний тон – пряме і беззаперечне посягання на театральний «Оскар».) Так, мене ж збезчещено… Розіп’ято на хрестоподібному гранітному камені псевдонауки, зганьблено на сороміцькому поприщі зверхнім мовчанням та величаво-демонічним спогляданням за знання, та недостатні, за теорію, та не дослівну, за орієнтування у матеріалі, та не так як у лекції написано, за неправильність численних мисленнєвих операцій перед соратниками та співстраждальниками моїми любими…
Д.: (Щиро.) Іди поплач…
Хл.: Ні, чоловіки не плачуть! Ну хіба що трішки… (Тулиться до грудей.)
Д.: (Обіймає.) Тобі трохи краще?…
Хл.: Так, трохи… Ти головне дихай. Глибоко вдихай і видихай, знову глибоко…
Д.: Не зрозуміла.
Хл.: (Псевдотурботливо.) Це має заспокоїти серцебиття, бо ж чую, що серденько твоє добряче калатає…
Д.: (Гладить по плечах, спині.) Ну все, все… Стало краще?
Хл.: (Тонким, слізним голосом.) Мабуть, ніякі фізичні втіхи не зможуть мене розрадити та вилікувати мої душевні рани… (Очима шреківського кота.) Як ти думаєш?
Д.: Я думаю, що мене подруга зачекалася…
Хл.: (Б’є на жалість оксамитовим голосом.) Так, звісно, їй ти більше потрібна.
Д.: (Відсуває руками.) Ну все… Все буде добре. От бачиш, я не переживаю через свою низьку оцінку, і ти зроби так само. Просто забий!
Хл.: Домовились. Бувай. Хай щастить. І не сумуй!
Д.: (Махає ручкою, робить вигляд, що посміхається, виходить.)
Епілог
Отже, аналізуємо скоєне хлопцем:
По-перше, словесно познущався, заколупав і засів у печінках у дівчини, яка й так була в поганому, безпросвітному настрої – виконано добовий мінімум спілкування у «режимі Хауса».
По-друге, заспокоїв і втішив, вбиту горем, істерично налаштовану одногрупницю, яка отримала трійку, сказавши, що самому поставили двійку, хоч насправді – на бал більше. Доведено на практиці – людей тішить чуже горе, що більше від власного.
По-третє, пробудив у не надто доброзичливої, навіть доволі злої людини почуття співпереживання, розуміння, підтримки та жалю, що, в принципі, є неабияким досягненням для будь-якого хлопця, якщо він має справу конкретно з цією дівчиною.
По-четверте, відшліфував і намантачив власні саркастичні акторські здібності, які, сподіваємося, було сприйнято правильно…
По-п’яте, відчув тепло жіночого тіла, то «не суть», що не оголеного…
По-шосте, знову відчув себе нікому не потрібним, що засвідчує неспростовний факт про корисливість людей у ставленні одне до одного (не про кохання, звісно ж, йде мова).
І, насамкінець, зізнаємося, що Тамара Георгіївна була лише спільним образно-емоційним одіумом (предметом ненависті як таким) з дещо перенасиченим значенням, але аж ніяк не бісом і точно не одним із Вершників Апокаліпсису.
