Новий Рік – це завжди очікування. Очікування свята, що неодмінно прийде до оселі разом з п’янким сосновим ароматом, очікування засніжених галявин, пухнастої ялинки, прикрашеної різнокольоровими кульками і барвистими гірляндами, під якою блищать обгортки подарунків, обмотаних шовковими стрічками, очікування гарно вбраного діда мороза з посмішкою на вустах і великим мішком за плечима, а поряд з ним - красуні-снігуроньки, що загадково дивиться з-під своїх темних напівопущених вій, очікування здійснення бажань, що з вірою в серці загадуєш під дзвінкий брязкіт бокалів з шампанським, коли старий сріблястий годинник на стіні б’є дванадцяту годину, очікування таємничого блиску свічок у вітальні, дивовижних візерунків на вікні, очікування дива. А цього року все зовсім не так. Голі дерева стоять якось по-осінньому понуро, бо сніг ще жодного разу не прикрасив їх гілок своїм пухнастим блиском. Небо майже безхмарне, наче влітку, але якесь сіре і похмуре. От і спробуй мати святковий настрій, якщо сніг можна знайти хіба що на новорічних листівках чи яскравих рекламних стендах.
А у Лесі сьогодні й зовсім не було причин радіти. Правду кажуть, що понеділок – важкий день. В неї завжди так: як зранку день не залагодиться, то так вже до самого вечора. Сьогодні вранці вона знову проспала, і звичайно ж ніхто не подбав про те, щоб вчасно її розбудити. Будильник теж підло мовчав: це з ним часто трапляється. Він ніби знав совину вдачу своєї хазяйки і не хотів турбувати її своїм набридливим дзвоном. Леся повільно підвелася, солодко позіхнула, взула капці і, скинувши з себе нарешті м’яку барвисту ковдру, від якої віяло теплом і залишками загадкових снів, що сняться по ночам лише дітям, вийшла в коридор. З ванної чувся шелест води - знову сестра Каріна зачинилася там на цілий ранок. Тата дома не було: він втік на роботу мало не з самого світанку, захопивши з собою свою дорогоцінну папку з паперами і, звичайно ж, не випивши навіть кави. Насправді, в їхній сім’ї ніколи не снідають, адже всі завжди кудись поспішають. Леся вважала, що це неправильно – не їсти вранці, бо це шкідливо для здоров’я, а Леся завжди дбала про своє здоров’я. Тому вона попрямувала на кухню, сподіваючись знайти там щось їстівне. Там вона застала маму, що одягала сонного Тарасика, одночасно збираючи свої папери і готуючи бутерброди. Тільки мама могла робити скільки справ водночас. Втім, сніданку вона не приготувала, а якби й приготувала, то Лесі все одно вже не було б коли його їсти. Вона зітхнула, швидко одягнулася і, зрозумівши, що ні сніданку, ні вільної ванної не дочекається, схопила портфель і побігла до школи, щоб хоч туди не спізнитись.
З усіх шкільних предметів більше всього Леся не любила малювання. І навіть не тому, що не вміла малювати, просто в усьому вона любила чіткість і ясність, а тут цього зовсім не було. Ось, наприклад, математика: вивчив низку формул і теорем, і можеш їх скрізь застосовувати. В математиці завжди напевно знаєш, правильно ти виконав те чи інше завдання, чи ні. Зовсім інша справа - малювання, особливо з їхньою вчителькою. Олена Петрівна була майстром з вигадування найскладніших і найтупіших (на думку Лесі) завдань. Ось сьогодні, наприклад, вона задала намалювати радість. Ну яка може бути радість, якщо ти сьогодні вранці навіть не поснідав? До того ж слово «радість» належить до абстрактних іменників, які неможливо осягнути органами чуття, а малюнок людина сприймає саме органами чуття – очима. Звідси висновок – намалювати радість неможливо. Та Леся не стала ділитися своїми роздумами з вчителькою: та все одно не зрозуміє. Вона взяла пензля і задумливо поглянула на чистий аркуш паперу. Якби вчителька сказала намалювати дерево чи там якусь тварину – це б ще було півбіди; вона б взяла Тарасикову книжечку і просто змалювала б звідти, бо це в неї непогано виходить. Але радість… Яка вона? Та ще й принести роботу Олена Петрівна сказала завтра, а не на наступний урок, бо вже кінець семестру, і урок буде аж в наступному році. І не виконати завдання теж не можна було: в Лесі з цього предмету було багато боргів, а вона вирішила закінчити цю чверть без четвірок. А рішень своїх вона завжди дотримується. Та як не напружувала Леся свою фантазію, альбомний аркуш так і залишився до кінця уроку порожнім.
