Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2553
Творів: 46311
Рецензій: 90455

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Вгорі

© Той, що греблі рве, 11-01-2012
Я сидів біля білого телефону на холодній кухні. День стояв за вікном, тремтячи від холоду. Наїжачені спини голих дерев одвернулись від нього, і йому нічого не залишалось, як ухопитись за одну з найнижчих гілок і потиху стукати в моє вікно. Я водив пальцями по білому кухонному столу і напрочуд ясно усвідомлював, наскільки мені байдуже все – і я сам, і те, що навколо мене. Атож. Я мав померти ще тієї осені. Але спочатку я просто не мав сили звести руку на щось, хоч би й на себе, а далі мені стало байдуже – чи помирати, чи ще деякий час залишатися тут. Ненадовго. Та й живу я так, немов усе ненадовго й тимчасово. Власне, й не живу, а просто мешкаю – займаю певну частину простору, використовую кілька дещиць застиглого кисню, споживаю незначну кількість їжі та ще випалюю по дві пачки цигарок за день. Хтось це назве не життям, а лише чеканням смерті. Та я й її не чекаю. Бажання маю лише одне – аби мене ніхто не турбував, та й я ось уже рік як нікому не заважаю тут жити. Дні проходять так, як добре вимиті вікна – вони начебто є, коли їх торкаєшся, і начебто й немає, якщо просто дивитися на них.

Нещодавно у мене оселився пацюк – весь час шарудить порожніми целофановими пакетами в коридорі, бо знає, що тут можна почуватися в цілковитій безпеці. Він правий. Я не буду важитись на його життя, бо в мене немає на те причин. Пацюк мені не заважає тут жити, і, може, мені було б з ним зовсім не самотньо, якби я знав, що таке самотність. У мене ніякої самотності немає. В усякому разі, я не відчуваю її, бо я вже давно взагалі нічого не відчуваю. Спокійне всотування днів у себе, а потім перепускання їх через себе – чисте тобі ремесло звичайного дощового черв’яка. Спочатку до мене ходили сусіди – жаліти. Я прикидався божевільним, колошматив волосся на голові і гарчав на них крізь зуби, як тигр. Вони співчутливо і злякано хитали головами й виходили геть. І більше не поверталися. Приходили інші – на них чекало те саме. Нарешті всі лишили мене в спокої. А якщо чесно, то ті вправи з сусідами були моїм єдиним заняттям за останній час. Та нехай. Тепер уже до мене, хвалити Бога, не ходять гості.

Хоча – ні. Збрехав. Щовечора, рівно о шостій, до мене приходить пустота – очікувана, впевнена і невблаганна. Вона швидко відчиняє двері своїм ключем, гасить світло і сідає навпроти мене. На ній сіра в широку складку спідниця, що солодко шурхотить, брудно-жовтий светр і чудово викроєні туфлі. У неї землисте обличчя, чорне волосся з сивиною, чорні очі. Вона має сидіти зі мною рівно годину, а тоді діловито піти геть, закинувши на плечі шкіряного портфеля. Вона жодного разу не образила мене й не довела до сліз. І тільки раз розповідала про себе: що ніде не живе, а постійно ходить нескінченними сходами, що не ведуть ні вгору, ні вниз, а обабіч живуть люди – сірі вогники. І до кожного вона має зайти, побути з ним певний час і піти, щоб знову повернутись наступного дня. І так до безкінця. Спочатку я їй трохи заздрив, бо вона має хоч якесь заняття, а потім вона ж мене і заспокоїла, сказала, що мені ніяке заняття вже не потрібне. Я погодився і жив далі. Жив нею та ще спогадами, яких нагукував повну хату, а тоді довго туманів од них. То були спогади про тебе. Вони мене не полишають і тепер. Я згадую твоє ніжне вологе волосся після ванної, як я його цілував і як твоя шия пахла фіалками і ще чимось, чого зараз я не можу чи то пригадати, чи то передати. Як ти лягала на канапу в вітальні, лягала горілиць, і мені тоді так хотілось прорубати стелю, аби твій подих летів просто до неба, не вдаряючись об неї.

