Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2562
Творів: 46530
Рецензій: 90788

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Трилер

Собаки

© Silverwolf, 16-01-2012
  Сергій з розгону беркицьнувся на розкладений диван, ніби на мат у спортзалі: приземлився на руки й коліна, перекотився на спину. Вискнули пружини, диван від удару одним боком посунувся до стіни. Мама б йому голову за таке відвернула, якби побачила.
  А все-таки він їх сьогодні зробив. Коли б ніхто не сподівався. Однокласники відрізали йому усі шляхи до втечі і змусили впертися спиною у підвіконня. За ним було широко відчинене вікно хімічного кабінету, на третьому поверсі: провітрювали приміщення, від стійкого смороду шкарпеток, який завжди лишав після себе паралельний клас. Сергій заскочив на підвіконня і випростався. І стоячи, - вітер студив розгарячене тіло під мокрою сорочкою, це було досить приємно, - дивився на них згори. На їхні перестрашені фізії. Певно вирішили, що він зараз скочить вниз, на заасфальтовану доріжку під вікном.
  Але Сергій і не думав стрибати. Постояв, стискаючи і розтискаючи кулаки, і незграбно стрибнув на вичовганий паркет класу. Дивився просто на них, уже тріумфуючи. Хтось голосно гримнув рамою, закриваючи вікно.
Так, вони намагалися приховати очевидну поразку, кричали йому здалеку: «Псих!» Але це нітрохи не ображало, навпаки. Сергій знайшов ідеальну відмазку. Я псих! А чого ви лізете до психа? На це їм сказати було уже нічого.

Сергій любив собак. У першому класі усі канапки, які йому давали до школи, з’їдав кудлатий сусідський пес Барс. Барс ходив за ним слідом усюди, як на невидимому повідці, і якось навіть забіг за ним на шкільне подвір’я. Хлопці пробували заманити собаку всередину, у приміщення школи, щоб завести до якого-небудь класу, але Сергій нагнав Барса з двору.
А от господарі Барса не любили свого пса, бо він був уже старий, і збиралися позбутися його. Приспати, сказала мама. Давай візьмемо Барса собі, почав нити син. Ні, розумієш ми не можемо, сказала мама різко, - все-таки вона злилася через віддані собаці канапки, - це те саме, взяли до себе чужого старого діда, так не робиться, розумієш? Сергій не розумів, а Барс через тиждень зник зі свого двору і більше хлопець його не бачив.
  Зараз біля їхнього двору також збиралися ватаги собак. Їм виносила їсти або сусідка Настя, або Галя, її 50-річна донька. Настя була маленькою, круглою мов колобок, в окулярах, і точнісінько такою була й Галя. Ніби матрьошки. Галя не мала ні власної сім’ї, ні роботи. Єдиною її роботою, яку вона виконувала строго за графіком, щодня у той самий час, було прибирати двір, потай заглядати сусідам у поштові скриньки, - мама страшенно переживала, що Галя може витягти з їхньої скриньки з поламаним замком лист або квитанцію на оплату комунальних послуг, - і годувати собак.