Тож тепер, повертаючись додому похмурими вулицями, пейзаж яких (знову малювання!) зовсім не нагадував зиму, Леся була геть собою не задоволена, а злість свою приписувала недоречній погоді. Пообідавши нашвидкуруч, вона прибрала на столі, щоб ніщо не відволікало, і сіла малювати радість. Леся вмочила пензля в червону фарбу (радість в неї чомусь асоціювалась з червоним) і завмерла: вона абсолютно не знала, що їй малювати. Аркуш паперу здавався безмежно великим, невже їй вистачить фантазії його заповнити? А треба ще зробити математику… В цей час з університету повернулася Каріна, розповсюджуючи по всій квартирі запах солодких парфумів і косметики. Вона повільно попливла до дзеркала, поправила зачіску, з захопленням оглянула своє відображення і зайшла в Лесину кімнату.
- Добре, що ти прийшла. Забереш сьогодні з садка Тарасика? – з надією запитала Леся. – Мені уроків робити багато.
- Подумаєш: уроки! Ось у мене скоро сесія, треба терміново йти до бібліотеки. До речі, ти нічого не приготувала на обід? – вона вийшла, і скоро почувся гуркіт каструль на кухні та рипання холодильника.
Потім Леся чула, як вона пішла до своєї кімнати, довго скрипіла шафою і шаруділа косметичкою, запах парфумів посилився. Леся подумала, як добре, що в неї немає алергії, інакше вона б не витримала цього ядучого аромату. Каріна вийшла з кімнати переодягнена: в коротенькій спідниці і тоненькому рожевому светрі (щастя, що зима цього року не холодна, а то, що з нею б було, бідненькою?). Від Каріни несло чимось солодкаво-обридливим, а сама вона здавалася Лесі невдалою лялькою, з якої намагались зробити ідеальну красуню. І щось не віриться, що вона так чепурилася до бібліотеки, хоча вона зазвичай і так ходить розмальована. Мабуть, поспішає на дискотеку, або на побачення з Дмитром. Леся спробувала висловити свою думку вголос, та сестра щось невдоволено пробурмотіла у відповідь і хряпнула дверима, навіть не зачинивши їх на замок. Лесі довелося підводитися і йти в передпокій. Тут панував страшенний безлад, залишений Каріною, втім, він всюди супроводжує її сестру. Леся ж навпаки любила в усьому порядок, і кинутий бозна-як одяг чи обгортки від цукерок на столі могли вивести її з терпіння. Тож Леся стала прибирати, і це зайняло в неї доволі багато часу. До того ж потім вона помітила, що підлога брудна, і заходилася її мити, згодом виявилося, що на меблях купа пилу, а в раковині – немитого посуду… Коли прибирати вже було нічого, Леся нарешті повернулася до малювання. Альбомний аркуш все ще був порожнім попри Лесині сподівання, що на ньому якимось дивом з’явилася радість. Що ж, нема коли думати, треба малювати. Леся вирішила намалювати сонце – воно завжди символізує радість в цих занудних дитячих книжках, які їй часто доводиться читати Тарасику (він і сам від них не в захваті), ба, навіть в дорослих. І вчителька з малювання така сама примітивна, як дитячі віршики: покажи їй сонечко – і вона засміється. Леся вмочила пензля в жовту фарбу (в жовту – сміливо сказано, швидше кольору піску, змішаного з ґрунтом, на дитячому майданчику після дощу - вона не вміла користуватись аквареллю, що ж тут поробиш!) і спробувала намалювати сонце, але воно в неї вийшло якесь криве, незугарне. Тоді Леся дістала з верхньої шухляди письмового столу циркуль і акуратно намалювала коло рівно посередині аркуша. Потім замалювала його майже рівним шаром фарби, нещасний аркуш геть намок і довелося чекати, доки він висохне. Леся мимоволі глянула на годинник і з жахом усвідомила, що запізнюється: дитсадок через 5 хвилин зачиняється, щастя, що він розташований недалеко від дому.
Коли Леся зайшла в групу, насуплений Тарасик сидів на стільці зі смішним пінгвіном і завзято відривав колесо у нещодавно купленої машинки. Леся схопила його за руку і почала одягати, він невпевнено намагався пручатись. Коли вони вже вийшли на вулицю, Тарасик спробував проситись трохи погуляти, та Леся не дала йому навіть договорити. Ще чого не вистачало: панькатися з ним на вулиці. Правда, набравшись сміливості, Тарасик спробував погрожувати сестрі тим, що розповість про все мамі, та це не подіяло. Вдома Леся роздягати Тарасика не стала, а сказала, що він має робити це сам. Натомість вона пішла до своєї кімнати домалювати нарешті ту радість. Леся вже почала малювати сонячні промінчики, як зайшов братик: він таки роздягнувся сам, правда капці взув навпаки і кофтинку одягнув навиворіт. Вона тяжко зітхнула і почала одягати його, як слід. Тарасик помітив, чим займається його сестра і теж захотів малювати, в результаті цього йому було надано місце на Лесиному столі і аркуш паперу з фарбами і пензлем. Леся мимоволі подумала, який він все ж таки дурненький, адже це таке страхіття – малювати, а він може цього зараз не робити. Вона взяла лінійку і намалювала вже близько п’яти промінців, як велика блакитна пляма опустилася на її шедевр.
