Щостоліття у дев’яносто третьому році все закінчується і все починається. Цією датою відкривається кожне нове століття від створення світу.
Моя невгамовна Мар’яно! Пам’ятаєш як ти відкривала нове століття чотирнадцятилітньою? У раптовому морі закоханостей, у несподіваній заміні твоїх дитячих аудіо-касет – якихось глизіних і газманових — на досить важкий рок? У відкритті самої себе через класичну літературу, якою ти тоді й захопилася. У відкритті Києва, всіяного мільйонами кіосків, котрі розлунювали тірольський йодль “Енігми”.
Ні, ти нічого не пам’ятаєш. Ти ось і зараз згадуєш лише прогулянки, книги і музику. Проте насправді була занурена переважно у задачник Сканаві і в Турбо Паскаль. Будь чесною, зізнайся: твій дев’яносто третій рік – це “знайти косинус гамма”, “підкреслити підмет і присудок”, “аш два пе о три двічі”, “нон сістем діск ор діск еррор”, а також “наступит день, и я скажу все, что я думаю по этому поводу”.
Кого ти хочеш надурити, двотисячнице! Ти у дев’ятому класі була кругла відмінниця, про що й волала на всі околиці села, коли приїхала на канікули до бабці. Ти була київським підлітком з хорошої родини, акуратне моє сонечко, старшокласнице Мар’яно!
Але той справжній дев’яносто третій рік тобою було відмінено і оголошено неіснуючим. Це не твій дев’яносто третій. Бо “ти себе не пам'ятаєш до чотирнадцяти років”. Це засадничий міф, у який ти давно повірила. Бо у дев’яносто третьому розлучилися твої батьки (лайка й оскаженіле хлопання дверима) і ти послала сто проклять усьому попередньому (посуд що б’ється об стіни кухні). Бідна моя Мар’яна! Як солодко, мабуть, знати, що ти не згадуватимеш своє дитинство ніколи!
Хоча хто б ти була, без гумору та інтелектуалізму батька? Без усепробивного прагматизму матері? Без делікатної атмосфери твоєї гімназії?
І все-таки морок дитинства і школи лишився б незагойною душевною гангреною. Якби ти вчасно не ампутувала її геть.
І хто б ти була, якби вчасно у дев’яносто третьому не запливла у раптове море видавництва “Республіка” з його “Библиотекой этической мысли” и “Мыслителями ХХ века”. У примхливе море Лева Гумільова. У принадне море обох його батьків. В океани російського срібного віку. Але з материками Грушевського і островами Крип’якевича. Ти вже писала вірші українською, хоча зрідка й російською. Ти вже була справжньою киянкою ХХІ сторіччя.
Пам’ятаєш, як плаваючи по отакому химерному Києву, ми несподівано зміркували, що “співдружність” не нове ім’я Союзу? До речі, плюнь тим в очі, хто каже, що вже і в дев’яносто другому році розумів, що незалежність – це серйозно. Ми-то з тобою точно пам’ятаємо, що справжність слова “незалежність” усіма навколо усвідомилася лише в дев’яносто третьому...
Ти вчасно поринула у збирання вишень з одним і рибалку з іншим. Прогулювання уроків на Подолі з третім і навчання гітарі від четвертого. Ти ж пам’ятаєш, Мар’яно – усі вони заповідалися на геніїв. Пам’ятаєш, Мар’яно, на що ми всі заповідалися?
2.
Безжалісно нагадую, Мар’яночко, що тоді ти збиралася вступати до Петербурзького університету на геологічний. Корпус Дванадцяти колегій на Васильєвському острові! Вже розрахувала, що читатимеш друзям свої поезії під пам’ятником Шевченку на Камєнноостровському, що ставитимеш свічки на могилі блаженної Ксенії Петербурзької, вихідними їздитимеш у Виборг на толкієністські забави і призначатимеш побачення у Петергофі щоразу біля різних фонтанів.
Натомість, Мар’яно, тебе вчасно наздогнали Плач Єремії з “Воною” і “Терція” зі “Стареньким трамваєм”. Вже не кажучи про скрябінівських птахів, риб, дощі й ровери. І ці прості-непрості пісні вивільнили з-під інших нашарувань те, що ти отримала від наддніпрянського повітря і від обрисів українського бароко, від сільських вакацій у бабці і від голосу карпатської крові – від цієї землі, яку ти – юна геологиня – плекала.
Зрештою, Мар’яшенько, ти опинилася і зупинилася в орбіті академії не понадневської, а Могилянської, біля Самсона не петергофського, а подільського, і на побаченнях, призначуваних “під Сковородою”.
Попри твою російськомовність у побуті, в думкоплині, у гитарній грі – ти стала місткинею укр.текстів публіцистичних і спеціалісткою з укр.текстів літературних. А найбільше полюбляєш у своїх статтях возити мордою об асфальт спілчанських зубрів.
Знаю, Мар’яшко, що ти ще пишеш якісь повістини, есеї та римовані вірші. Ох, ти моя майбутня смолоскипниця, бабайниця, гранослівниця і зірка четвергового кальміюського кур’єру!
І чому ж ти носиш з собою верлібри Жадана? Вчитуєш їх щодня у метро і заклякаєш замислено, роблячи вигляд, що захоплюєшся краєвидом між Гідропарком і Дніпром. Але маєш при цьому погляд сповідниці, що вимовляє “меа кульпа”.
Чому в душі виспівуєш на погідний схід сонця:
гай іай уай оай гай йя
оаай оо хаагай уаіай аххай
оаай оо хаайя оохой оайя йя
– і далі фальцетним криком:
оо ахха іео
зе ретьон ту іносенс?
