КОЛИ РОЗКВІТНУТЬ ЯБЛУНІ
(новела)
Снігова віхола поволі стихала. Замети оповили хати на верхах гір і вони нагадували білі гриби, розкидані по горбах, з шапок яких пахкотів голубий дим.
В хаті було тепло. Баба Параска варила зілля і напувала ним Олесю, яка підпирала себе худими, як в дитини руками.
- Пий, Олесю, пий дитино, від того зілля хворість з тіла потом вийде і стане легше. Просила тебе, не ходи без кожуха, а ти не слухала. Думала, що то, як в місті. Потрясе зима снігом, мороз пострашить трохи – і все минеться. Гай , гай, в горах цього нема. Тут сніг до крихти випасти мусить, а мороз так притиснути може, що бучок молодий не вдержить і трісне навпіл, а ти хотіла з тим морозом змагатися… Йой, щоб то мама твоя казала коли б бачила тебе зараз? – накривала її ліжником і вуркотіла голубкою над Олесею, до сімох себе. "То, Параско, ти дитини не вгледіла, пустила її через гори в сніговицю. Та треба було коня впрягти, сани дати, то б не згубилася в наметах. І чого вона в гори приїхала? Хіба вона виживе тут, парникова квітка? Дівчата наші в місто виїжджають, за життям добрим, а вона сюди з університетів на пропаденіє своє!" Параска сердилась, допікала собі докорами і думала про Івана – знахаря:
- Може, він виговтає чужу дитину з біди, до Косова далеко, а дівчина зовсім ослабла …"
- Доведеться мені гори покидати, - наче бабиними думками говорила Олеся - не виживу я тут... Уроки, зошити, робота з дітьми… За дрова думай, за муку на хліб щоразу до голови колгоспу в двері стукай, наче він не знає, що діти і вчителі їсти хочуть. За всім ходити до нього треба, як на прощу, ніби він мені все із своєї кишені видає, а ще словом дістане, поглядом принизить, не пригріє, не обнадіє, не поговорить…
- Голова наш, як бог – вседатай, другий поміщик у селі. Хоче дасть, не захоче голодом приморе, їдь жалійся на нього. Тобі не повірять, а він все відбрешеться, ще з тебе дурну зробить, а як за скаргу візьме на тебе око, то милості не жди, - додавала Параска до Олесиних нарікань. - Мене боїться, бо в нашому селі першим головою був мій чоловік Микола, голови ше на світі не було. Люди йому вірили, був чесним перед ними, себе обділить, а їм віддасть. Сварила його, бо був дуже щедрий… А він все відказував мені: «Мовчи, Параско! Не всі люди нині спроможні собі раду дати. Рідко хто нині чужу біду чує. Навчилися говорити: «То твої проблеми». І нема на то ради. Зчерствіли люди серцем, душею. А кіко людей в чужий світ виїхало з голоду. Повернули але вже не ті а якісь чужі…
Ми тут, на своїй землі зродилися, на своїй вмерти мусимо, нащо нам могили в Італії, Гішпанії купувати? Щоб я того не чув більше. З голоду не згинемо, але людям в очі будемо чисто дивитися.» Такий він був праведний. Багато зробив мій Николай для людей. В Ясенові школу вибудував, створив артілі різьбарів, килимарів по селах. А той, що? На все готове, не знати звідки, приплентався такий бідний та нещасний, а тепер вже третю хату ставить. Для сина певно, бо він і донька мають по одній, як писанки внизу красуються, а та синові. Вчителі з села ідуть, бо пристанища свого нема, отак як ти: побудуть рік, два по чужих хатах тай покидають нас. Птах гніздо своє має, а що вже за людину казати, їй без цього не можна.
"Зломилася таки Олеся, - з гіркотою подумала Параска, чуло моє серце,що не вдержиться вона тут… От і маєш Параско, надію свою. Думала, що незасамотуєш на старості, буде кому поміч дати, Василині - науки трохи, поки підросте, та й в хаті стало якось інакше, як вона приїхала. Щось розкаже завжди цікаве, а як читати стане, то слово за серце хапає, особливо, як Шевченка читає. Тепер все минеться, Васюта зо мною ту втрату невитуже, - баба мішала кулешу і в її руках чулася прикра розгубленість. Неприкаяно ходила з кута в кут, щось робила, говорила голосно з Василиною, але у тому всьому вчувався несподіваний жаль і розпач, як за рідною дитиною.
Парене молоко запахло по всій хаті. Олеся дуже любила цей запах. У Львові молоко не пахло ні травами, ні сіном, тільки як збігало, шипіло наче хто соди з оцтом замішав. Баба влила повне горнятко, вкинула меду і, помішуючи ложкою, остуджувала губами:
- Випий молока, Олесю. Бачу, що ти уже впріла, скоро одужаєш, підеш до школи, я тобі сани приготую, маєте з Василиною обоє їхати. Ще трішки і ми зиму з гір випровадимо, а там і тепло прийде. Весна в Карпатах, як княгиня у косицях, така красна! Сади квітнуть, ягодів по лісах повно, а грибів – очі загубиш. Ти вже не застала грибів у горах…
- Чому не застала? Опеньки ж були.
- Та то, Олесю, хіба гриб! Гриб має бути білий, здоровий, запашний. Я нині грибів до кулешки підправлю… Завтра діти прийдуть, весело в хаті буде. Вони учора приходили, та я не пустила. Ти дуже погана була…
Параска гладила по голові пошерхлою рукою, втирала з чола піт і промовляла:
- Боронися слабого духу, Олесю, жени його від себе геть, щоб не точив тебе шашелем. Мусиш дужою бути. Дух людський усе переможе, не корися слабості ні тіла, ні душі. Тоді собі царівною будеш… Послухай мене, стару, невчену і побачиш, що я правду кажу.
Вона глянула на Олесю і обпекла її своєю впевненістю і вірою, бо та як в дитинстві почервоніла до вух.
"Якби ви знали, бабо, як я дорікаю себе за це, але буває в мене так не часто. Я з тих людей, що вічно мучать то сумніви, то дівочі мрії, то ще якісь проблеми.
Починаю нидіти світом… А тікати звідси дійсно дуже соромно мені. Сама ж сюди попросилася, сама приїхала. Якби ви знали, що в мене робилося дома, коли дізналися про мій намір? Кожен день сварка докори, устрашіння. А я все про Карпати думала, про них лише з казок знала, а такої краси як тут і книга не розкаже. Діти тут добрі - відкриті. Доля до мене щедрою була, тепла багато вдарувала, що мені не віриться.
Олеся почула за дверима гомін. Він переходив у тихий шепіт, а згодом знову наростав. Хтось заспокоював, вимагав тиші. Раптом несміливий стук в одвірок.
- Чи то не діти прийшли? - збентежилася баба Параска і поспішила до дверей. Поспіхом відчинила замки і, коли побачила перед собою гурт дітей, сплеснула у долоні.