- Що ти наробив! – аж підскочила Леся.
Від злості вона ладна була задушити брата, той же радісно сміявся – він радів, що зумів так вдало прикрасити Лесин малюнок. Кілька секунд Леся бігала по кімнаті, як навіжена, та швидко заспокоїлась і сіла за стіл. Їй прийшла в голову чудова ідея: намалювати на місці блакитної плями хмарку. І справді, не малювати ж їй малюнок заново! Жаль тільки, що тут не використаєш ні циркуль, ні лінійку, добре було б, якби був такий трафарет – хмарка. Але такого трафарету ще не вигадали, і Лесі довелося домальовувати малюнок самій.
Коли наступного дня Леся поверталася додому зі школи, йшов дощ, справжній осінній дощ, що своїми холодними краплями і сірим каламутним небом здатен занурити людину в стан депресії. Навколо скільки всього, і нічого, що нагадувало б Лесі радість. Олені Петрівні не сподобалося сонечко. Вона сказала, що це геометричне коло з векторами, частково прикрите великою плямою якогось незрозумілого брудного кольору зовсім не нагадує їй радість, а ще порадила не користуватись олівцем і геометричними інструментами і купити інші фарби (зі зрозумілішими кольорами). Леся вирішила, що вона нахаба, але принести інший малюнок погодилася – все одно цим вчителям ніколи нічого не доведеш, а оцінку (бажано гарну) отримати треба. Звісно, Леся не стала заходити до магазину під дощем: так і застудитися можна. Вона швиденько добігла до дому, поклала парасольку сушитись, і швидко пообідавши, знову всілася малювати радість. Тепер стало ще складніше: виявилося, що нудній Олені Петрівні догодити не так вже й легко, тут потрібна фантазія. Та як малювати радість під шелест дощу за вікном, який є чи не найдоречнішим символом суму? А символ радості – сонце, та вчителька вважає інакше, отже, Лесі слід думати в іншому напрямку. Вона взяла кілька Тарасикових книжок з полиці і стала уважно їх розглядати. Веселі зайчики, котики, метелики, красуні-принцеси, баба-яга (це вже точно радість не нагадує), усміхнені малюки. Що б їй такого намалювати? Задзвонив телефон, і Леся роздратовано подумала, що телефон завжди дзвонить в самий непідходящий момент, хоча в глибині душі відчувала задоволення від того, що хоч на мить відволічеться від нудного малювання (чи думання?).
- Ало! – голосно прокричала вона в слухавку.
- Олеся? – почувся голос Дмитра. – Поклич Каріну, будь ласка!
- Її немає, - понуро відповіла Леся, згадавши, що їй сьогодні знову забирати Тарасика з дитсадка.
- Ну, будь ласка, скажи, нехай підійде до телефону. Я ж знаю, що вона тут.
- Тобі, що, вуха позакладало? – розлютилася Леся. – Кажу тобі, її немає.
- Не хоче підходити до телефону – то й не треба! Я пізніше передзвоню, коли заспокоїться.
Леся похитала головою і поклала слухавку. Цей Дмитро дивний такий останнім часом, краще б Каріна його кинула. От коли у Лесі буде хлопець, їхні стосунки будуть зовсім інакшими: він ходитиме в неї на повідку і завжди її слухатиметься. Вона насилу примусила себе відірватись від мрій і повернутись до робочого столу, на якому сумно лежав чистий аркуш паперу. Цього разу Леся навіть не сподівалася, що на ньому якимось дивом з’явиться малюнок. Вона подумала, що радість існує лише на малюнках, та й то руки Олени Петрівни, в реальному житті є місце лише таким почуттям, як задоволення чи злість. А краще всього взагалі не мати почуттів (що там їм на уроці історії розповідали про індійську нірвану?). Вона ще раз переглянула Тарасикові книжки і вирішила намалювати маленького зайчика з блакитним метеликом на шийці і кольоровими кульками в руці: він ну просто світився радістю від того, що його зображено на сторінках дешевої дитячої брошурки. Леся знову взяла до рук пензля, як почувся скрегіт замка: повернулася Каріна. Цього разу вона поводила себе якось дивно: замість того, щоб шарудіти на кухні, скаржачись на те, що Леся нічого не приготувала на обід, чи обдзвонювати подруг з інформацією про щойно куплену помаду чи олівець для очей, вона повільно пройшлася коридором, кинувши по дорозі сумочку прямо на підлогу (втім, це вона завжди робила) і, тяжко схлипуючи, подалася до своєї кімнати. Леся здивовано підвелася і пішла до сестри. Та лежала на своєму величезному ліжку, вкритому шовковим простирадлом (і навіщо така розкіш, вони що мільйонери?), і гірко ридала, притулившись обличчям до подушки (мелодрам передивилася?).