  Тієї зими грип прийшов несподівано. У понеділок Сергій пішов у аптеку. Втоптаний сніг різко скрипів під ногами, і поблискував на сонці, як напастований паркет. Він запитав, чи немає терафлю і марлевих пов’язок. Не було ні того, ні іншого. І не знати, коли буде.
  Сергій вертався додому, почуваючи себе таким змученим, ніби пройшов пішки через усе місто. Назустріч поспішали люди з марлевими пов’язками на лицях. Чорний пес перебігав дорогу, лавіруючи поміж машинами. Біля свого дому Сергій помітив зграю собак, що трюхикали вулицею, думав, що цього тижня їх побільшало. Це усе Галя з її годівлею – зі всього району псів приманює.
  Вдома він ліг на розкладений диван, скрутившись калачиком. І не вставав до самого вечора. Чоло пашіло вогнем.
  Мама слухала новини про грип, відпоювала сина чаєм. Сергій лежав на величезному дивані, криво посунутому до стіни і дивився на чорний вишкір піаніно навпроти. Піаніно розтягло рота, ніби чорний-пречорний негр, що наївся вугілля чи наваксував зуби сажею, і сонце блищало на лакованій кришці. Коли він був ще малим, мама мріяла, що Сергій гратиме на піаніно, проте у хлопця, як виявилося, не було музичного слуху. Зараз він згадав, як сидів перед тією широкоротою потворою, не в лад тиснучи пальцями на клавіші, а мати сердито виправляла його. Тепер він був таким маленьким, як тоді. Ноги навіть до середини дивану не діставали. Мати зайшла до кімнати, і він заговорив до неї, не розліплюючи губів. Бо вона і так чує. Мамо, ти лише не виганяй мене надвір, туди, де бродять собачі ватаги. Я не хочу мерзнути і спати взимку на снігу, не хочу викусувати лід з кудлатої шерсті. Я обов’язково видужаю, чесно. Обіцяю, я вступлю до якогось інституту, бо я мушу мати вищу освіту. Я ще не придумав, до якого, але кудись вступлю. Сергій усе говорив і говорив, але мати вийшла з кімнати, не слухаючи його. Піаніно підсунулося майже до його ніг.
  Вночі він лежав, відчуваючи, як підіймається температура, і слухав, як на вулиці, за вікном, гризуться собаки.
  Через два дні Сергієві полегшало. Але вранці, коли він ішов у туалет, у нього носом пішла кров і закапала на підлогу. Хлопець знав, що треба робити у таких випадках. Він задер голову догори, натикаючись на дверні косяки і стіни, ввірвався у свою кімнату, крикнувши мамі, щоб принесла мокрий рушник, ліг горілиць на ліжко і заплющив очі.
  Рушник був аж занадто мокрий: цівки води усе текли і текли по щоках хлопця, лоскочучи, затікали у вуха, бризкали на підлогу. Сергій зірвав рушник із перенісся – невже не можна було його нормально викрутити, - і мазнувши рукою по повіках, зрозумів, що це не вода тече. Це кров, що й не думає спинятися. Мама скрикнула, побачивши видовище, перед яким блідли найжахливіші сцени з «Екзорциста» і подібних фільмів. Син лежав горілиць і в очних ямах червоними озерцями натекла кров. І раптом посеред озерець блимнули розплющені очі. Сергій, різко ковтнувши кілька разів, скомандував принести з шухляди перекис водню. Він сам здивувався, що такий спокійний, - спливає кров’ю і не втрачає самовладання. В голові крутилося лише одне запитання: а можна вмерти від носової кровотечі?
  Кров вони таки зупинили.
  А наступного дня лікарка сказала, що Сергієві пощастило. Сильна кровотеча після високої температури – не рідкість. Але йому пощастило, що кров пішла носом, а міг би бути крововилив у мозок.
- А як крутелики наші метушаться, - розповідала Олена Вікторівна, лікарка, - прикладаючи до грудей хлопця холодний стетоскоп. – Трясуться, хороми набудували, гроші, все… А жити хочеться!..
  Сергій засміявся.

  Через тиждень він вискочив надвір. У саморобній марлевій пов’язці, хоч Сергій і вважав, що тепер йому вона ні до чого. Він змалку возився з собаками, у нього був імунітет, тому і переборов собачий грип.
  В дверях він налетів на Галю, з розгону мало не ткнувшись у її пухкий живіт, обтягнутий старим сірим пальтом, як м’яч у ворота чи кошеня в мамку. Жінка міцно стискала у товстих червоних пальцях білий конверт, на якому хлопець одразу ж помітив їхнє з мамою прізвище.
  Витягла лист!.. Зловлена на гарячому Галя проскавчала, що лист помилково кинули у їхню, Галіі та її батьків скриньку, і вона ото хотіла віддати. Хлопець, не говорячи ні слова, вирвав лист у неї з рук.
  Якась ватага псів уже вичікувала під хвірткою. А цих він раніше ніколи не бачив. Собаки, боязко зиркаючи знизу вгору, та щулячи вуха, завиляли хвостами. Сергій приглядався до них, вловлюючи якісь знайомі риси. Точно, це ж вони усі, хлопці з його класу. Тарас, Юрка, Колян. Знайшли його по запаху.
- Так то ти, Колян, ти?.. – сласно шепотів Сергій, замахуючись на пса ногою. Той злякано відскакував убік, припадаючи до землі, Сергій підскакував до нього, ніби бавлячись, знову замахувався…
  Нарешті йому набридло лякати пса, і хлопець поліз рукою у кишеню куртки. Витяг звідти якусь дерев’яну дудку. Подмухав у неї, видобуваючи пронизливі звуки. Так грати могла лише людина, цілковито позбавлена музичного слуху. Пси нашорошили вуха і підбігли до нього.
  Галя, що досі стояла на порозі, не заходячи у під’їзд, побачила чудну картину: хлопець іде по темній, розчищеній від снігу дорозі, раз у раз дмухаючи в дудку, а за ним слід у слід трюхикає шеренга собак, ніби видресирувані. Вона якийсь час видивлялася на дивоглядну процесію, а потім крикнула:
- Куди ти їх ведеш?!
  У колектор Полтви, подумав хлопець, не віднімаючи дудку від губів.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

І таке буває

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 26-01-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Victor Artxauz, 21-01-2012

Незвично і цікаво

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 17-01-2012

за рецептом Цзян Каньчжена ?

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© George, 16-01-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 2.267676115036 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …