У мене є приятелька, яка половину свого життя вона проводить в кав'ярнях. Розпал робочого дня, чудова можливість займатися чимось корисним, а в кав'ярнях нема вільного місця. Мені за нею доводиться карабкатися на останній поверх однієї милої кнайпочки, щоб знайти вільний столик. А наверху, на даху - справжня романтика - навколо обдерті цегляні стіни, димарі та флюгери, і антени, щоб решту свого дня народ міг вільно переглядати різні канали телебачення.
- Ця криза має дивний смак, - каже моя приятелька, - ніхто не вмирає з голоду і холоду, однак люди дуріють від нестачі роботи, яка має хоч якийсь сенс. І від нестачі сенсу.
Всі напрочуд багато їдять. І усміхаються. Моя приятелька працює у позиковому товаристві, у якомі ніхто нікому не видає позик. Майже ніколи. Люди приходять, платять за позику, а потім місяцями вибивають цю позику у моєї приятельки, яка лише офіс-менеджер. І кожен, хто бере позику, свято вірить, що гроші народжуються із якихось загадкових коконів, які відкладає дивний велетенський метелик, який мешкає десь у гральних автоматах, чи в банках. А банки навіть мають цілі розплідники таких метеликів, які здатні відкладати яйця із зародками різних купюр. І зла влада ці кокони присвоює собі, замість того, щоб обдаровувати ними бідний народ, який саме об'їдається і обпивається у кав'ярні.
- Знаєш, що найстрашніше? Що платять лише за таку дурну роботу. У нашій країні жодна робота, яка потребує знань, вмінь та справжньої роботи, так добре не оплачується, як це безглуздя. У мене складається враження, що люди заслабли на легку форму шизофренії. Саме це і робить можливим існування таких позикових товариств. І знаєш, на що позичають гроші? На освіту або на ремонт помешкання. Вони гадають, що новий диван щось змінить у їхньому житті, а фіктивний диплом зробить їню дитину розумнішою. А мені ще ніразу не пригодився мій диплом. Хіба я не могла б так само переглядати цілісінькими днями серіали і пиляти нігті, маючи середню освіту? Запросто.
Моя приятелька давненько не пила антидепресантів, тому її обурення життям аже зашкалює.
- Розумієш, як все безглуздо. Матусі роками батрачать в Італії, щоб оплатити напівфіктивну освіту своїх дітей, потім роками виробляють їм липові паспорти, щоб забрати їх в Італію, щоб вони могли також працювати прибиральницями, сиділками і компаньйонками. Мудро? Знаєш, я б собі ніколи не повірила б, а люди вірять і далі платять за позики, хитро примружуються, сподіваючись, що їм вийде когось обхитрувати. Як результат - ми всі обхитрували самі себе і кожен мріє про наступне покривало чи якусь майку, яка має щось змінити.
Сміливості припинити безглуздя, яке відбувається у її житті, моя приятелька не має. Вже третій рік після університету вона нарікає на свою гірку долю, однак пише дипломні та курсові для студентів, працює у фірмах, які нічого не роблять корисного і продовжує нарікати на життя.
- Я заробляю гроші, - аргументує вона свою пасивність.
Після пива розмова замовкає - я листаю книжку, подруга віддирає лак з нігтя, нарощеного у салоні, і розмальованого там само. Навколо гудуть мобільні телефони, приносячи радість, сльози чи образи. Жваві студенти, які ще в щось вірять, майорять самоствердними зачісками. Підстаркуваті митці та гульвіси, які вже ні у що не вірять, залицяються до офіціанток і ведуть політичні дебати. Секретарки та банківські працівники намагаються здаватися богемними і розстібають комерики сорочок так, як зазвичай розкорковають вино - із багатообіцяючими усмішками і затаєним страхом, що корок вистрелить у невідповідний момент. Все переплуталось.
