Ми знаємо про людей набагато більше, ніж нам здається... Просто, якийсь захисний механізм змушує нас забувати, закривати очі, зачинятися в безпечній самотності. А потім, ми ж дорослі люди й ми повинні сприймати людей об'єктивно (тобто в міру схематично: ось людина, щось на неї впливає - вона якось реагує, передбачити її поведінку - це завдання об'єктно скерованої психіки дорослої людини). Об'єктивно не було виправдання вбивству, однак ти вбила його, я знаю... я це знаю...
Львів сірий і нецікавий зараз... Щоб не впасти в депресію люди починають впадати в працю, або в пиятику. По вулицях ходять два типи ляльок: стримані добропорядні обивателі із самовпевненим поглядом і нарвані розхристані пияки з вічним сумом в очах. Я не хочу належати до жодної з цих груп, хоча й мушу бути кимось із них, залежно від ситуації.
Але ж повинен бути якийсь сенс у сірості погоди!.. Задумуюсь, вдумуюсь: наче якась тінь зрозуміння цієї вологості й важкості навколо змушує мене хвилюватись, ходити бруківкою, шукаючи собі місця в місті, чи міста в мені. А може просто важливо вирватися з самовпевненості мурів, з-під низького неба... Йду вверх, адже у Львові є чудовий напрямок, повсюдний, кожною вулицею можна йти вверх. Сильнішає вітер, отже я вже близько... Окрім вітру сильнішають спогади: згадуються ті розмови, що невидимо пришпилені до деталей декору кам'яниць, до дерев і краєвидів.
Пригадується, як було важко знайти тон для щирої розмови, як втікали теми, боялися тих тонких граней щирості. Але вітер... вітер наповнював груди й сокровенні слова таки злітали й, підхоплені свіжістю, губилися десь унизу... Тоді я ставав десь у середині тебе й відчував цю легкість звільнення, легкість визволення сокровенної тайни. Ми виходили на вершину Високого Замку.
Чого ти хотіла від нього? Я згадую, зараз, завдяки тим сірим краєвидам, цьому небокраєві, тим розгубленим людям, що стоять на оглядовій площадці й куляться від гострих крапель дощу, що січе, намагаючись зігнати цих випадкових людей зі святая святих. А вони що? - вони просто туристи, вони хочуть подивитися на Львів згори, хіба це можна поставити їм у вину? І тільки мене цей вітристий дощ любить і леліє, він знає, що я зрозумію, як зрозуміла ти тоді, що дощ цей просто намагається розгорнути твоє серце в напрямку щирості переді мною.
Тепер я розумію сірість цієї безсніжної зими. Вона повертає мене знову до тебе й змушує пізнати тебе так, як ще ніколи не пізнавав. Ти ж була нахабною й дещо цинічною, це не додавало мені бажання бачити світ твоїми очима. Ти багато розповідала мені про себе, але все це я сприймав жахливо об'єктивно (може воно й допомагало тобі до певної межі зрозуміти себе, до межі вбивства...), але тепер я сам, разом із вітром пробиваюся в твою душу.
Сіро-коричнева панорама Львова піді мною, а небо тут, на пагорбі, вище, й дихати - свобідніше. Ти захлиналася своїми словами, тепер ними захлинаюся я! Бо бачу всі урвища, всі скелі й шалену самотність і намагання поріднитися з кимось. Ти любила його віддано й щиро, щиро до тріщини у склі, щиро до скрипу дерева, що падає підчас бурі на хатку молодого філософа, котрий щойно зробив велике метафізичне відкриття, з яким тобі було б простіше жити, яке б тебе навчило, що людина - це прірва, стояти над якою - мистецтво, страшно й захопливо. Я розумію тепер, що люди підіймаються на вершини гір, шукають гострих вражень, а не бачать того, що найгостріше, найшляхетніше й найдемонічніше - себе й іншого.
"Ти повинна зрозуміти, ти повинна усвідомити собі, ким він є!!! Він людина поверхнева, такий собі світський хлопець... Ти повинна прийняти це й розірвати з ним усі відносини... навіщо тобі це, він бачить в тобі тільки затичку для своїх емоційних дір, а тому буде зраджувати тебе з усіма дівчатами, з якими йому буде добре, весело!"
"Так, я розумію." - відповідала ти, ти й справді хотіла з ним розірвати. І я думав, що ти будеш дурепою, якщо не зрозумієш тих моїх аргументів.
Тут зірвався вітер і я не почув твоїх слів, лише інтонацію, яка була невпевнена, з надривом... здавалось, ти не могла висловитися до ладу. А вітер шарпав нашим одягом, здавалося що Львів ось-ось трісне чорно-білими картонними площинами й полетить за сірий горизонт разом з твоїм шаликом і полами мого плаща.
Тільки зараз я усвідомлюю, наскільки сильно ти хотіла мати його і наскільки по-різному. Із во-істинно звірячим бажанням кохатися в тобі єдналося чисте й прозоре бажання досконалості й сили для нього. З наступним поривом вітру я усвідомив собі скільки всього в тобі співіснувало, як мріяла ти довгими сірими днями про те, якою людиною він може стати, шляхетною, мужньою, коли визволить в собі те, що залякане було віддавна батьками, у що він і сам не вірив, що тільки тобі відкрилося колись; як мріяла ти про запаморочливий секс із ним на грані розпусти, про кожну клітинку його тіла мріяла ти довгими сірими вечорами, так я знаю про це, тепер уже знаю, від зараз.
Як я яскраво зараз уявляю той сірий вечір на Сихові, той вітер між блоками, через який продирався він, вертаючись із твого Дня Народження з задоволеною либою, адже він був зіркою вечора: один хлопець із п’ятьма дівчатами, троє з них зустрічались з ним колись. Уявляю, як він заходить до своєї квартири, як на ходу знімає светер і штани, як в майці й сімейках ходить повільно по квартирі, як включає телевізор, бере з холодильника пиво й сідає на диван дивитися «Танці з зірками», а сам згадує сьогоднішні танці. Так, він був на підйомі, що зірки?! - зіркою був він, гламур, ілюмінація, реґґі й сальчо, запах поту й сеанс стриптизу на завершення…
Ти знала, що експертизу не будуть робити, що діагноз буде – інфаркт міокарда, тому без страху отруїла його.
Люди піднімаються на оглядову площадку, розгублено дивляться на місто зверху, затуляючись від вітру. Поволі небо загортають сутінки, і мені починає нав'язливо здаватися, що ці люди - сліпі, що вони мене не бачать. Мені починає здаватися, що темрява виповзає власне з їхніх сердець, з наших сердець, темрява самотності, відчуження.
Не відчуваючи іншої людини зсередини, ми прирікаємо себе на самотність. Пора додому, проминаю стіну замку, ту що лишилася від величної будівлі, символ сьогоднішньої людини, в якої нема ні внутрішнього, ні зовнішнього, і все об'єктивно плоске.
«Так, ти маєш слушність, - сказала ти, коли ми власне проходили повз стіну, - мені потрібно забути про нього!»
Я був задоволений: аргументація подіяла.
А зраз мені страшно, я боюся себе такого, яким був тоді. Сьогодні лиш, я навчився любити тебе. Але тебе не буде, цією розмовою я вбив тебе, я й його вбив – це правда, така темна й страшна.
Йду, залишаються сутінки.
