Під стелею, біля хрестиків написаних кіптявою Великодніх свічок, кублилася мошкара. Вона вибирала найсвітліше місце й безстрашно гинула, падаючи на розпечене скло гасової лампи. Від мерехтливого світла на стінах погойдувалися химерні тіні, ніби навмисне підтримуючи атмосферу нашої розмови.
Сивий дід, одітий в клітчатий ношений піджак й військові, підперезані шкіряним вицвілим ременем, галіфе, крехтячи перегнувся через стіл, аби наповнити мого стакана. На його давно неголених щоках, ледь проступав нездоровий рум’янець, що нагадувало про недавно перенесену хворобу.
- Еге! – дід зітхнув і відкашлявся. – Кажете, людина коваль своєї долі? А я так думаю, народився ти, й на роду вже написано, й відміряно, скільки по цій землі тобі тупати. От візьмімо мене. Кілько разів так прижимало – думав все, гаплик. Ач ні, Михайле, не час!
Ще як малим був, з коня впав. Кінь спужався й поніс, а я головою в бур’ян. Скілько пролежав, тілько Богу відомо. Розплющив очі, все довкола ніби збільшене - не наш луг, не мої поля. А наді мною морда здоровенного пса. Він дивиться мені в очі й намагається лизнути.
- «Чого ти тут, ледащо розлігся? Товар он по всьому лугові розбрівся.» – почувся мені голос. Я голову звів. Кінець, думаю, вже псина розмовляє. Тільки тоді вгледів дядька Павла. Так і приніс він тоді мене додому, ніби здохле пташеня, всі ребра повибивані.
- Але ж і від людини теж щось залежить, - намагався, хоч щось заперечити я, хоча в душі повністю поділяв дідові думки.
- Може щось і залежить, але стежка та вже давно протоптана зверху й ти, голубе, нікуди з неї вже не звернеш. Бачиш цю гулю? - Дід нахилився й розстібнув комірець, показуючи на шиї наріст. – Це брат мене відмітив. Земельку так ділили.
Батько наш, як вже нездужали, вирішили роздати всім синам порівну. Петро ж, старший наш, взяв і відорав мою межу. Запряг тоді я конячку і став межу виправляти. Помилився, думаю, брат: мо, сажня взяв несправного.
Прибігає Петро заюшений і навкулачки до мене. А я, хоч і менший, але був добрим хлопцем. Не буду хвалитися, але в нашому кутку ніхто й за пуд жита зі мною боротися не насмілювався. Дав я брату на вареники, показав де межа й далі орю. Аж, «бум»!
В очах потемніло, а в голові дзвін, як ото в церкві на Великдень. Не стримав обіди Петро, тай лупнув мене поміж вуші тим колом, що на межі був забитий.
Дід нагнув голову й потер чималий наріст на шиї.
- Ниє, зараза, як погода має мінятися. Може ще й дякувати треба йому за цю відмітку. Тоді, як раз, вербували на війну з австріяком. Всіх братів забрали, а мене через цю гулю, так і не тронули. І Петро, і ще двоє братів погинули десь в Галіції, ніхто й могилки їхньої не знає. Так, що Петру подякувати треба, а мо не написано мені було тоді загинути.
Беріть-но, випийте! Давненько ви в нас не бували. Це моя Дуняша наварила. Добра горілка. – Ми цокаємося й дід продовжує свою розповідь.
- Як батько померли. Став я сам газдувати. Женився, діточок нажив. Все б добре, так знову ті, що там, на горі – він підняв пальця, вказуючи кудись в стелю, - мали на мене інші плани. Прийшли до нас «совіти». І поставили «сільрадою» Лінька, останнього п’яницю і обдирача. Там за Варенихою був його хутір. Все пропив, може й мав десятину землі та й дітей пригорщу. А вже лежень був, що як корівку після зими виганяв на пашу, то її кілками тре було підпирати, щоб від вітру не впала. Не злюбив він мене, вражий син, царство йому небесне. Ще як парубкували, я не раз товк його на вигоні. Ще й Дуня мене вибрала, хоча він першим посватався.
Так, от вирішив мене розкуркулити, новеньким наганом у мене перед носом крутив. Не довелося, не вспів – німці прийшли.
Лінько городами цілу ніч до мене борони назад носив, ті що з батькового хліва повитягав. Я що, я пробачив, та люде не простили. З хлібом-сіллю до німчурів побіг, а вони його першого на гіляку.
Поторохтіла війна десь на схід, а ми тут, далі землю оремо. Аж знову вернулися «совіти» й першим ділом мобілізація. Попрощався я із своєю Дунею, обняв діточок, взяв клунок і гайда на Корець. Шістнадцятеро нас, таких рекрутів було. Ідемо собі неквапливо, журимось, позаду солдат із автоматом шкандибає. Вже й ліс Пустомицький минули, аж виходять «лісовики» навперейми. Наш «конвой» автомат кинув і в кущі.
- Агов, хлопці! Куди проти ночі?
- Рекрути, ми, - одказуємо.
- Самі, чим з примусу?
- Та, хто ж, - кажу, - по добрій волі голову в петлю всуне?
- То, повертайте назад! А про те, що нас бачили, щоб нікому й нічичирк.
Я, як на крилах прилетів додому. Та не встиг навіть обняти жінки, як стук у двері.
- Отворяй, стерва! Куда дезертира спрятала?
Я тільки й успів у ганок, та за двері, а вони як мошкара на світло. Мене й не помітили – шмигнув тінню в темряву. Тиждень ховався, як звір загнаний. Всі на мене полювали: «лісовики» по ночах шукали, а вдень нквд нишпорило. – Дід трохи замислився, почухав свою густу сиву чуприну. Сердито махнув рукою на муху, що всілася на прохололу бараболю. – Землероб я, розумієш, а не вояк. Воювати я не хочу і не вмію. Думаєш боявся за свою шкуру? Може й боявся, та не за себе - боявся за дружину за діток. А за себе? Знаєш, якщо написано мені від цього клятого грипу померти, то як не крути, як не верти – від нього й помру.
Дід Михайло закашлявся. І від того кашлю й напруги все лице його вкрилося потом.
- Ви ще діду не один грип переживете, - намагався я підбадьорити старого. Та бачив дід був уже не тим міцним старим, що минулої зустрічі вразив мене, розколовши велетенську колоду одним ударом сокири.
- Е, ні хлопче! Бачу, не ті тепер сили! Старим я став, геть старим. Раніше, в свято, вип’єш було й три літри під «закусь», вийдеш на луг: вітерець тобі в лице, а в животі тільки булькає як в барильці, а зараз «пляжку» он вдвох не подужаємо.
Ти, пригощайся, не дивися на мене старого! – Дід знову нахилився над столом доливаючи у мій «гранчак».
- Ні, дякую! Більше не хочеться. А, що вам так і не довелося повоювати?
- Не хотів, я того гріха. Сама думка про людиновбивство противна мені, навіть якщо вона ідеєю прикрита. Та зброю, таки мені довелося взяти.
Продовження ждіть.