…Є я – і нічого круг мене. Є ти – безтілесна, всюдисуща, безприсутня. Є тисячі дивних обривків в умі, які я весь час хочу зібрати в букет, та вони розсипаються. Є метелик, гарний сухий метелик, якого ти колись знайшла мертвим, принесла і поклала на журнальний столик. Я його прикріпив шпилькою до шпалер, а ти побачила і заплакала. Є тисячі залишків тебе, що літають по хаті білими метеликами, і є химерне, трохи солодкувате передчуття смерті, та її ще немає тут. Вона не поспішає до мене, бо знає, що ніхто її не жде. А колись же я спокійно вийду на дзвоник, відчиню двері і побачу смерть – то буде рудувата жіночка середніх років з акуратним скіском в руках. Вона вже колись тут була і тому нічого не розглядатиме і нічому не дивуватиметься. Вона вже тут була в той безпам’ятний день 31 серпня. Тоді я повернувся додому, зайшов до твоєї кімнати і побачив, що ти спиш. І смерть – сиділа в твоєму узголів’ї, роблячи якісь помітки в блокноті, стомлена, з колами під очима. І тоді, я зрозумів, що ти… … … … а вона побачила мене і вийшла. А ти лежала з розплющеними очима, в задертій до грудей сорочці, було страшно торкатися твого волосся – здавалося, воно зламається від найменшого дотику. Я викликав швидку і ліг коло тебе. Тулився до твого ще зовсім теплого тіла і спокійно клявся собі, що ніхто й ніколи не зможе забрати тебе від мене. Тепер – ніколи. Надвечірній промінчик бавився на твоєму волоссі, зовсім без страху його пошкодити. А я хотів просто бути з тобою. Хотілось узяти тебе за руку і піти геть з цієї пошерхлої квартири, де скрізь залягли жовті тіні. Піти геть, туди, на вулицю, де ще сонце, де ходять живі люди, і, може, серед них ті, що ще в силі тебе врятувати… Потім приїхали. Їхніх облич я не пам’ятаю. Лише рухи – неквапні, впевнені, точні, занадто живі біля смерті, і я вийшов. А потім був похорон, могила під трьома липами, початок вересня і ворох часу, що сипався з усіх шпарин. Я днями лежав на зім’ятій постелі і нікого не хотів бачити й знати.

Лише часом поскрипувала підлога – то ти важко хотіла до мене…
А потім оселився пацюк, і пішло все так, як воно є тепер. Є «тепер» і є маленький уламок пам’яті про щастя, і більше нічого:

…як ти сиділа на підвіконні в білому махровому халаті і, ледь посміхаючись, роздивлялася ялинкову прикрасу – велику зелену кулю. За вікнами йшов сніг, за твоєю спиною був сніг, і доводилось тамувати подих, аби не померти від щастя, якого кругом було багато – повні оберемки. А тоді кулька впала і розбилась. На щастя…

Велика зелена муха перериває безплідність моїх міркувань. Я лежу на канапі і знаю, заплющую очі і знаю, прокидаюся ранком і відразу – знаю. Знаю, а тому просто лежу на канапі. Знову заплющую очі і хочу дотягнутися руками до тебе, аби ще раз торкнутися твого м’якого волосся. Та тебе немає. Знаю, що немає. Точно немає, і, певно, вже назавжди. Пальці ще ворушаться, немов перебирають повітря, і падають вниз. А ти вгорі. Вгорі.

2000р.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

Дотягнутися руками до Тебе

© Валерія, 13-05-2012

[ Без назви ]

© Ігор Скрипник, 29-01-2012

Добре написано

© Юрій Кирик, 15-01-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 12-01-2012

Це

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 12-01-2012

Трубадури... менестрелі...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ганзенко Олексій, 11-01-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Львів, 11-01-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.89175987243652 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …
Поезія, яка пробуджує до роздумів
Поезія завжди була тою силою, яка змушувала рухатись далі, коли не було сил. Змушувала любити, коли …
Поклик минулого, заради порятунку майбутнього
Не дивно, що коли на вулицю приходить весна, та ранкове небо починає освітлюватись новим життям, у більшості …