- Що сталося, Каріна? – запитала Леся.
- Цей ідіот! Ненавиджу його! Дмитро…
- А… - Леся почала трохи розуміти.
- Дзвонитиме – скажи, що мене немає вдома! Для нього мене взагалі ніколи немає.
Ну, от! Тепер Лесі доведеться грати роль її секретарки. І це вже не вперше! Зрозумівши, що сестрі все одно нічим не зарадить, вона повернулася до свого малювання. Зайчик в неї ніяк не виходив. Якісь два кола (голова і тулуб), неладно зліплені між собою, правда цього разу обійшлося без циркуля. Леся зім’яла листок і зі злістю кинула на підлогу, правда, вже через хвилину підвелася і побігла викидати (сміття дратувало її ще більше, ніж власні малюнки). Ні, так не піде, треба вигадати щось інше. Леся витягла скло з рамки для фотографій, яку їй подарувала на день народження Каріна (безглуздий подарунок, краще гроші б подарувала – Леся б собі купила те, що їй справді треба), поставила його на підставку, з однієї сторони скла поклала книжку, відігнувши потрібну сторінку, з іншої – альбомний аркуш, направила на нього настільну лампу і почала малювати (вірніше копіювати) зайчика. На склі це робити було незручно, рука тряслась і контур виходив якийсь кривий. Та це нічого, Леся його підрівняє.
Коли вона закінчила роботу і вклала скло назад в рамочку, час вже було йти за Тарасиком. Леся навіть не встигла поприбирати, а в квартирі був такий безлад, Леся ж не любила безлад. Вона заглянула в кімнату сестри і побачила, що та вже перестала плакати і заїдає горе шоколадними цукерками, купленими татом до Нового року, переглядаючи якийсь бразильський серіал. Про те, щоб вона забрала Тарасика і мови не могло бути: зараз знову розплачеться і скаже, що Леся геть не жаліє своєї сестри. Вона тяжко зітхнула і побігла до дитсадка. Тарасик відразу ж оголосив, що неодмінно піде сьогодні з нею гуляти. Лесю ця новина геть не тішила, та відчепитися від братика, коли він повен такої рішучості не так вже й легко. Тож вона пішла на компроміс: вони зараз йдуть в магазин і купують Тарасику цукерку, а потім йдуть додому, і братик дасть їй доробити домашнє завдання. Тарасик звісно ж вибрав щонайдорожчу цукерку, і в Лесі ледве вистачило на неї грошей. Правда й це не допомогло: Тарасик просидів спокійно рівно 5 хвилин, а потім почав кликати Лесю погратися з ним в машинки і всіляко заважити. Лесі вдалося домалювати свого радісного зайчика лише, коли він прилаштувався біля Каріни дивитися серіали, і майже замовк.
Наступного дня Лесі вдалося знайти вчительку аж після шостого уроку. Та вже збиралася йти і навіть трохи здивувалася приходу Лесі. Олена Петрівна одягла окуляри в товстій сірій оправі, хоча Леся ніколи не бачила, щоб вона носила окуляри, і стала уважно розглядати її малюнок. Дивна суміш почуттів з’явилася на її обличчі, здавалося, що вона дивується неумілості і відсутності таланту в Лесі.
- Що я тобі можу сказати? – Олена Павлівна зняла окуляри, і Леся побачила, які в неї червоні і стомлені очі. – Цей зайчик навряд чи може навіяти комусь радість, ти не тим шляхом йдеш, Лесю. Бери сюжет із самого життя, а не з книжок, або принаймні краще підбирай джерело. Ти вже не маленька. Лесю, ти коли-небудь бачила зайчика на задніх лапках з кульками?
- Але ж, Олено Павлівно… Деякі художники малюють абстракцію…
- Он як! То цього брошурного зайчика ти називаєш абстракцією? Чекаю тебе завтра. Дубль три? І купи таки іншу фарбу.
