- Я не можу розпалити камін, дрова обледеніли... І плита більше не гріє, - голос Паули ледь пробивався крізь товсту подушку снігу. – Нема як приготувати обід.
- І не треба! – відмахнувся Пауль. Зроби бутерброди або ще щось. Я не хочу їсти. І, взагалі, залиши мене у спокої...
Вона заплакала, одягла стару куртку з хутра і пішла. Назавжди, геть від маленького будиночка з кришталевою стелею і зліденілими стінами. Обернулася у льодяний стовп чи розчинилася в тягучих снігових хмарах, а може її огорнула крихка заметіль. Розповідали, що бачили її на другому березі ріки. Може брешуть.
Пауль не шукав дружину. Він сидів за столом біля згаслого вогнища і, так як чорнило в його ручці застигло, писав уламками фіолетових бурульок по сніговому просторі листка. Рівні блискучі букви стягувалися у рядочки, а рядочки – у зимові візерунки. Та згодом бурульки вислизнули з його замерзлих пальців і склалися в слово «Кохання».