Леся попрямувала до дверей, навіть не попрощавшись, така сильна була її лють, та Олена Петрівна її зупинила:
- До речі, Лесю, не раджу тобі (чи твоїй мамі) купувати дитячі книжки цього видавництва, надто вже примітивні. Успіхів!
Леся трохи заспокоїлася лише коли вийшла на свіже повітря. Це ж треба! Плюнути б на цю радість – нехай ставить четвірку. Та Леся була надто вперта, вона ніколи не зупиняється на півдорозі і має дійти її до кінця.
Погода в цей день була значно краща, ніж вчора, принаймні дощу, цієї зимової образи, не було. Навколо снували люди, так, наче їм не потрібно бути на роботі в цей час. Ось Лесині батьки завжди на роботі. Вона зайшла на ринок, щоб купити таки ті кляті фарби. Все світилося святковими вогнями, гірляндами, звідусіль лунало нагадування про Новий рік (тільки не від природи, подумала Леся). Невеличка площа перед ринком була завалена пожовтілими соснами і сумними ялинками. Колись маленькою Леся прочитала казку Андерсена про долю ялинки, що стає жертвою новорічного свята, і десь роки з три благала батьків не купувати нещасних страждалець. Ті дивувалися, Каріна, в той час ще не байдужа до атрибутів свята, на відміну від того, як зараз уявлення про нього в неї обмежуються веселою вечіркою, з присутністю Дмитра неодмінно, і гарною випивкою, обурювалася. Та все минуло, подібно до того, як минають всі дитячі мрії і поривання, поступаючись місцем дорослій холодності і стриманості. Вона більше не жаліла жовтавих сосен, що тато завзято приносив додому, і прикрашала їх з байдужістю декоратора, що пакує подарунки в сусідньому магазинчику.
Леся купила фарби і хотіла вже йти, як маленький дід мороз в кумедній червоній шапці, не такій, як у санта клауса, що з невідомих причин (чи навпаки - з дуже навіть відомих), заполонив торгові прилавки замість традиційного «червоного носа». Дивно, навіщо він їй? Такий маленький і без нічого: ні на ялинку не повісиш, ні на ключ, наче брелок. А щоб просто стояв – такого Леся не любила, адже кожна річ, на її думку, повинна приносити користь. Перед Новим роком прилавки завалені подібним товаром. Не лише відкриваються спеціальні відділення, а й в майже будь-якому торговому ларьку виділяють місце для безглуздих, але таких привабливих в час передноворічної метушні, дрібниць. І кожна людина в цей час, навіть найпрактичніше і найцинічніша, купує золотаву кульку з чудернацькою сніжинкою, хоча вдома достатньо ялинкових прикрас (можливо навіть не всі поміщаються на ялинці), свічку чи гарненького ангела з прозорими крильцями, якого сховають вже третього числа, щоб більше ніколи не витягти, бо наступного року він потьмяніє, або просто здаватиметься негарним. І кожен хоче купити шматочок свята, щоб поділитися ним зі своїми близькими і рідними, хоча, можливо, впродовж року мало приділяв їм уваги, або й взагалі весь час сварив. Леся таки купила діда мороза. У виправдання собі вона подумала, що якщо він їй набридне, вона завжди зможе віддати його Тарасику або подарувати сестрі на Новий Рік. По дорозі додому вона знову витягла його з сумки – той загадково посміхався.
Тепер малювання перетворилося для Лесі на щоденну муку. Цього разу, повернувшись додому, вона навіть не пообідала, а відразу ж дістала нові фарби та пензля. Ідей в неї геть не було, втім, як завжди. Леся поглянула на щойно купленого діді Мороза, може він щось підкаже? Не дарма ж вона його купувала! Та той мовчав. Леся раптом згадала, як одного разу вона таки бачила радість. Тоді вона ходила з батьками до магазину купувати нову пральну машину і зустріла там свого однокласника, що закохано обіймав свого нового комп’ютера, про якого давно мріяв. Очі його в той момент світилися невимовною радістю, Леся назавжди запам’ятала той вираз обличчя, який в нього більше ніколи не повторювався, принаймні, вона ніколи не бачила. Леся подумала, що в їхній час справжню радість здатен викликати лише предмет техніки, але ж цього не намалюєш: Олена Петрівна такий малюнок вже точно не прийме. А треба поспішати, бо сьогодні знов Тарасика забирати. У Каріни екзамен, і невідомо, коли вона прийде.
Не встигла Леся про це подумати, як почувся шум у передпокої. Вона вибігла в коридор і побачила там сестру, та виглядала геть спустошеною і обезсиленою. Вона пройшлась квартирою, не дивлячись на Лесю, і зачинилася в себе в кімнаті. Леся подумала, що це вже серйозно, адже такою Каріну вона ще жодного разу не бачила. І що цей Дмитро собі думає! Та часу перейматися чужими проблемами в неї не було, і Леся з сумом повернулася до свого ненависного малювання. Діді Мороза намалювати, чи що? Новий рік все таки.
В двері подзвонили. Каріна звісно ж не відкриє, мабуть, знову заїдає горе шоколадом, а в Лесі ніби і справ немає. Вона підвелася і пішла відчиняти. На порозі стояв Дмитро.
- Лесю, ну поклич Каріну, - пробурмотів він.
- Можу спробувати, - мовила Леся, - але думаю, що не варто.
- Все одно поклич.
- Каріна! Каріна, до тебе Дмитро прийшов, - Леся заглянула в її кімнату.
- То нехай іде собі, звідки прийшов, - огризнулася сестра.
- Слухайте, розбирайтеся самі! – вигукнула Леся так, щоб і Дмитро чув і подалася до своєї кімнати.
Кілька секунд було тихо і вона навіть подумала, що зможе зосередитись на малюванні, та враз почувся крик і плач Каріни, щебет Дмитра, потім і його крик. Леся подумала, що краще взагалі не заводити хлопця, ніж весь час сваритися з ним. Почувся гуркіт розбитої вази, а потім все стихло. Леся здивовано підвелася. Вони що повбивали один одного? Вона вийшла в коридор і застала зовсім іншу картину. Каріна з Дмитром, міцно обійнявшись, палко цілувалися. Леся ненавиділа подібні сцени, та ця могла захопити будь-кого, навіть її. Кохання… Леся навіть сама здивувалася думці, що пропливла в неї в голові. Яке там може бути кохання між її сестрою, що так і поглядає в сторону інших хлопців, як тільки з’явиться хтось гарненький, і Дмитром, який вважає, що без грошей кохання швидко зникає. Каріна з Дмитром тим часом помітили присутність третього зайвого і подалися до Каріниної кімнати. В Лесі ж тим часом з’явилася цікава ідея. Вона вирішила намалювати кохання. Чи ж це не є радість? Захоплена цією думкою, вона кинулася до своєї кімнати, та годинник показував, що їй давно вже слід йти за Тарасиком.
Цього разу вона не стала купувати йому цукерок, а відразу повела додому: все одно це не допомагає його вгомонити, до того ж грошей в неї майже не залишилось.
- Я хочу кататись на санчатах, як минулого року, - мовив Тарасик.
- Так снігу ж немає. На чому ти будеш кататись? – запитала Леся.
- Мама казала, що сніг буде взимку. А зараз хіба не зима?
- Дійсно, зима, - зітхнула Леся.
- То де ж тоді сніг?
Леся й сама не знала відповіді на це запитання. Коли вони прийшли додому, Каріни вже не було. Мабуть, подалася з Дмитром на дискотеку. Втім, це краще, ніж коли вона ридає в ліжку. Леся допомогла Тарасику роздягтися, включила йому мультики і, доки йому не набридло їх дивитись і він не чіпає сестру, почала малювати радість. Цього разу вона не шукала сюжету в книжках і не користувалася геометричними інструментами. Правда, від олівця Леся так і не змогла відмовитись. Ну не художник же вона, кінець кінцем. Леся намалювала закохану пару, і навіть відчула краплю задоволення під час своєї роботи. Дівчина вийшла вельми вродлива; вона закохано дивилася на прекрасного юнака, що міцно обіймав її і незграбно нахилився, аби поцілувати. Його фігура вийшла трохи кривувата, та й волосся у дівчини було якогось брудного коричневого кольору (знову фарби змішались), та все ж малюнок Лесі дуже сподобався. Звісно, їй далеко до майстерності їхньої відмінниці Маші, що ходить до художньої школи, та все ж… Леся подумала, що цього разу Олена Павлівна прийме малюнок, і, сховавши його в портфель, взялася за математику.
Її надії виявилися марними. Правда, цього разу вчителька значно довше розглядала її малюнок і навіть зауважила, що в Лесі вже є прогрес, та…
- Я просила намалювати радість, а не кохання, - пояснила вона свою відмову поставити оцінку. – Приходь завтра. Гадаю, ти вже готова намалювати потрібне, Лесю. Ти змінилася трохи.
Коли Леся вийшла на вулицю, вона не відчувала нічого, окрім порожнечі. Вона раптом зрозуміла, що ніколи не зможе намалювати радість, бо сама ніколи в житті не відчувала радості, справжньої радості. Вона живе серед порожнечі, і в душі в неї порожнеча. І яка може бути радість, якщо всі її дні схожі один на один, як програми новин по національному каналу, якщо дні їй доводиться проводити над нудними підручними, або досягти якихось фальшивих цілей, які вона сама собі поставила через свою впертість, якщо їй доводиться щодня забирати з садка плаксивого брата, що вже вміє лаятись у свої п’ять років і не вірить у діда мороза, якщо напередодні найулюбленішого Лесиного свята немає снігу, що є безпосереднім його символом, а вулиці такі сірі і похмурі.
Прийшовши додому, Леся не стала ні обідати, ні малювати радість. Вона вирішила взагалі не здавати малюнок. Ну нехай в неї буде в семестрі четвірка чи навіть трійка. Що з того? Не стане ж вона від того нещаснішою. Каріна додому навіть не приходила: помирилася з Дмитром, і тепер не може з ним нагулятись. Коли прийшов час забирати Тарасика з дитсадка, Леся зовсім не відчувала роздратування, як це було з нею завжди, вона навіть рада була вийти кудись з дому.
- Я хочу кататись на санчатах! – завів своє Тарасик, щойно вони вийшли з групи.
- Я ж казала тобі, що немає снігу.
- А хіба дід мороз не може зробити так, щоб сніг був? Якщо він є, звичайно…
- У діда мороза надто багато справ, він ще не встиг, але… але до Нового року сніг обов’язково з’явиться, - Леся говорила це швидше собі, ніж Тарасику. Вона хотіла вірити…
Кілька хвилин вони йшли мовчки. Навколо було повно грязюки, і Тарасик, здавалось, спеціально обирав свій шлях так, щоб влізти в неї.
- А знаєш, - раптом сказала Леся, - давай уявимо, що зараз осінь і підемо гуляти на дитячий майданчик так, наче зараз осінь.
- Зараз не осінь, - нагадав Тарасик.
- А ми просто уявимо.
На майданчику дітей було мало. Тарасик кілька разів з’їхав з гірки, порився в піску, штовхнув малюка, довівши того до сліз, і сказав Лесі, що йому тут нудно.
- Я хочу кататись на санчатах! – плакав він.
- А знаєш, що? – Лесі в голову прийшла ідея. – Якщо снігу немає, то ми його зробимо самі!
- Як? – здивувався Тарасик.
- Ходімо додому, я тобі покажу.
Леся вже забула, коли востаннє вирізала сніжинки. Вперше вона робила це ще в дитсадку, і в неї одразу ж вийшло дуже гарно. Зазвичай Леся була не вельми здібна щодо малювання чи аплікацій, а цього разу вихователька навіть її похвалила. Відтоді Леся кожного року перед святом вирізала сніжинки. Вона брала білий папір і завзято терзала його ножицями, доки з-під її рук не з’являлося диво. Вона прикрашала сніжинками всі вікна в квартирі, і сусіди з захопленням розглядали їх. Та з часом, чи то піддавшись насмішкам Каріни, що вона лише псує папір, чи то скаргам мами, що вони важко відчищаються з вікон, чи то просто через те, що стала дорослішою, Леся поступово відмовилася від цього.
І ось тепер вона згадала. Тарасик хоче снігу… Чи, може, не Тарасик, а вона, Леся? Вона теж ще дитина. Просто за низкою турбот, обов’язків, які вона частково сама накладала на себе, Леся й забула, що вона насправді дитина, яка хоче свята не менше п’ятирічного братика.
Спочатку Тарасику не дуже сподобалася Лесина ідея, та поступово він зацікавився новою грою і також почав вирізати сніжинки. У Лесі вони спочатку виходили не дуже гарні, та дуже скоро вона згадала свої давні навички, і навіть Тарасик був вражений красою Лесиних сніжинок. Він весело аплодував і стрибав по кімнаті. Коли вони вже збиралися клеїти сніжинки на вікна, прийшов тато, а разом з ним дивовижний сосновий аромат: він приніс ялинку.
- Ну що, діти, - запитав він, - будемо прикрашати?
Леся давно не бачила тата таким. Останнім часом він так зайнятий своєю
роботою, що геть не приділяє уваги сім’ї. Весь час ці папери, дзвінки, ділові зустрічі… Леся вже й забула, як він виглядає.
- Давай прикрашати ялинку! – вигукнув Тарасик і побіг до вітальні.
Леся вже почала діставати іграшки, як прийшла мама. Вона принесла додому аромат апельсинів і затишок. Взагалі Леся віддала б перевагу тому, щоб прикрашати ялику без Тарасика, але в даному випадку без нього не обійтись. Зазвичай Леся відганяла братика від ялинки, аби він не зіпсував загальну картину, адже він ще зовсім маленький і не знає, що кульки мають висіти на ялинці в певній послідовності, а однакові кольори не повинні бути поряд. Все так ідеально, так математично, як і сама Леся, та сьогодні вона вирішила не заважати братику. Той весело нанизував іграшки на ялинку, співаючи пісеньку із різдвяного мультику. Скоро до них приєдналися батьки. Спочатку вони стояли осторонь, а потім почали активно допомагати і навіть сперечалися, куди яку кульку повісити. Найбільша суперечка в них виникла щодо того, які гірлянди вішати: маленькі блакитні зірочки чи жовті свічечки, та вони швидко його владнали, повісивши обидві.
Щойно вони прикрасили ялинку, як прийшла Каріна, до того ж не сама, а з Дмитром. На всіх чекав сюрприз: він попросив її руки в батьків. Потім мама довго ковтала валідол, промовляючи, яка ж вона маленька, її донечка, зовсім недавно в дитсадочок ходила, тато перелякано тис майбутньому зятю руку, Леся всоте перевішувала сніжок з виглядом, що нічого особливого не трапилось, Тарасик, скориставшись моментом, що на нього не дивляться, їв цукерки прямо з полиці, а Каріна з червоними (чи занадто нарум’яненими) щоками краєм ока поглядала в дзеркало, поправляючи зачіску. Потім всі сіли за стіл і довго пили шампанське, куплене до Нового року, разом з тортом, принесеним Дмитром. Ялинка радісно миготіла різнокольоровими вогниками, освічуючи блискучі кульки, розвішені не так, як завжди – правильно, симетрично і якось одноманітно, а навпаки – недбало, радісно, незвично.
Коли Дмитро пішов, Тарасика нарешті поклали спати, і всі вгомонилися, було вже за дванадцяту. Леся лише в новорічну ніч лягала спати так пізно, зазвичай вона дотримувалася режиму, але сьогодні їй спати зовсім не хотілося. Вона ввімкнула світло в своїй кімнаті, дістала аркуш паперу і фарби і сіла за стіл. Їй хотілося намалювати те, що вона вперше за кілька останніх років сьогодні відчула – радість. Все пронеслось перед очима яскравими барвами новорічних вогнів, щирих посмішок і дитячих чистих мрій, ароматом сосен і солодких апельсинів у срібній вазі на святковому столі, творчим натхненням і радістю від його реалізації, любов’ю і безкінечним теплом. Намалювати не для Олени Петрівни, ні, намалювати, бо того бажає сама душа. Леся захоплено вмочила пензля в фарбу і, без ніяких олівців і циркулів, брошурок і трафаретів, почала водити ним по паперу, створюючи казку. Перед нею на столі лежав нещодавно куплений дід мороз і загадково посміхався. Скоро майже в усьому будинку погасли вогні, стихли голоси, і лише одне віконечко світилося: осяяна місячним і електричним світлом, з замріяними очима і трохи наморщеним лобом, яке обрамляли пасма безладно розкинутого волосся, занурена в свій власний світ і водночас така реальна і близька, осяяна поривом невимовного натхнення, що декому дається лише раз в житті, а декому взагалі не дається, якщо він не зміг знайти, зрозуміти, Леся малювала радість.
* * * * *
- Це чудово, Лесю. Я з самого початку знала, що ти зможеш намалювати
справжню радість.
Леся стояла в кабінеті Олени Петрівни і уважно слухала вчительку. Вона і без того знала, що змогла, і навіть якби та знову не прийняла малюнок, це б ані краплі її не засмутило. Та Олена Петрівна поставила їй дванадцять, правда за семестр вийшло десять, та яке це має значення?
- Щасливого Нового року! – сказала Олена Петрівна. – Зустрінемось в наступному семестрі.
- Вам також! До побачення!
Леся вже хотіла йти і попрямувала до дверей, та раптом зупинилася і знову
підійшла до вчительки.
- Я довго не могла намалювати радість, - сказала вона, - не лише тому, що не знала, що це таке. Я думала, що «радість» - абстрактний іменник, а, отже, його неможливо пізнати органами чуття – очима. Але в цій математичній логіці я допустилася помилки: малюнок не треба розуміти за допомогою очей, тут потрібне лише серце.
Був останній навчальний день, і їх відпустили раніше. Леся повільно
спустилася сходами і вийшла на шкільне подвір’я. Щось холодне і водночас таке приємне опустилося їй на обличчя. Леся спробувала скинути це, та воно зникло, розтікшись на носі холодною річечкою, а потім теж саме впало знову, і знову. Леся оглянулася навколо і побачила, що йде сніг. Перший сніг. І сніжинки такі білі і чисті, наче падають з небес. Леся простягла руки в сторони і підставила своє обличчя цим холодним крапелькам зими. Вона була щаслива.
